Їхали ми в Україну, але кожен купував собі квиток сам. Працювала я в Іспанії заради дітей і на старість собі трохи відкладала. Не цуралася посуд і підлогу мити, на полях і в теплицях працювала, а потім в готельному секторі. Про те, щоб зустріти тут кохання, я й не мріяла, та й усі подруги запевняли мене, що іспанці на немісцевих не одружуються. І ось я приїхала разом з Енріке в Україну познайомити його з рідними, дочкою і онукою. Діти зустріли як слід. Вони ж у мене також уже дорослі, працюють. Нас одразу ж повели до кафе, відсвяткувати. Стіл ломився. Було помітно, що до активних прогулянок він не звик, тим більше – під виття сирен. Він сутулився, мовчав і хотів якнайшвидше піти назад, додому. Купив якусь нісенітницю, наче відерце з совком для Міланки, і на цьому все. Енріке навіть не запропонував скинутися на бензин

Працювала я в Іспанії заради дітей і на старість собі трохи відкладала. Не цуралася посуд і підлогу мити, на полях і в теплицях працювала, а потім в готельному секторі. Про те, щоб зустріти тут кохання, я й не мріяла, та й усі подруги запевняли мене, що іспанці на немісцевих не одружуються.

Все тому, що в іспанських законах прописано: дружина для тебе – це святе. Якщо розлучишся або доведеш до розлучення, все, пиши пропало. Заберуть будинок, машину, гроші. А кому хочеться через штамп у паспорті постійно почуватися винним і лишитися ні з чим? Так, нікому.

Це у нас шлюб – просто привід жити під одним дахом для зручності і зайвий раз гуляти. Ніхто навіть не дивується, якщо чоловік після розлучення не платить аліментів.

Тому я взагалі про це думала перші роки роботи й життя в чужій країні. Тим більше, що я приїхала працювати, і гроші мені повинні платити за чесну працю, на яку я й спрямувала всі свої зусилля.

Та й вік. 52 роки – це тобі не молодість. Мачо до цього часу вже звикли не сальсу танцювати вечорами, а мирно спати, відпочиваючи від спекотного дня. От вже справді, короткий людський вік. Начебто ще вчора була енергійною дівчинкою. А потім що зі мною сталося?

Одним словом, якось в Валенсії я влаштувалася працювати офіціанткою до місцевого кафе. Робота складна, але я справлялася. Крім того, у нас була двогодинна перерва вдень через дуже теплу погоду, а я спеку завжди переносила досить легко.

От і відпочивала, прогулюючись містом. Платили непогано, і у мене була можливість відкладати гроші на допомогу дітям та й самій щось перепадало, можна було жити.

Почав до нашого закладу якось ходити один чоловік. Літній вже, приблизно мій вік, трохи старший. Енріке кілька разів намагався зі мною познайомитися, але самі розумієте, моя зайнятість і зовсім не той настрій. Навіщо? Але він виявився наполегливим, і в якийсь момент я все ж таки погодилася сходити з ним на чашку кави. Вдень і зовсім до іншого закладу.

Ми мило поговорили, адже я вже майже нормально знала мову, і з того часу стали друзями. Хоча так було лише спочатку. Потім я дізналася, що Енріке удівець і просто втомився від самотності. Він познайомив мене зі своїми сестрами, показав, як живе.

Його діти роз’їхалися країною, тож у нас були спільні теми для розмови: спілкування з рідними через Інтернет, багато вільного часу. Ще він розповідав цікаві факти про свою молодість, переказував сюжети улюблених книг. Самі знаєте, скільки людей зараз взагалі читають хоч щось, крім новин. А я теж все життя люблю книги.

Минуло чотири роки, за цей час між нами уже таки почалися стосунки, і я вирішила поїхати на батьківщину, навідати рідних та близьких. Виїжджати назовсім не хотілося, але я просто почала сумувати за рідними.

Хотілося побачити всіх і пересвідчитися, що з ними усіма дійсно все добре, адже ніхто з моїх близьких не схотів виїжджати х України, коли вторглася росія.

Не знаю, чому, з інтересу чи ревнощів, але Енріке захотів поїхати разом зі мною. Я була не проти, але, з іншого боку, не те щоб і дуже за. Справа в тому, що містечко у мене невелике, знайомих багато. Треба з усіма побачитися, багато розповісти. Не хотілося всюди тягати із собою іспанця. Але якщо у нього виникло таке бажання, чому б і ні?

Спершу все було добре. Діти зустріли як слід. Вони ж у мене також уже дорослі, працюють. Нас одразу ж повели до кафе, відсвяткувати. Стіл ломився. Я від цього відвикла, бо хоч і працювала офіціанткою, але розносила здебільшого різні закуски та напої. Кава, щось прохолодне.

Але вдома все було інакше. Деякі мої давні подруги прийшли, мати старенька теж була. Словом, чимало народу зібралося. Ось ми й посиділи.

Я звикла до того, що Енріке любить поспати, і намагалася всі свої справи вирішувати якомога раніше. А мені треба було переоформити деякі документи, поїхати на один кінець міста, потім на другий. Навіщо навантажувати чоловіка такими питаннями, тим паче, що він гість?

А він і не був проти повалятися вдома. Якщо чесно, то було помітно, що до активних прогулянок він не звик, тим більше – під виття сирен.

А потім дочка запросила нас до себе. У внучки якраз був день народження, і ми з Енріке поїхали вибирати подарунок. Ну я, як бабуся, хотіла купити щось дійсно значне. Спочатку ми обійшли один магазин іграшок, потім другий. Я хотіла просто скупити всі полиці, адже після себе треба залишити гарне враження. Та й коли я ще побачу малечу?

Але Енріке якось змінився в цей момент. Він сутулився, мовчав і хотів якнайшвидше піти назад, додому. Купив якусь нісенітницю, наче відерце з совком для Міланки, і на цьому все.

Розумію, що це не його онука. Але знаючи, що він чоловік зі статками, було дивно спостерігати за цим. А потім ми каталися з чоловіком дочки містом на його машині. Заїхали до сина, він теж не поскупився зустріти нас щедро. У той же час, Енріке навіть не запропонував скинутися на бензин. Знову ж таки, мабуть, просто іспанські традиції не дозволяли. Ну що вдієш.

Хоча дочка того ж дня запитала в мене, чому мій чоловік якийсь аж надто скупий. Навіть каву йому і десерт довелося купувати, сам він платити за себе не додумався.

І ось, знаєте, я замислилась. Їхали ми в Україну, але кожен купував собі квиток сам. У нього на батьківщині ми теж ходили спочатку як друзі, а потім на побачення за таким же принципом. Кожен платить за себе, і жодних, будь ласка, претензій. Без особливих домовленостей, але якось так само встановилося.

Та ще багато дрібниць можу назвати, коли вже про це зайшла розмова. Я все розумію, але скупий чоловік – це як? Це навіщо? Мене не потрібно утримувати, я сама нормально заробляю, але навіть банального букетика квітів від Енріке я не отримувала.

Тому мені й стало неприємно в той момент. В результаті я переробила всі свої справи на Батьківщині, побачилася з тими, кого хотіла побачити. І це за два тижні, які я повністю оплачувала. За двох – за себе й Енріке свого іспанського. Виходить, навіщо мені було їхати з ним, якщо я чудово могла обійтися без нього, та й грошей заощадила б чимало?

А може, це я якась скнара і тільки й рахую, скільки грошей витратила на чоловіка поряд із собою? Але я ці гроші заробляю власним і нелегким трудом, вони на мене з неба не падають.

Зараз ми знову в Іспанії. Я працюю там же і ще в готелі одну зміну на тиждень. Так і не висловила своїх думок і претензій Енріке, але здається, що вже й не хочеться. Він показав себе досить наглядно, і більше мене до цієї людини не тягне. Він наче цього й не помітив.

Але тепер я стала частіше відмовлятися бачитися з ним, посилаючись на різні причини. У моєму віці розлучатися із чоловіком, який, в принципі, і не поганий? Та, мабуть, доведеться. Ну, а що робити, якщо жити зі скупою людиною я не хочу. Краще вже сама, або ще когось зустріну. Життя продовжується, чи не так? Чи все таки триматися за Енріке? Що порадите?

Фото – авторське.

Поділись з друзями...