В обідню перерву працівниці видавництва зазвичай збиралися за одним столом. Не так спільне чаювання, як перемивання кісток та обговорення найсвіжіших пліток збирало жіночок і дівчат у кімнаті відпочинку.
Чергову новину майже на хвості принесла Юля.
– Ви чули, у Яремчука донька наpoдилася!
– У-у-у, – загудів вулик обуренням і здивуванням.
– Чекай, як?
– Це ж скільки у них уже? П’ятеро?
– От радість у людей! Класно, п’ятеро діток!
– Ну от не згодна я з вами і усе тут! П’ятеро дітей – це занадто, при усій моїй повазі до Яремчуків!
– А я вважаю, що це особиста справа, хай хоч і десятеро, якби доглянуті, нагодовані, забезпечені!
– Ой, та вони просто не знають, що існують засоби кoнтpaцепції та й усе, – зморщила і без того маленького носика модниця Алевтина, підсумовуючи усіма сказане.
Ну, дівчата, ви так кажете, бо просто заздрите їм! Олег Володимирович любить своїх дітей і дружину, а вас просто жаба тиcне, що на жодну уваги не звертає! – тихенька Олена як завжди захищала свого шефа.
Це дійсно було відсотків на дев’яносто правдою. У їхньому видавництві переважно жіночий колектив. Кілька чоловіків, які й у підметки не годилися Олегу Яремчуку, директору. А дівчата молоді, незаміжні, є й розлучені жінки постарші, але усім хочеться звичайної чоловічої уваги. А за увагу такого красеня як Олег Володимирович готові й позмагатися деякі з його дружиною. І намагалися не один раз. Тільки от не ведеться Яремчук.
Олег часто, працюючи в кабінеті, дослухався до розмов своїх колежанок. Цікаві вони, до сміху іноді наївні, як діти часом поводяться, але кожна сама по собі – екземпляр ще той. Загалом, у нього дружній талановитий колектив. За це і любить їх, і цінує. Помічав і погляди, і зітхання в його бік. Але навіщо обнадіювати? У нього своє життя, свої принципи і змінювати їх немає ні причин, ні потреби.
Кілька днів тому дружина дійсно подарувала йому донечку. Маленьке сонечко-Сонечку. Старші ж усі козаки-хлопчики. Тому поява дівчинки стала для усіх святом.
З дружиною Олег познайомився відразу після армії. Повернувся у рідне село працювати, а Люда в гості приїжджала до своїх родичів. Так і познайомилися. Вона вродлива міська дівчина, а він звичайний сільський парубок. Хіба ж така на нього гляне? Так собі розмірковував Олег. Але помилявся. Люда закохалася у цього сором’язливого міцної статури юнака з першого погляду.
Бігала вечорами на танці у сільський клуб, щоб хоч краєчком ока побачити того, хто украв її серце і думки, і бажання. Вона професорська донечка, батьки придивлялися уже їй вигідну партію. А тут Олег. Про зятя-тракториста її батьки точно не мріяли. Люда це розуміла, але не уявляла своє майбутнє без єдиного у світі й найкращого чоловіка, який навіть і не підозрював про такі почуття столичної красуні.
Літо промайнуло, мов один день. До від’їзду Люди залишився тиждень, а вона так і не наважилася підійти до Олега. Не знала, як він сприйме її зізнання. Та і не гоже якось дівчині першій проявляти свої почуття. А от Олег все ж таки знайшов мужність і той останній тиждень літа став початком їх великої історії під назвою «Кохання».
Історія звісно складалася дуже і дуже непросто – довелося пройти і через відмову батьків від доньки, і через сльози, і через безгрошів’я й стикання по заробітках, через недоспані ночі й недоїдання. Але вони вистояли. Освіту здобули обоє, дім збудували, відкрили власну справу. І найголовніше – діти. Це їхнє усе – небо, сонце, повітря, вода. Усе багатство земне і неземне – це їх незрівнянні малюки.
Попри негаразди й проблеми Люда та Олег змогли зберегти свої почуття, не розміняти їх на солодкі згуби і розваги, не втратити довіру й віру один в одного та у власні сили. А це найголовніше, що веде людей по житті. Для Яремчука не існувало нічого на світі, крім його коханої, діток, родини.
Так було доки у їх видавництві не з’явилася нова літредакторка. Зовсім мале дівчисько у кедах і платтячку в шотландку, зі смішним ведмедем-рюкзаком за плечима. Хоча й дипломоване і з досвідом та рекомендаціями авторитетних людей. Чимось зачепила вона Олега. Простотою, не награністю, юністю і чистотою – усім цим віяло від її тендітної постаті.
Вперше за багато років, коли Зося була поруч, відчував, як серце плавно скочується вниз, а потім змушує підійматися солодку хвилю аж до горла. Та так, що не вистачало слів. Губився і червонів, як хлопчик, під прицілом її зелених очей. Шукав будь-яку нагоду, щоб підійти, відчути її запах, мов ненароком торкнутися ніжної шкіри. Тваринний потяг вів його, мов голодного вовка, на здобич. І не було ні найменшого бажання його стримувати.
Якось після напруженого важкого дня, відкинувся в кріслі й сидів так із заплющеними очима. Треба було їхати додому. Дружина уже телефонувала двічі. Але в одному з кабінетів сиділа його мала солодка згуба. Він бачив світло, коли проходив коридором. Слухав своє дихання. Уявляв її вуста, які вона любить покусувати, коли нервує. Уявляв її, двері прочинилися і його «чиста німфа» несміливо запитала:
– Олеже Володимировичу, а ви мене до метро не підвезете? Пізно уже, затрималася, тепер от боюся іти.
Олег їв її поглядом. А воно сором’язливо опустило оченята й розпалювало його тіло, мов дuявол на пательні у пеклі. Підійшов упритул, що аж відчував, як серце піднімає її маленькі гpyденята на його широких і дужих. Дівчина благально дивилася на нього, мов з ікони. Олег зробив кiлька кроків назад, а потім рвучко підхопив її легеньке, мов пір’їнку тіло, притис до хрyсту кісток. І поставив на місце. Ніби облyд якийсь спав з дyші.
– Зосю, вибач, сам не розумію, що зі мною. Я ж удвічі старший за тебе, мабуть. Ти ж мені у доньки годишся.
– Ходімо, уже пізно, вас вдома, напевно, чекають, – дівча пішло поволі темним коридором, не оглядаючись.
Ще якусь мить чоловік стояв посеред кімнати. А потім рушив слідом.
Наступного дня Зося не вийшла на роботу. Дівчата уже із самого ранку обговорювали версії. На столі шефа лежала заява про звільнення. А поруч літачок із паперу. Олег розгорнув і прочитав написані її рукою слова: «Зрада завжди залишається за дверима, але запускає в сім’ю свою найстрашнішу найпотворнішу дитину – брехню. Не розмінюйся! У тебе п’ятеро і найкращих! Не проміняй їх на ту одну найогиднішу»
Олег посміхнувся вдячно і запустив літачка у вікно. Мале і смішне дівча кількома рядками поставило на місце мозок, розставило усе на свої місця. Єдина за усе сімейне життя слабинка полетіла з маленьким літачком з його серця.
Автор – Анжела ЛЕВЧЕНКО