– Мамо, а давай квартирами поміняємося, – запропонував матері Артем, одного разу забігши в гості, – навіщо вам із батьком дві кімнати?
– Ну, не знаю, синку, – розгубилася Ольга Петрівна, – я, звичайно, поговорю з татом…
– А ти так поговори, щоб він погодився. Скажи, що ми з Мариною подумуємо про другу дитину. У нашій однокімнатній квартирі нам буде тісно.
– Добре, скажу. Тільки, думаю, твоя ідея все одно йому не сподобається.
– Чому? Хіба це не очевидно? Вас – двоє, а нас, можливо, скоро стане четверо.
– Я зрозуміла, Артеме. Обіцяю поговорити з батьком.
– А ти сама-то згодна? – Артем уважно дивився на матір.
– Звичайно, я згодна. І, звісно, я хочу, щоб вам було добре. Ми з батьком якось пристосувалися б.
– А чого пристосовуватися? – здивувався син, – кімната в нас велика, світла. Для двох – саме те.
– Ти забуваєш, що ці двоє – літні люди. Ми з татом давно живемо в різних кімнатах. У нього безсоння, він пізно лягає, часто встає. Це не дає мені нормально виспатися. А в мене – свої болячки, тиск знову ж таки. Ось ми й вирішили спати окремо.
– Я не знав, – засмутився Артем, – думав, що у вас усе добре.
– Так і є, якщо не брати до уваги проблем зі здоров’ям. Але це вже питання віку, а не стосунків. Тому я й не можу гарантувати, що твоя ідея потішить тата. Розумієш, наше життя устаканилося, починати щось нове немає ні сил, ні бажання. Нас влаштовує як є.
– І все-таки поговори з ним, добре? Раптом він погодиться? – уже не так упевнено попросив Артем.
– Добре, синку, сьогодні ж поговорю.
Увечері Ольга Петрівна розповіла чоловікові про цю розмову і наприкінці запитала:
– Ну що, погодимося?
– Звісно, ні, – не замислюючись відповів Віктор Іванович, – я цю квартиру своїм горбом заробив. Думав, хоч у старості спокійно поживу. А тут таке. Подумай сама, ну чому ми повинні створювати собі проблеми на старості років?
– Вони хочуть другу дитину. Логічно, що в однокімнатній їм буде затісно.
– Тоді нехай не поспішають. Квартира в них своя, за оренду платити не треба. Нехай збирають на перший внесок, розширюються. Можуть іпотеку взяти. Та хіба мало варіантів!
– Як вони зберуть? Марина з дитиною сидить, Артем – на двох роботах гарує. І все одно їм не вистачає.
– Нехай менше витрачають. От поясни, навіщо Артем купив Марині новий телефон? Старий, на скільки я бачив, нормально працював. Так ні – випендритися захотілося. Звісно, якщо гроші не рахувати, їх ні на що не вистачить.
– Вітю, ну яка нам різниця, як вони витрачають свої гроші?
– Велика! – з обуренням вигукнув чоловік, – на те, щоб квартиру поміняти, грошей немає, тож нехай тато з мамою переселяються . Вони ж старі, їм нічого не потрібно! Нашому синові навіть на думку не спало, що він цим обміном ускладнить наше життя. І про те, що в мене серце хворе – він теж не згадав.
– Навіщо ти так? – засмутилася Ольга Петрівна, у глибині душі відчуваючи, що чоловік має рацію, – просто хлопчик про сім’ю думає, піклується.
– Ага. За наш рахунок! Посуньтеся тато з мамою, я пройду! Егоїст!
– Я так і знала, що тобі ідея сина не сподобається, – зітхнула Ольга Петрівна.
– А як вона може сподобатися? Ні, річ навіть не в самій квартирі, хоча нам її ніхто не дарував, як їм, і будувати не допомагав. Річ у тім, що він не враховує наші інтереси. Ми для нього – відпрацьований матеріал. Не здивуюся, якщо в глибині душі він чекає, коли ми того… вирушимо в інший світ.
– Вітю! Як ти можеш? Невже ти, дійсно, так думаєш про нашого сина?
– Нічого я не думаю. Просто розмірковую. Дивись: раптом хтось із нас серйозно захворіє? Іншому – куди діватися? А, якщо це розтягнеться в часі? Ні, Олюшко, ніяких обмінів не буде! Я категорично проти.
– Тоді давай допоможемо їм грошей зібрати на доплату.
– Це можна, хоча я б і цього не робив. Нехай самі всього домагаються, а не сидять на всьому готовенькому. Ми з тобою коли у свою квартиру з тимчасовки переїхали? Правильно! Артем уже до школи ходив! А тут – дитині лише рік, а вони вже другого планують. Такі плани здійснити – раз плюнути! А ось підготуватися – це вже зовсім інша справа.
– Ось він і готується.
– По-твоєму переселити нас у меншу квартиру – це означає готуватися? Це означає – чужими руками жар загрібати. До речі, ніхто не знає, що зі мною далі буде. Може, взагалі доведеться в село переїжджати. На свіже повітря, на сонечко.
– У село? – Ольга Петрівна спалахнула як сірник, – нізащо! Там же ні лікарень, ні лікарів! Що я там із тобою робитиму?!
– Ось бачиш! А наш син про це не думає! Він упевнений, що “так буде краще”, зручніше для всіх.
– Просто він молодий, досвіду мало.
– Не такий уже й молодий. Сорок скоро. Час б уже думати, що говорити і що пропонувати. А він тільки про себе думає. І напружуватися не хоче. Першу квартиру батьки дружини подарували, другу – у нас збирається забрати. А сам він де? Що зробив? Дитину? Так для цього розуму багато не треба.
– Даремно я з тобою цю розмову затіяла, – тихо відповіла Ольга Петрівна, – одні тільки образи на адресу сина почула.
– Нічого не даремно. І я його зовсім не ображав. Я правду сказав. Тож передай своєму улюбленцю: тато категорично проти, жодних переїздів не буде! Нехай забуде про цю квартиру доти, доки вона не перейде до нього природним шляхом.
– Добре, передам, – відгукнулася дружина і почала збиратися.
– Ти куди на ніч зібралася? – здивувався Віктор Іванович.
– Ну не телефоном же мені повідомляти синові такі новини?
– Чому ні? Він чоловік чи маленький хлопчик? Так. Нікуди ти не підеш. Дзвони. Прямо зараз.
Ольга Петрівна не стала сперечатися.
Набрала номер Артема, сказала, що батько пропозицію відхилив. Подробиці вона свідомо опустила.
Відповідь сина привела жінку в ступор.
– Я не сумнівався, що так і буде, – не намагаючись приховати розчарування, сказав Артем, – та й чого можна було очікувати від чужої людини.
– Якої чужої людини? Що ти кажеш? – ледь промовила Ольга Петрівна.- Так він же мені не рідний батько, – упевнено заявив Артем, – цікаво, коли ви збиралися мені про це сказати?
– Артеме, ти що? Хто тобі сказав таку нісенітницю?
– Подруга твоя. Тітка Таня. Я вже більше року в курсі…
– І ти мовчав?
– Брав приклад із вас. До того ж думав, що це неправда. А тепер не сумніваюся: права тітка Таня, сто разів права.
– Це неправда! – вигукнула Ольга Петрівна, – я зараз же до неї поїду і все з’ясую!
– Як хочеш, – байдуже кинув Артем і поклав слухавку.
– Що там? – стривожився Віктор Іванович, – ти чого така? Куди знову збираєшся?!
– Справа у мене, термінова, – кинула Ольга Петрівна крізь сльози і вискочила з квартири.
– Тетяно, ти що наплела моєму синові? – накинулася вона на стару приятельку, – як можна брехати в таких важливих речах?!
– А що я наплела? – не зрозуміла та, – коли?
– Не знаю коли! Рік тому!
– Та ти що, Олю? Я не пам’ятаю, що зі мною вчора було, а ти про рік тому питаєш.
– Ти сказала Артему, що Віктор йому не батько. Як тільки в тебе язик повернувся?!
– А хіба не так?
– Ти нормальна взагалі? – обурилася Ольга Петрівна, – звідки ти це взяла? Я тобі такого не говорила!
– А говорити не потрібно. Я й так усе зрозуміла.
– Ти помилилася!
– Невже? Ну, вибач тоді. Просто твій Віктор такий жорсткий, ні на кого не дивиться. Не спілкується. І до Артема ставиться так собі. От я й подумала, що вони не рідні. Мабуть, щось не так зрозуміла. А що з квартирою? Будете мінятися?
– Ти-то звідки знаєш? – Ольга Петрівна витріщила очі від подиву.
– Так Артем мені сказав. Давно вже.
– Значить, він обмін давно задумав?
– Ну так. Він ще поради питав, що і як робити.
– І що ти йому порадила?
– Чекати!
– Чого?
– Олю, ти тільки не злись. Артем так побивався, так переживав, що сім’ї ніде буде жити…
– Що ти йому порадила? – металевим голосом ще раз запитала Ольга Петрівна.
– Нічого. Сказала, що чекати залишилося недовго.
– У сенсі?
– Та простий сенс, Олю! Віктор твій – сердечник. Скільки йому залишилося? Ось я і сказала Андрію, що скоро вся таткова спадщина буде в його розпорядженні. Адже сердечники довго не живуть.
– А він? – видихнула Ольга Петрівна.- А він сказав, що це нічого не змінює, мати ж залишиться. А потім усміхнувся і додав:
– Одна залишиться… Тоді з неї можна буде мотузки – вити…
– Не може бути! в жаху закричала Ольга
– Дуже навіть може! Ви що, особливі? Он скільки людей ворогами стають через житлоплощу! Подумаєш: квартирами запропонував помінятися! Ну, і помінялися б! Так ні: шкода вам. Не здивували…
– Слухаю тебе і диву даюся: як таких земля носить?!
– Нормально носить, – знизала плечима подруга, – на себе подивіться.
Ольга Петрівна не стала продовжувати розмову. Пішла, не прощаючись.
На вулиці зателефонувала синові:
– Ніякого обміну не буде, – твердо сказала вона, – твій батько проти, і я його повністю підтримую.
– Він мені не батько! – вигукнув Артем.
– Значить, і я тобі – не мати, – відрізала Ольга Петрівна.
Прийшовши додому, вона сіла поруч із чоловіком і спокійно сказала:
– Знаєш, Вітю, я тут погуляла, подумала і вирішила, що ти абсолютно правий. Питання з обміном закрито. Назавжди.
– От і добре, – відгукнувся той, я дуже радий, що ми правильно зрозуміли одне одного…