Дмитро ніколи раніше не був такий задоволений своєю покупкою. Просторий будинок із шістьма кімнатами, лазнею та гаражем – що могло бути краще?
А ще там було горище, яке за бажання можна було облаштувати під додаткову кімнату. Справжня мрія! І продавець будинку справив на Дмитра приємне враження.
Павло одразу пояснив, що мешкав тут зовсім недовго.
– Купував його для дачі, але бував тут від сили разів з десять, а взяв його два, може, три роки тому. Точно не пам’ятаю, треба дивитися документи.
– А чому продаєте? Щось із будинком не так? – боязко поцікавився Дмитро.
Продавець на мить задумався, підбираючи слова.
– Так, він якийсь дивний цей будинок. Ви не подумайте, я не лякаю. Просто іноді в ньому відчуття, ніби живе ще хтось. Не знаю, із чим це пов’язано. Ціну поставив адекватну, тож вирішуйте самі. Брехати не буду – вже є троє охочих, продам без сумнівів.
Дмитро кивнув і вирішив змінити тему, щоб не проґавити таку можливість.
– Пів року шукав відповідний будинок, тож беру його. Мене все влаштовує. Я не з тих, хто вірить у забобони. По руках!
Павло знизав плечима і зателефонував нотаріусу, щоб домовитись про зустріч. За кілька годин Дмитро вже став щасливим власником затишного будинку, про який мріяв не один рік.
– Нарешті прощавай, орендоване житло. Тепер можна насолоджуватись життям по-справжньому, – тихо сказав він.
Але радість виявилося ні з ким розділити. Три роки тому дружини Олени не стало в автокатастрофі. То була жахлива випадковість. Вона тільки нещодавно отримала посвідчення водія, і того дня Дмитро якраз був на операції.
– Як таке могло статися? Це просто неможливо! Вона кермувала обережно, завжди акуратно, – в стані шоку сказав він, дізнавшись про страшну новину.
Медсестра трохи зам’ялася, а потім додала:
– Не тверезий водій на іномарці виїхав на зустрічну смугу, кажуть, не було шансів.
Сльози ринули з очей Дмитра. Один із найкращих хірургів, талановитий лікар, люблячий чоловік – як могла доля бути такою жорстокою?
Три наступні роки були для нього справжнім випробуванням. Щоб упоратися з болем втрати й не скотитися в депресію, він поринув у роботу, рятувати пацієнтів.
Поступово це дало свої результати й Дмитро почав повертатися до повноцінного життя. Звичайно, не повністю, але тепер, з придбанням будинку, все мало стати легше – адже у своєму будинку завжди знайдеться робота.
Спочатку будинок лише радував. Дмитру навіть здавалося, що він створений спеціально для нього, з урахуванням усіх його переваг.
Але незабаром він став помічати дива: з холодильника почали пропадати продукти. Причому зникали вони в таких мізерних кількостях, що це було помітити не просто, якби Дмитро не жив один.
– Може це миші? Чи щури? – припустив його колега Ігор.
– Та ну, про що ти кажеш! Якби це була комора, я ще повірив би, але в холодильнику? Ні, виключено, – заперечив Дмитро.
Проте зникнення продуктів було не єдиною тривожною деталлю. Іноді йому здавалося, що ночами він чує приглушені кроки. Але щоразу, коли він вставав і вмикав світло, будинок був порожній.
-Та невже я божеволію? – думав Дмитро, похитуючи головою. – Хоча це був би непоганий сюжет для фільму: хірург-вдівець, який поступово втрачає свідомість у новому будинку.
Тим часом дива не припинялися. Іноді, повернувшись із роботи, він помічав на поверхні ванни ледь помітні краплі води. Це було б нормально, якби він точно не пам’ятав, що не приймав душ уранці. Та навіть, якби прийняв, волога не могла б так довго зберігатися.
Якось, обговорюючи ці загадкові випадки з колегою, Дмитро зайшов у палату для обходу пацієнтів. Вони завжди чекали його з нетерпінням, кожному хотілося дізнатися про прогрес лікування, та дату виписки. Один із пацієнтів, почувши частину їхньої розмови, раптово запропонував:
– Дмитре Олеговичу, так ви камери в будинку встановіть – і все стане ясно!
– Камери? Які ще камери? – не одразу зрозумів Дмитро.
– Ну, приховані відеокамери, – пояснив пацієнт. – Їх зараз усюди ставлять, вони маленькі, ледь помітні. Поставте їх по всьому будинку, і все з’ясується. Відео можна буде навіть на телефон виводити у реальному часі.
Дмитро задумливо підняв брови:
– А де такі можна взяти?
Пацієнт з усмішкою відповів:
– У мене в магазині електроніки якраз є такі. Скажете, що від мене, й отримаєте гарну знижку. Вам підберуть найкращі камери й, якщо потрібно, допоможуть із встановленням.
Дмитро замислився. Ідея стежити за будинком через смартфон здавалася дуже привабливою.
– Чудова думка. Думаю, завітаю до вас днями. А зараз готуйтеся до огляду, – сказав він.
Колега Дмитра схвально посміхнувся, погоджуючись із вибором. Наступного дня Дмитро купив камери, та все необхідне. Від запропонованої установки він відмовився, впоравшись із монтажем самостійно.
– Нічого складного, – посміхнувся Дмитро. – Якщо що, можу піти з медицини, та стати монтажником. Тепер побачимо, що в мене тут за таємничий гість.
Перші кілька днів камери не показували нічого підозрілого. Дмитро бачив лише порожні кімнати, чи самого себе у домашньому одязі. Наче, як тільки камери були встановлені, непроханий гість зник.
– Схоже, гроші на вітер викинув, – подумав Дмитро.
Але наступного дня він побачив щось, що збентежило його. Камери зафіксували, як через чорний хід у будинок проникла жінка похилого віку. Дмитро пам’ятав, що в будинку завжди були непомітні дверцята, які виглядали так, ніби ними не користувалися цілу вічність.
Жінка рухалася обережно, постійно оглядаючись і прислухаючись.
– Вона явно відчуває, що за нею спостерігають, – подумав Дмитро, вражений її обережністю.
Незнайомка виглядала неохайно, ніби була безхатьком, але яким чином у неї виявився ключ від запасного входу? Дмитро згадав, що колишній господар говорив про те, що поміняв замки на основних дверях, але, мабуть, забув про другий вхід.
– Настав час познайомитися з цією загадковою гостею, – прошепотів Дмитро, спостерігаючи, як вона відкрила холодильник, і дістала лише одну сосиску і маленький шматочок сиру. Вона намагалася не брати надто багато, щоб не привертати уваги.
Вирішивши покласти край цим візитам, Дмитро знайшов у своєму графіку вільний час, і поспішив додому. Серце шалено калатало – хоч він розумів, що справа не в містиці, а у звичайній бездомній, яка, якимось чином, змогла потрапляти в будинок.
– Головне – діяти обережно, тихо, не шуміти, – твердив він собі, вставляючи ключ у замкову щілину.
Як не намагався Дмитро, металевий звук пролунав надто голосно, наче постріл. На щастя, загадкова незнайомка цього не почула, і Дімі вдалося підійти до неї ззаду.
Але дошка під його ногою зрадливо заскрипіла, змусивши жінку здригнутися від несподіванки. Вона різко обернулася, і зустрілася з його поглядом.
– Пробачте мені, заради всього святого, це я винна, поводжуся, як справжня злодійка. Пробралася до чужого будинку. Я зараз піду, тільки не викликайте поліцію. Хоча, якщо хочете, можете викликати – гірше вже не буде, – сказала вона, помітно нервуючи.
На вигляд їй було шістдесят років, але Дмитро не міг визначити точніше.
– Будь ласка, заспокойтесь і сядьте. Я не збираюся вас лаяти, просто хочу зрозуміти, як ви тут опинилися, – лагідно відповів Дмитро.
Жінка розслабилася і сіла на край крісла, обережно спостерігаючи за господарем.
– Мене звуть Лариса Василівна. Я пройшла через задні двері, звичайно ж, не як добра людина, не через парадну. Річ у тім, що цей будинок раніше належав мені.
– Я жила тут із чоловіком та дочкою, поки Петра не стало. Дочка Віра незабаром вийшла заміж за місцевого пройдисвіта. Я її благала не зв’язуватися з ним, але не змогла переконати.
Історія миттєво привернула увагу Дмитра – у його погляді виник непідробний інтерес. Він представився і запитав:
– І що було далі?
Лариса Василівна задумалася, її чоло прорізала мережа зморшок.
– А що далі? Віра була при надії, а зять ніде не працював, у чарку заглядав постійно, та ще й у карти грав – у хаті грошей ніколи не було. З’явився Андрійко, мій онук.
– Я думала, що, може, він тепер за розум візьметься, але ні. Потім Віру хвороба звалила. Андрійку всього два роки було, коли її не стало. Зять ще більше опустився, його позбавили батьківських прав.
– Але це його не зупинило. Допився до того, що продав будинок обманним шляхом. Я тоді була в обласній клініці з Андрійком, у нього із зором проблеми були, – Лариса Василівна завмерла, занурена у свої спогади.
– Невже він продав ваш будинок? – здивовано вигукнув Дмитро.
– Тільки Богові відомо, що тоді я пережила. Ось тут і почалися мої поневіряння. Андрюшу у мене забрали до дитбудинку, а я залишилася без житла.
– І вік уже не молодий – так і опинився мій Андрійко у притулку. Мені дозволяють бачити його у вихідні, але щоразу я плачу – серце рветься на частини.
– Ось я й приходила іноді в будинок, щоб заспокоїтися, побути наодинці зі спогадами. Колишній господар використав будинок, як дачу. Я заходила, відпочивала, прибиралася іноді, пил витирала, підлогу мила…
– Не подумайте, я добра людина, не бродяжка. Просто пенсію накопичую для Андрійка, не витрачаю на себе. Нехай хоч щось у нього буде, як підросте.
Розповідь Лариси Василівни торкнулася Дмитра до глибини душі, зачіпаючи найчутливіші струни його серця. Все це здавалося настільки несподіваним і неймовірним, що він ледве міг у це повірити.
– Мені вже не довго залишилося, я це відчуваю. Тому й не хочу витрачати гроші із пенсії на себе. Нехай краще залишаться онукові, адже він майже сирота з таким батьком.
– Я навіть не знаю, де той зараз, може, давно зник, або за ґратами. Вибачте, що вдерлася до вашої оселі, їжу з холодильника брала… Мені багато не потрібно, – додала вона тихим голосом.
Дмитро лише відмахнувся:
– Та що ви, Ларисо Василівно, про що мова? Якби ви відразу все розповіли, я допоміг би вам, не роздумуючи. І, знаєте… Може, залишитеся тут? Що вам вулицями блукати, особливо у вашому віці?
– Я не візьму з вас грошей, живіть, скільки потрібно. Будинок великий, місця вистачить усім. І мені буде не надто самотньо, бо я вже думав, що в мене тут привиди завелися.
Посмішка відразу осяяла обличчя Лариси Василівни – пропозиція нового господаря будинку їй явно припала до душі. Адже жити в рідних стінах, як не крути, куди краще, ніж блукати по підвалах, або нічліжках.
Дмитро виділив їй ту саму кімнату, яка колись належала їй, і нарешті зміг зітхнути з полегшенням. Тепер він знав, що в його будинку немає нічого незрозумілого.
Лариса Василівна на очах ставала іншою людиною: посвіжіла, почала доглядати будинок. Тепер Дмитро повертався додому, знаючи, що на нього чекає смачна вечеря, та ідеальна чистота в кімнатах.
Якось він запропонував Ларисі Василівні пройти медичне обстеження, на що вона рішуче відповіла:
– Це марно. Ще до продажу будинку я ходила до лікарів, але вони лише розвели руками – лікування дороге, а грошей я не маю.
Проте Дмитро не з тих, хто легко здається. Він наполіг на обстеженні, і результат виявився несподіваним: лікарі припустилися помилки в діагнозі.
– Ось бачите! Я ж казав, що не варто робити поспішних висновків. У медицині, як і в будь-якій науці, трапляються помилки, – сказав він, бачачи, як в очах жінки блищать сльози.
– Дякую тобі, Дмитре. Ти повернув мені надію, може, тепер і доживу до повноліття Андрюшки, – сказала з почуттям Лариса Василівна.
Дмитро посміхнувся:
– Звичайно, доживете. Ще й на весіллі його танцюватимете. А в мене для Андрюшка є один план.
Дмитро не став розкривати всі деталі плану Ларисі Василівні, щоб зайвий раз не турбувати її. Він мав намір взяти хлопчика під опіку. Спочатку це завдання здавалося йому складним, але його колега Ігор запропонував несподіване рішення.
– Уклади фіктивний шлюб. Ну, з якоюсь медсестрою, наприклад. Забереш хлопчика, а далі подивимося, як усе піде, – порадив Ігор.
Після недовгих роздумів Дмитро вирішив спробувати. Він зупинив свій вибір на Наді – скромній дівчині з села, яка нещодавно закінчила курси медсестер. Надя поставилася до його пропозиції з розумінням, та погодилася. Вона не була схильна до пліток, і вміла зберігати секрети.
На підготовку фіктивного шлюбу у них пішло близько місяця. Коли всі документи були готові, Дмитро та Надія уклали шлюб, і прийшли до дитячого будинку з повним пакетом паперів для опіки.
На вулиці семирічного Андрія вже чекала його улюблена бабуся, у якої на очах блищали сльози.
– Ну, привіт, онучку! От і забрали тебе, любий. А ти сумнівався, – сказала Лариса Василівна, обіймаючи хлопчика.
– Бабуся, а це мої нові мама та тато? – із захопленням спитав Андрійко.
Дмитро та Надія переглянулись, і хором відповіли: «Так». Вони тоді ще не здогадувалися, що незабаром їхній фіктивний шлюб переросте на щось набагато більше.
Лариса Василівна це відразу розуміла краще за всіх, адже тепер у неї було все, про що вона могла тільки мріяти: дбайливі «діти» – Діма та Надя, та коханий онук Андрійко…