– Ніхто без попередження додому не їде. Валентино, зателефонуй чоловікові, і скажи,
нехай разом з сином тебе зустрічають, – радили мені жінки-заробітчанки. І якби я їх
тоді послухала, то все могло б бути зовсім по-іншому, а тепер я просто не знаю, що
мені робити.
За кордон я поїхала всього 5 років тому, і за цей час я ще вдома не була. Я не встигла
виробити документи, і лише тепер, коли отримала пермессо, стала планувати поїздку
додому, бо вже дуже скучила і за чоловіком, і за сином.
Рішення їхати в Італію далося мені дуже важко, я людина домашня, нікуди не їздила,
за все життя жодного разу за кордоном не була, тому і було мені страшно.
Але безгрошів’я, в якому ми жили, змусило і мене рухатися. Ті мої сусідки, які
подалися за кордон ще 20 років тому, такі хороми в нас в селі набудували, що любо
глянути.
І я теж собі захотіла будинок збудувати, а чоловік мою ідею підтримав. Каже, ти не
мусиш там як інші 20 років сидіти, зароблятимеш гроші, я буду будувати, і так разом
ми швидко впораємося.
Допомогла мені виїхати сусідка, яка вже в Італії старожил, вона і з роботою першою
мені теж підсобила, і розповіла, що і як, щоб я не хвилювалася на новому місці.
Стала я заробляти по тисячі євро в місяць, і для мене це були шалені гроші. У
чоловіка мого руки золоті, він все сам вміє робити, тож на майстрах ми суттєво
зекономили.
За три роки будинок був готовий, ще рік я працювала, щоб купити нові меблі, бо
хотілося, щоб все було якнайкраще. Потім син захотів машину, і за останній рік я
назбирала для нього 10 тисяч євро, і купила йому авто.
Всі щасливі, залишається лише повертатися додому і жити собі на втіху. Але я з
чоловіком порадилася і ми вирішили, що ще рік я точно проведу в Італії, щоб нам
щось на життя підскладати, а далі вже будемо думати.
На пермессо я чекала майже рік, нарешті мені його дали, і я стала збиратися додому.
Мої подруги-заробітчанки попереджали мене, щоб я попередила про свій приїзд
чоловіка, але я їх не послухала, думала зробити йому сюрприз, уявляла, як він зрадіє,
коли мене побачить.
Та й мені дуже хотілося побачити, що він там набудував, адже дивитися на все по
відеозв’язку – це одне, а побачити все на власні очі – це зовсім інше.
Не послухала я порад мудрих людей, таки приїхала без попередження і потрапила в
таку ситуацію, що й ворогу не побажаєш. Їхала я додому великим автобусом, а на
вокзалі водій нас пересадив в машину і мене довезли аж до мого дому.
Заходжу я у хвіртку, бачу, з моєї хати виходить доволі миловидна жіночка, в моєму
халаті і в моїх тапочках. Ще й питає мене: “Ви хто?”
Вона подумала, що я прийшла перевіряти лічильники, але як побачила, що я витягую
сумки з машини, до неї нарешті дійшло, хто я.
В цей час з хати вийшов і мій чоловік. Він з переляку став нести якусь нісенітницю
про те, що це до нього далека родичка приїхала, наче я за стільки років не знаю його
родичів.
Жінка швидко переодягнулася, і поки чоловік заносив сумки в дім, вона пішла. А я
просто не знаю, що тепер робити. Будинок у нас дійсно вийшов на славу, чоловік ним
дуже пишається. Про той незручний випадок він мовчить, і я теж не згадую, бо
просто не знаю, що казати.
Влаштувати сцену з розборками – означає розлучитися з чоловіком, а мовчати – це
рівноцінно тому, що проковтнути зраду. І що мені робити? Як вчинити правильно?
В мене душа плаче, бо поки я горбатилася і працювала на чужині, мій чоловік
знайшов мені заміну. І син – теж добрий, він точно знав про батькові походеньки, але
ж мовчав.
Треба таки було послухати порад інших заробітчанок, вони знають, що кажуть… От як
мені тепер бути?
Фото ілюстративне.