Чоловік від мене пішов давно, свою дочку Марину я ростила одна. Колишній навіть аліментів не платив, зрідка приїжджав відвідати родичів, які живуть у нашому місті, вони потім мені якийсь дріб’язок від нього дитині передавали.
Тоді мені було дуже важко, батьків моїх на той час вже не було, то ж від родичів я теж не мала ніякої підтримки. Правда, від мами з батьком залишилася мені квартира.
Доньку я виростила, вищу освіту дала. Жили удвох, а коли Марині виповнилося 29 років, вона оголосила, що виходить заміж і вони з чоловіком винайматимуть квартиру.
Так страшно раптом стало, що залишуся одна, от і запросила я дочку з чоловіком жити в мене: кімнати великі, окремі, окремий санвузол, якось помістимося.
Дочка погодилася, її наречений, Роман, був молодший на рік. До цього мешкав у гуртожитку, потім квартиру винаймав із приятелем.
Хлопець мені сподобався, хазяйновитий такий. Відразу, як прийшов до нас, бадьоро мене запевнив, що от ми тут ремонт зробимо, все поміняємо і заживемо. Я навіть зраділа: чоловік в домі буде, нарешті!
Спочатку зять справді старався по дому: щось лагодив, прибивав, підкручував. Місяців три. А потім Марина оголосила, що чекає дитину. Людмила Вікторівна запропонувала молодим, щоб вони у себе в кімнаті зробили нормальний ремонт, навіть грошима була згодна взяти участь: все ж таки онук чи онука скоро буде.
– Ну ми ж не зовсім тут оселилися, – побачила я невдоволений вираз обличчя зятя, – тут ремонт зроби, потім у своїй квартирі зроби. Так жодних грошей та сил не вистачить.
Таким поворотом я була дуже здивована. Для своєї ж власної дитини та за мої гроші ремонт відмовився робити.
Ще кілька разів я підходила до зятя, мовляв, ну подивися, не діло ж малюка приносити в таке! Адже всі прагнуть діткам приготувати найкраще, поновити, пофарбувати, давай, а?
І тут зять мені заявляє:
– А навіщо мені старатися? Тут усе не моє. І моїм ніколи не буде. Я тут тимчасово, мені треба збирати гроші, щоб з’їхати якнайшвидше.
Я промовчала. Відтоді пройшло три роки, дочка з зятем і досі живуть у мене. Ніяких грошей на своє житло вони ще не склали. Кран тече, шпалери падають — ну не своє!
Молодята оплачують половину комуналки, пропорційно вкладаються в харчування. Витрачають залишки невеликого бюджету на проїзд, одяг, дитину, мобільний зв’язок.
Невже їм приємно жити серед розрухи? Я доньку вже просила, щоб вона якось вплинула на чоловіка, але вона стала на його сторону, просить його не чіпати, боїться, що зять її кине, і залишимося ми в одній квартирі втрьох. Я, вона та онука.
І що тут скажеш? Заради щастя дочки доводиться мовчати. А нещодавно зять святкував свій день народження і натякнув, що хотів би в подарунок отримати частку в квартирі, от тоді справа б пішла. Донька мовчала, але з виразу її обличчя я зрозуміла, що вона згідна з своїм чоловіком.
Тепер я думаю – переписати на них квартиру, нехай господарюють, чи і далі жити без ремонту?