– Я щось не зрозумів, що за квартира, за яку у нас комуналка не сплачено? Яка ще двокімнатна у п’ятиповерхівці у передмісті? – Євген Васильович здивовано глянув на свого помічника Олега.
Сам він щось не пам’ятав, щоб у нього була така квартира!
У нульові Євген Васильович зайнявся бізнесом із вивезення сміття. А тепер він досить великий бізнесмен, хоча не хизується цим і намагається жити якомога скромніше.
У нього цілий парк нових сміттєвозів, та гарний дохід. Сім’я живе у великому котеджі за містом. І є дві квартири в центрі – для них із дружиною та для сина.
Тож Євген Васильович і здивувався, що ще за двокімнатна квартира у п’ятиповерхівці?
Помічник Олег погортав папери і сказав: – Євгене Васильовичу, так це вам тітка ваша, якої не стало не так давно, дарчу залишила. Забули? У неї крім вас рідні більше немає!
– Точно, Олеже, і як же я забув! – Євген Васильович махнув рукою. – Точно, це ж моя тітонька кохана, Ніна Михайлівно, мене обдарувала.
Тітку Євген Васильович любив. Багато разів пропонував їй до нього переїхати, матері його давно не стало, а тітка – молодша сестра мамина.
Але тітка Ніна ні в яку не хотіла.
Жила вона у передмісті, від його котеджу недалеко, тож він за нею часто машину відправляв, коли в гості запрошував. Їй продукти відправляв, меблі їй хороші, дубові, зробоив, ремонт зробив, але на більше тітка Ніна не погоджувалася.
Сам Євген Васильович у тій квартирі не пам’ятав, коли й був. Ніколи йому, фірма його велика, роботи багато.
То що йому з цією квартирою робити? Не потрібна вона нікому.
– Олег, скажи нашій хатній робітниці Антоніні Іванівні, щоб туди поїхала, порядок навела, і продамо цю квартиру, навіщо вона нам у п’ятиповерхівці? Так, скажи їй, якщо що їй сподобається – нехай собі бере і не забудь борги сплатити за квартплату.
– Зроблю, Євгене Васильовичу, продаж без вас робити, за дорученням?
– Ну звичайно, Олеже, не така вже й велика сума, – кивнув Євген Васильович.
Тіту свою Ніну Михайлівну він любив. У дитинстві часто гостював у неї, та й ніколи не забував. Допомагав їй, а коли не стало її, поховав поряд з мамою і пам’ятник добрий поставив. Гарна була тітка, добра, іноді розуміла його більше, ніж рідна мати!
“Ну та що робити, всі ми не вічні” – подумав Євген Васильович, і до справ повернувся
А за кілька днів раптом до нього постукала Антоніна Іванівна, їхня хатня робітниця.
У Євгена Васильовича вона вже багато років прибиранням та господарством займалася. Акуратна, тиха, майже непомітна, він її ще тоді, багато років тому, взяв до себе на роботу, і був задоволений – вдома чисто, скрізь порядок. Правда років їй вже чимало, напевно скоро доведеться йому молодше когось шукати. Хоча думати про це Євгену Васильовичу не хотілося, бо він звик до Антоніни Іванівни.
– Можна? – Антоніна Іванівна тихо постукала, як завжди, – Я по тій квартирі, я все прибрала, але там дуже багато особистого, може ви самі подивіться?
– Якого особистого? – насупився Євген Васильович.
– На стінах та комоді ваші фотографії. І взагалі шкода, я б привезла, та рука не піднялася нічого чіпати, так вже все там зворушливо розташовано, – вона з розчуленням склала руки, ніби просила його самого поїхати в ту квартиру.
– Ну гаразд, поїхали, тут недалеко. Покажеш, що таке? – погодився Євген Васильович, подумки лаючи себе за сентиментальність.
Дружина Таня теж з нього мотузки в’є, хоча вони вже майже тридцять років одружені. Таня зі здоров’ям має проблеми, він її шкодує і дуже любить.
Добре, хоч у них син, а не донька з Танею, хоч із Ігорем він строгий, чоловіком його виховує. Особливо не балує, до роботи привчає.
Доїхали до будинку тітки вони досить швидко.
Євген Васильович досвідченим поглядом оцінив – будинок хоч і старий, але цегляний, міцний, стелі високі. У під’їзді чисто, бачили капремонт.
А у квартиру зайшов – мало не заплакав.
Давно він тут не був, а все майже як раніше. Штори в квіточку, скрізь килимки, тільки меблі дубові нові, що він купив.
Але все одно почуття таке, що зараз тітка Ніна з кухні вийде і скаже: – Ну що, Євгене, голубчику мій, прийшов нарешті? Ану руки мий, та за стіл. Поїж, а потім розкажеш, що там в тебе?
Сонце висвітлило стіну, а там фотографії в рамках!
І написи – “Євген з мамою”, “Євген в садку”, “Євген в школу пішов”!
Вся стіна обвішана.
– Ось, бачите? Хіба можна таке залишати чужим людям? Н – тихо сказала Антоніна Іванівна. – А ось на дивані плед її руками видно в’язаний, із решток вовни, різнобарвний. А в шафі речі гарні, з написом – шкарпетки для Євгена, светр для Євгена, там багато! – і Антоніна Іванівна відвернулася, щоб господар не помітив, як вона розчулилася. – Це ж для вас все було, вона ж вам лишила!
Євген Васильович подумав, озирнувся ще раз, на Антоніну Іванівну подивився і раптом спитав: – А ви де живете?
– Так теж у передмісті, від вас же недалеко, – трохи здивувалася хатня робітниця.
– Знаю я, а квартира яка? Чоловіка ж немає, я знаю, а є син Віталік у тебе.
– Ну так, із сином живу, одружився він нещодавно, а квартирка як ця, теж дві кімнатки, – вона незрозуміло подивилася на Євгена Васильовича.
– Ось що, Антоніно, роки то йдуть, а ми з тобою молодшими не стаємо. А тобі я бачу вже не так легко дається робота. Так що пошукай собі заміну, я тобі довіряю, знаю, що не підведеш!
– Та як же, Євгене Васильовичу? Адже я стараюся, можу ще? Та й синові хотіла допомогти, вони на квартиру збирають, онук скоро народиться, тісно буде. За що ви мене хочете вигнати? – засмутилася Антоніна Іванівна.
– Не зрозуміла ти, Антоніно! – голос Євгена Васильовича пом’якшав, – Я навпаки тобі хочу за все віддячити. За те, що допомагала нам, не відмовляла ніколи, Тетяна моя здоров’ям слабка, сама знаєш. А ти й за нею ходила, коли їй процедуру зробили. Ти майже як рідна нам стала, та хіба я можу тебе ось так звільнити і зі свого життя викреслити? Та ніколи!
– А як же тоді? – не зрозуміла Антоніна Іванівна.
– А ось як, квартира ця твоя буде, на тебе все оформлю, я вирішив і крапка. І що якщо треба – допоможу, не соромся. Фото та особисте я собі заберу, а решту як хочеш, живи так, якщо подобається. Ключі собі залиш, можеш тут вже розпоряджатися! – І Євген Васильович вийшов.
На вулиці озирнувся, на балконі стояла Антоніна Іванівна і рукою йому махала,
– Дякую, дякую, я розгубилася і не сказала! – гукнула вона, щасливо посміхаючись.
Звісно, Антоніна Іванівна одразу й не зрозуміла, ніяк вона такого не чекала.
Через місяць вона привела свою родичку із села на роботу до Євгена Васильовича. Чимось на саму Антоніну схожу.
А сама Антоніна Іванівна від радості ледь в себе прийшла! У неї тепер своя квартира, і у сина з невісткою своя! Диво, щастя яке! Онуки підуть, вона їх до себе братиме, теж фотографії на стіну вішатиме.
Ходить по квартирі, гладить шафу і дубовий комод, і ніяк повірити не може, що це все тепер її будинок.
Тепло від цієї думки і дуже добре!
А Євген Васильович і сам був радий своєму рішенню. Дружина його теж схвалила.
Приємно відчувати, що не зникне квартира тітки, а житиме далі. І Тоні за стільки років чесної роботи – це заслужений подарунок.
Як небагато потрібно для щастя!
Комусь просто шматок хліба та чашка молока.
Комусь – тепле слово.
А комусь самому щастя, якщо є можливість – подарувати хорошій людині те, що її радуватиме. Для нього це дрібниця, про яку він навіть забув, а для Антоніни Іванівни – щастя на все її життя.