Мамі було 68 років, коли я побачила її вперше. В неї останній син з’явився у 47 років. Пізня дитина. Я за останнього і вийшла…
Сільські жінки відцвітають рано. І одного разу. Вчора ще була яскравою красунею — і ось сива і життям гнута. Дивного в цьому немає нічого.
Чим важче життя, тим більше слідів на обличчі. Пам’ятаю, знайшла фотографію молодої свекрухи та обімліла — така красуня. А ось познайомилися я вже зі зігнутою бабусую у вицвілій хустці.
Сухенька до прозорості, смаглява до чорноти. Яка вже там краса! Але коли при мені вимовляють “гарна жінка”, я бачу свою свекруху. І була в ній якась таємниця.
Таємниця вже в тому, що спекотну, смагляву красу успадкував лише один син із семи дітей. А в інших дітях, онуках та онучках кипить кров не знайомого мені свекра.
Синьоокі, блідолиці та волосся відливають помітною рудиною. Працівники, сильні, жорсткі, вони мало відрізнялися потягом до навчання чи знань.
Їхній світ був та й окреслений навколо села, ніби за його межами нічого більше немає. Ні-ні, вони звичайно читали і телевізор дивилися, але якось дуже вибірково. Тільки те, що може стати в нагоді.
Вони й пишалися тим, що завжди працювали руками. Що цим рукам була підвладна важка техніка та лопата, що ці руки могли видоїти сотню корів. Робоча сім’я з тим чудовим почуттям гордості за свою «робочість», що практично не зустрінеш нині.
Але мама дивувала тим, що в хвилини відпочинку у неї завжди була книга. Найчастіше ці хвилини випали на перекус. І книга стояла, притулена до заварника чи банку з молоком.
Мама їла та читала. Така ось зовсім інтелігентна шкідлива звичка є за читанням. Книги мама приносила з бібліотеки у сітці , знаєте така — авоська.
І вони дивно виглядали там, якось безглуздо, чи неправильно. Якось я бачила, як вона витирає сльози кінцем хустки, сидячи над книгою “Толока”
Я теж колись над нею плакала. Про що одразу й повідомила. Свекруха відреагувала дивно, вона прибрала книгу і заметушилася.
Засоромилася? Чого? Книги? Чому? Вона ж їх любила. Я пам’ятаю, як зраділа вона моєму непрактичному посагу — ящикам із книгами. Як перебирала їх, змітала пилюку з корінців, як змусила сина зробити полиці.
Ще мене завжди дивувала грамотна, чиста її мова з великою кількістю приказок, але без грубих порушень орфоепічної норми. Причому, іноді всупереч звично-сільській вимові.
Якщо для всіх були «шофери та директори», то мама вимовляла чітко «шофери, директори». Дивували і її рухи — неквапливі, сповнені якоїсь незбагненної внутрішньої гідності…
І ще те, як вона відгукувалась про чоловіка — з повагою, але ніби з відчуженням, чи що… Ось він був відверто негарний. Невисокий, з рисами обличчя великими, але такими, ніби їх навмисне зібрали на маленькому обличчі.
Непропорційний ніс, великі губи, очі під низькими бровами. Я бачила його лише на фото. І чомусь це обличчя справило швидше відразливе враження.
Мама кликала його на ім’я по батькові. Завжди. Якось розповіла, що він був її старшим на 16 років. І все… таємниця. Яку я так до кінця не відкрила. Мама ні в яку не хотіла розповідати про себе.
Трохи прочинилася завіса, коли на похорон мами приїхав її молодший брат. Він жив у місті, працював гірничим інженером. І це від дядька Ігоря я дізналася, що їхній батько був військовим чи служив, але був репресований.
Те, що мама часто згадувала про якесь прокляття чи гріх, що на ній лежить. Саме тому її сини не мали хлопчиків. І останню страшну хворобу — рак, вона сприймала як спокуту гріхів, переконуючи мене, що коли її не стане, у нас будуть діти. І обов’язково хлопчики.
Так і сталося. Але я відволіклася у своїх припущеннях. Про те, що відомо. Дядько Ігор розповідав, що їх із сестрою відправили до дитячого будинку.
Ігор був занадто малий, він не пам’ятав, куди поділася мама? Але пам’ятає, що до дитячого будинку жили вони у великій квартирі, і те, що в дитячому будинку сестра опікувалася братом, як могла.
Приносила за пазухою викрадені з кухні шматочки хліба та картоплю. А потім після дитбудинку вже викрала. Просто забрала і все.
Вони дуже довго їхали кудись потягом. І опинились на лісоповалі. У ліспромгоспі. І сестра йшла на роботу дуже рано і часто не ночувала вдома.
І заміж Ольга вийшла, зважаючи на все, зовсім молодою. Ігор зростав у родині Ольги та Миколи, доки не закінчив сім класів. Ось і вся історія.
Не залишилося ні фотографій батьків, нічого… По-батькові у свекрухи було — не її. Змінили. Чому? Хто тепер скаже?
Мамині ж подруги на похороні згадували, що мама знала безліч віршів. Була співуньою і часто чоловік просив її заспівати. Мама співала українськінародні пісні.
І чомусь бачиться мені вся ця ситуація дуже простою та страшною по суті, мама виходила заміж лише тому, що треба було піднімати на ноги молодшого брата. Зміна по батькові — це з тих самих спонукань, щоб не знайшли.
Так і виявилася дівчинка, найімовірніше, з інтелігентної родини у селі. І з усією завзятістю прийняла вона і село, і некоханого чоловіка. Прийняла так, що буквально розчинила своє «я» у чоловікові. Розчинилася ще й із почуття самозбереження.
Сховалася навіть від самої себе. Її доля –— це зліпок з історії країни. З її лісоповалами, репресіями, силою духу, жертовним коханням. Наче сама історія штовхає наших жінок на нескінченність хресного шляху заради брата, синів, чоловіка.
Цікаво, а чи жила колись свекруха для себе? Хіба в далекому дитинстві… Втім, наших бабусь ніхто тоді не вчив: «Любіть себе. Живіть собі!»
Ось вони й не вміли. На щастя для дітей, онуків. У них у крові була жертовність. Велика сила та велика слабкість жінки і була в цьому вмінні жертвувати.
Будь-який психолог скаже, що це неправильно. Докорінно! Може бути… Але цікаво, що сталося б із країною, якби раптом наші бабусі й мами в лиху годину рішуче взялися жити для себе?
Якби не відривали останній шматок, щоби нагодувати дітей? Якби не працювали на зовсім не жіночих роботах. Якби берегли руки, фігуру, шкіру від вітрів, морозів, праці?
Хто знає, а настав би тоді час дочок та онучок. Час, коли можна жити собі? Я ж шалено вдячна мамі за те, що зробила вона свого часу для нас із чоловіком.
Тієї миті, коли раптом проти мене піднялися численні брати та сестри — міську взяв, білоручка, ще й освічена… Мама стала стіною, прикривши наш шлюб тендітним, худим до знемоги тілом:
— Він її кохає і відчепіться від них!
Від нас і справді відстали. Не будь цього перепочинку, хто знає, а чи вдалося стати своїм для тепер уже близьких родичів?
Вона ніколи не лаяла мене за сина. І його за мене. Більше того, його бурчання про картошку, що пригоріла, або невдалих пиріг, мама завжди відповідала:
— Що ж ти за себе дівчисько взяв? Одружився б з сорокарічною, вони всі вміють!
І вдаватися мені, що сама проживши з некоханим, вона щосили берегла наше кохання. Кохання свого пізнього і дуже улюбленого сина берегло навіть від нього самого. Та що там, берегла і від мене.
І ось уже двадцять років, як її немає на світі, а дня не минає, щоб не згадалася вона мені. Ніби все ще поряд. Все ще береже наше кохання… Стара, суха, що втратила всю красу в селі, і все одно безмежно гарна…