Юля лежала на дивані і гірко плакала. Чоловік кілька місяців тому зізнався, що він має жінку. І вона в положенні.
— Юль, пробач, але два роки ми прожили без дітей. Це термін. Я вже в собі засумнівався, — лепетав Генка, — а тут… ну загалом, моя… при надії…
— Коханка, – пошепки підказала Юля.
— Не знаю, називай, як хочеш. Нам за кілька місяців становитися батьками. Вибач.
Юля не стала з’ясовувати, чому Геннадій так довго чекав. І лише за два місяці, до появи його з коханкою дитини, і напередодні Нового Року йде від неї.
І ось бідна жінка, навіть не роздягнувшись із вечора, втративши всі моральні сили та виплакавши всі сльози, валялася на дивані. Чомусь згадався далекий Новий рік із дитинства.
Юлька навчалася тоді у п’ятому класі. Після уроків вони з дівчатами забігли до комісійного магазину. Вони часто туди заглядали. Цей незвичайний магазин здавався лавкою чудових речей.
Одяг, взуття дівчат не цікавили. А ось сувеніри, іграшки, прикраси навіть дуже.
Того дня Юля одразу побачила цю чудову скриньку. Вона була небесно-блакитного кольору із золотою інкрустацією. Юля заворожено прилипла поглядом до цієї дрібниці.
А коли продавець відкрив кришку, і з чарівної скриньки полилася музика, а звідкись із надр синього оксамиту випливла балерина у білосніжній сукні та почала танцювати, Юля завмерла і навіть забула дихати. А ще продавець показав потайною невелику висувну скриньку. У ній можна було зберігати прикраси.
Подружки Наташка та Ірка відразу підскочили і почали прицмокувати і прицокувати:
— Ось це так! Краса! Ого!
Наташа відразу випалила:
— Скільки коштує?
Продавець усміхнувшись назвав цілком надхмарну ціну для дівчаток.
“Ніколи мені не накопичити таких грошей”, – подумала Юля.
Та це й справді було не реально. Адже в ті часи в школу дітям давали лише тридцять копійок, і на них можна було повноцінно пообідати.
Ну ще можна було збрехати, що зібралася у кіно. Тоді мама давала п’ятдесят копійок.
Ех шкода, батько у відрядженні, і приїде лише за тиждень. Він би купив. А мати скаже, що це безглуздо.
Юлька так і почула в своїй голові верескливий голос матері.
«Чого вигадала! Балерину якусь. Та я краще кілограм м’яса куплю. Або курки. І вас всіх годувати буду цілий тиждень котлетами».
Ні. Мамі навіть заїкатися про скриньку не можна. Треба чекати на тата.
Юлька щодня заходила тепер до магазину милуватися балериною. Продавець, гарний дядько, тільки побачивши дівчинку, заводив скриньку, і балерина танцювала.
За шість днів Юля вивчила напам’ять усі деталі скриньки. Вона помітила трохи потертий куточок, відколотий краєчок. А у балеринки не було одного пуанта, і на сукні була маленька плямка розміром з цяточку. Але Юля так уважно розглядала скриньку та балерину, що помітила все.
Щойно тато приїхав, Юлька відразу ж потягла його до магазинчику.
— Забрали, – сумно повідомив продавець. — Ось буквально кілька годин тому. Не встигли ви, — зітхнув він співчутливо.
Сльози гарячою хвилею накотили, і дівчинка розплакалася, не соромлячись.
— Юль, Юль, Юль! — забурмотів батько. – Ти чого? Не плач. Хочеш, я тобі торт куплю? Прямо зараз. Ходімо. Як ти любиш. Карпати.
Юлька кивнула. Торт «Карпати» вона любила.
Але плакати дівчинка не припинила.
А наступного дня Ірка притягла до школи заповітну скриньку.
Коли Юля побачила, що господаркою її скарби стала подруга, то образа знову розлилася в серце, розриваючи його від туги.
Іра завела скриньку, і чарівна музика полилася. А потім з’явилася і тоненька фігурка танцівниці.
Однокласники, що галасували, примовкли і захоплено дивилися на сувенір. Задоволена Ірка повідомила:
— Мені вчора бабуся купила. Новий рік відзначатиме у нас, от і приїхала з села. А я бабусю одразу до комісійки. Я цілий тиждень на цю скриньку дивилася.
— І я, – з образою в голосі простягла Наталка.
Юлька не витримала і розплакалася.
Петька Розмаха запитав:
— Юлько, а ти чого ревеш?
— Нічого, – вигукнула Юлька і вискочила з класу, штовхнувши хлопчика.
Всі знали, що Петько закоханий у Юльку. Дівчата заздрили їй, а вона не звертала на хлопця жодної уваги.
Юля стояла біля вікна, притулившись до крижаного скла чолом.
— Юль, я тобі таку ж куплю. Не плач, – промовив, підійшовши ззаду Розмаху.
— Та де ти таку знайдеш? — зневажливо спитала Юлька. – Дурень, – обізвала хлопака і втекла.
«От і Петьку даремно образила!» — розплакалася вона ще дужче на вулиці.
У ті дні стояв міцний мороз. А Юлька роздягнена провела у шкільному дворі добрих півгодини. Ну і звісно захворіла.
Побачившись після лікарняного знову з Петром, він проговорив:
— Юль, балеринку поки не знайшов, – повідомив він дівчинці, – але знайду. Обіцяю.
— Дурень ти, Петько. Ну, де ти її знайдеш? Вона закордонна. Там знизу написано, «маде ендеер». Ну, де ти знайдеш таку? — з досадою знову спитала дівчинка.
— «Ендеер» – це НДР? – Уточнив Розмаха.
— Так, – сумно підтвердила Юля.
— Ось туди й поїду, — твердо промовив хлопчик.
З того дня вони почали дружити. Спочатку по-дитячому. А у восьмому класі Петько наважився і поцілував Юлю. Вона не чинила опір. І з того дня Юля і Петя почали дружити по-дорослому. З обіймами та поцілунками.
Після десятого класу Петьку забрали на службу. І за іронією долі – до Німеччини.
Петя писав листи Юлі, і іноді жартома повідомляв, що балеринки поки не знайшов.
Але Юля не дочекалася Петю і за півроку до його приїзду зустріла Гену . Він зачарував її на першій же зустрічі тим, що присвятив їй пісню, одразу вигадану і виконану на гітарі. Серце дівчини розімліло, і за два місяці грали весілля.
Петя прийшов зі служби, і, дізнавшись, що Юля вийшла заміж, найнявся на норвезьке судно і пішов у море. У місті бував рідко, з Юлею більше не зустрічалися.
Пройшло 5 років.
Юлька потихеньку підвелася з дивана. Випила чашку кави. У ці дні вона чомусь все частіше стала згадувати Петю, раптом виявивши, що її сльози не стільки по чоловіку, що пішов, скільки по однокласнику, з яким не вийшло. Де він? Чи одружений?
На календарі 31 грудня. Потрібно хоч якось зустріти Новий рік. Подружки із сім’ями.
Незручно йти до когось, як сніг на голову.
Юля сходила на базар та в універсам. Купила щось, щоб хоч якось скрасити свою самотність, приготувавши святкової їжі.
Коли вона з пакетами заходила до під’їзду, назустріч їй з ліфта вийшов Дід Мороз.
Побачивши його з очей Юлі покотилися сльози.
— Чого ревеш, дочко? — наіграно старечим голосом промовив переодягнений чоловік. – Свято! А ти плакати. Ось тобі. — І він дістав із мішка коробку. І швидко пішов, сховавшись у темряві під’їзду.
Юля і дякую сказати не встигла. Однак коробка була важкувата.
Жінка пройшла на кухню і акуратно розкрила подарунок.
У ній була… нова блакитна скринька із золотою інкрустацією. Юля повільно відкрила кришку та завела музику. З надр оксамиту випливла балеринка в обох пуантах.
Юлька відкрила потайну шафку. У ньому лежала обручка.
Дівчина метнулася до вікна. У дворі маячила постать Діда Мороза. Юлька в капцях вискочила надвір. Трохи зам’ялася під під’їздом, але в цей момент Дід Мороз повернувся до неї. Молоді люди кинулися один в одного.
Пригорнувшись до теплої шуби, Юля прошепотіла:
— Дурень! Все-таки ти її дістав.
— Ага! – промовив Петько. — Дістав, знайшов у Німеччині, я ж обіцяв тобі.
Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятись від авторської.