Різдвяний святвечір. Що для мене ці два слова? Які думки і почуття я відчуваю в цю ніч…?
Спогад із дитинства – засніжена бабусина хата в слобожанському селі.
…Мені було 9 років, старшому братові 16.
Ми, не послухавшись одну нашу бабусю, ще до настання святвечора вирушили привітати з Різдвом іншу нашу бабусю.
Бабусі жили в різних селах за сім кілометрів одна від одної.
Два села з’єднувала ґрунтова дорога, яка йшла вздовж лісових насаджень, що загороджували поля, – лісосмуг. Влітку цією дорогою ми частенько ходили туди-сюди і чудово орієнтувалися на місцевості. Юнацька безстрашність брата і моя дитяча зухвалість не змогли нас утримати в теплій хаті.
День був морозний, ясний і сонячний. «Поцупивши» з бабусиного столу банку з кутею, приготовану для вечірнього походу до сусідки-куми; прихопивши половинку свіжоспеченого хліба, – ми дочекалися, доки бабуся задрімає, як зазвичай після обіду, на лежанці біля теплої печі; тихенько винесли теплі речі в холодний коридор; швиденько вдяглися, попередньо написавши записку, мовляв, – пішли привітати, не хвилюйся; і бадьоро покрокували накатаною тракторами селищною дорогою.
Вийшовши за село, ми швидко зорієнтувалися, що йти треба в бік елеватора, що видніється вдалині.
Щоки наші розгорілися від швидкого кроку, морозного повітря і відчуття прийнятого самостійно рішення – подумаєш, заборонила бабуся йти!
Ми вже дорослі! Не ми, звісно, брат – Сергій точно дорослий, він цього року школу закінчує, у нього навіть дівчина є в місті.
Бадьоро крокуючи, ми швидко пройшли елеватор, минули ферму і рушили до лісосмуги.
Дні в грудні ще короткі, і зимове сонечко, швидко витративши свій денний запас тепла і світла, покотилося вниз до обрію.
Ми не помітили, як набігли хмари і став падати красивий, великий сніг.
Я ловила його на пухову темно-сіру рукавицю і дивувалася хитромудрим візерункам білих сніжинок, які затишно вкладалися на моїй руці – якась лягала рівно, якась бочком, заплутавшись у ворсинках пуху. Я розглядала і не знаходила однакових сніжинок, які вони всі різні, зі своїми особливими, хитромудрими візерунками.
Сергійко вивів мене зі стану споглядання, смикнувши за рукав штучної шубки: «Треба додати крок, сутеніє, здається, починається хуртовина!»
— Заметіль! Сергію, це ж чудово! Я обожнюю заметіль! Я знаю її!
Брат подивився на мене, як на божевільну…
— Це як «знаю»?
— Дуже просто! Коли починається хуртовина, треба не боятися її. Стати треба ось так – піднявши вгору руки і відчути її силу! Хуртовина покружляє навколо тебе, побачить, що ти її не боїшся, віддасть тобі частинку своєї сили і полетить далі. Спробуй, це легко!, – і я показала братові, як треба зробити.
— Пішли бігом! Поглянь, навколо вже нічого не видно, тільки твоя біла хуртовина! – Ні позаду не видно села, ні попереду! І дорогу замітає.
І справді, навколо було «біле молоко». Сергійко майже побіг своїми семимильними кроками, а я, не відстаючи, покрокувала за ним.
Сніг посилювався, вітер ганяв його по полю, закручуючи в спіралі.
Обличчя було мокре від швидкої ходьби і снігу, який ще й безцеремонно залазив під рукави шубки і за комір.
Скільки ми так ішли я не знаю, але я пам’ятаю, що дихання збивалося, ми зупинялися віддихатися і крокували далі.
У якийсь момент Сергій зупинився:
— Усе! Дорогою далі не підемо. Безглуздо. Зовсім стемніло… Не боїшся?
— Ні,- сказала я боязко.
— Ну, тоді пішли полем. Село там, і мені здалося, я бачив вогники,- брат махнув рукою вправо;
— Сергію, а в полі ж снігу по пояс. Ми пройдемо?
— Доведеться! Мені здається, іти недовго. Так ми зріжемо частину шляху і швидше дійдемо. Чого зажурилася, сестричко?! Ти ж із хуртовиною домовилася? Чи все придумала?
Я опустила голову і побрела за братом по полю. Сергійко йшов попереду, розгрібаючи замети собою, щоб мені було хоч трохи легше йти.
Я пам’ятаю, що це була найважча ділянка шляху.
Через якийсь час ми побачили вдалині, дійсно, вогники і почули собачий гавкіт!
У нас з’явилися сили, незважаючи на те, що ми промокли з голови до п’ят. Мокрий одяг уже зовсім не грів, а став важким і неприємним.
Ми дійшли!
Село світилося вогнями, скрізь було чути сміх і колядки. Гамірно й весело раніше народ відзначав Різдвяний святвечір!
Вікна бабусиного біло-блакитного будиночка горіли, мені здалося, яскравіше за всіх!
Я пам’ятаю, бабуся відчинила двері, і нас обдало запахом здобних пирогів і теплим повітрям добре натопленої хати!
Потім були «зітхання», подяка Всевишньому, прочухана Сергію і вечеря, смачнішої за яку я більше ніколи у своєму житті нічого не їла.
Цього вечора до нас у будинок приходили ряджені – сусідські парубки з дівчатами. Вони колядували, бажаючи нам благополуччя, здоров’я і багатого врожаю. Бабуся ділилася з рядженими їстівними запасами, цукерками і маленькими грошиками – монетками.
Що було з нашою другою бабусею, яка прокинулася і не виявила нас удома, історія замовчує, але вона залишилася живою, і потім ще, в її глибокій старості, ми з нею жили в нашій міській квартирі, ділили одну кімнату на двох.
Зараз із того далекого Різдвяного Святвечора вже нікого немає в живих, окрім мене, а пам’ять повертає в ті щасливі дні дитинства, до засніженої бабусиної хати, пирогів і колядок, до хуртовини, яка показала нам із братом свою міць, але все-таки дозволила дійти до місця…
Добрий вечір тобі, пане господарю!
Радуйся!
Ой радуйся, земле,
Син Божий народився!
Застеляйте столи, та все килимами.
Ой радуйся, земле,
Син Божий народився!…