– Я з тобою розлучаюся. Іди з моєї квартири!- так заявив мені чоловік, прийшовши додому за північ.
Нічого про це не віщувало, і я здивувалася. Адже я навіть не працювала! Шість років ми прожили у шлюбі. Рік тому Ігор змінив роботу – за знайомством улаштувався на гарне місце.
Тоді він мені й сказав:
– Коли я приходжу додому, мені потрібно, щоб була гаряча вечеря, тепла ванна і дружина, яка мене розуміє. Звільняйся!
Я не будувала жодної кар’єри, але копійчину в будинок приносила. Однак, коли чоловік сказав, що я потрібна йому вдома, я засумнівалася.
– Ти точно впевнений. Я можу готувати з ранку. Встану раніше, і …
– І на кого ти будеш схожа через місяць такого життя. Ні, давай уже, попрацюй домогосподаркою!
Обійняв мене, поцілував, заспокоїв. І я пішла з роботи! Вдома тепер двадцять чотири години була чистота, увечері на чоловіка чекала смачна і гаряча вечеря. Його зарплати нам справді вистачало.
Щоправда, Ігор став останні місяці приходити все пізніше. Мені він із серйозним обличчям пояснював:
– А ти думала, що гроші просто так даються! Іноді й ночами доводиться працювати.
– Ночами! В офісі?
У чоловіка завжди були виразні пояснення. Я думала про те, що якби я мала дитину… але дітей, чомусь, не виходило, хоча я обстежувалася.
– Все гаразд у вас, – знизав плечима лікар, – чоловіка теж треба обстежити.
Я спробувала сказати про це Ігореві, а він влаштував скандал. Кілька разів повторив “за моєю спиною”. Наче я за його спиною крутила шашні, або вступила до секти.
– Я думала, ми хочемо дитину… — пробурмотіла засоромлена я.
– Ну не зараз же, Лєро!
Чому не зараз, мені ніхто не пояснив. А через кілька тижнів Ігор заявився з новиною, що він розлучається зі мною, і я маю піти. Я спробувала з ним поговорити, але це виявилося марним.
Переді мною стояла якась зовсім чужа людина. Коли він встиг стати настільки чужим. Щось я явно пропустила…
Наступного дня я збирала свої речі, й плакала над кожною річчю, яку лишала. У мене все скам’яніло всередині.
Зібравши речі, я сіла обдзвонювати подруг. Вони були дуже здивовані моїм питанням, чи я не можу пожити в когось із них. І тут же у них виникали ремонти, потопи, та родичі!
До мами мені було соромно повертатися. Але, здається, я не маю вибору. Телефон раптово випав з рук, коли я його підняла, випадково відкрився контакт Зої Федорівни, колишньої колеги.
Вона, здається, казала, що живе сама. Зоя була значно старша за мене, я ніколи з нею близько не спілкувалася, але…
– Алло, Зоя Федорівна, це Лєра. Вітаю! У мене абсолютно безглузде запитання, і якщо відповідь «ні» — я зрозумію.
– Говори, Лєрочка. Швидко. Я тут трохи зайнята!
– Можете дати мені притулок на кілька днів? Тут така історія… чоловік вигнав!
– Історія як історія, – байдуже кинула Зоя Федорівна. Приїжджай до восьмої вечора, адресу надішлю.
І вимкнулася. Я подивилася на телефон, і зовсім зніяковіла. Нічого собі!
Викликала таксі о пів на сьому – шлях був неблизький, ще й увечері пробки. Так я зачинила двері у квартиру, у своє заміжжя, у минуле життя!
Зоя Федорівна була вже вдома, з кухні долинали аромати м’яса, та свіжих овочів. Вона допомогла мені занести валізи, показала, де в неї що, і веліла приходити на кухню.
Коли я вимилася, переодягнулась у домашнє і прийшла, господиня вже накрила стіл, та дістала пляшку.
– Плакала? – спитала вона.
– Над залишеними речами тільки.
– Це святе! Але треба проревітися.
– Я щось не можу…
– А ти почни говорити, і зможеш.
Ми їли, пили, і я розповідала. Зоя мала рацію – мене прорвало! Потім, коли я втомилася скаржитися та ревти, Зоя розповіла про свого чоловіка.
Він пішов від неї до іншої, потім намагався повернутись, але Зоя не пустила. І з часів розлучення так і живе одна.
– Чому? – не зрозуміла я.
– Так… чоловіка люблю.
– А чого ж не пустили – розплющила я очі.
– Ну, знаєш, люба моя. Мені такий хокей не потрібний. Як я можу на нього покластися, якщо він трохи хвостом виляє. З таким у розвідку не підеш!
А потрібний такий, з ким можна піти. Я не хочу бути зі зрадником. І тобі не раджу! А він знайшов собі когось, тому з ним і не буду.
Все, кинув мене Ігорьок! Ще питаю, чи знайшов когось? А він мені: не твоя справа. Як так! Стільки років прожили, і не моя?
Я спробувала заплакати знову, але сліз більше не було. Усередині було порожньо і тужливо. Я сумувала за своїм чоловіком. І відчувала, що це лише початок.
Зоя наче не слухала мене. Вона сказала:
– Ось коли повернеться твій, теж подумай, десять разів, чи треба тобі його, такого ненадійного!
– Та не повернеться, – безнадійно махнула я рукою.
– Ти ж працюватимеш? Я сьогодні з начальником про тебе поговорила. Можеш завтра й виходити.
– Правда! – розплющила я очі.
– Правда, правда! Чого сидіти? Займеш мізки роботою, швидше вилікуєшся від своєї туги.
Я була вдячна цій мудрій добрій жінці. І за дах, і за допомогу з роботою. Але головне, за цю розмову, яка допомогла мені полегшити душу, і поставити на місце голову!
Життя йшло своєю чергою. Я працювала, винайняла кімнату. Пішла вчитися на дизайнера. З хлопцями не зустрічалася – обпікшись на молоці, як ви самі знаєте… іноді ми із Зоєю вибиралися кудись у кафе.
Вона казала мені:
– Лєро, не будь, як я! Теж хочеш просидіти все життя одна? Ти чого всіх відшиваєш?
– Ні, я сама не планую! Просто поки що все не моє. Це ж відчувається моє, не моє? І вам, до речі, Зоя Федорівна, теж ще не пізно заміж.
Вона тільки фиркала у відповідь. Я не хотіла все життя прожити сама. Час плинув. Вже рік, як я була в розлученні. Вийшовши одного разу з роботи, я побачила Ігоря.
Колишній чоловік стояв біля машини, й уважно вдивлявся у тих, хто виходив. Він був якимось змученим. Серце сильно кольнуло. А я вже переконала себе, що не сумую за ним!
Обійматися не стали. Ігор підвіз мене до дому і розповів мені про своє життя – воно в нього з деяких пір не ладналося. Він знову одружився, і зрозумів, що дуже помилився.
Ми вже доїхали до мого будинку, я відчула, що я хочу вийти. Втекти від нього. З Ігорем, та його нещастями було душно.
– Я піду, Ігорю. Все налагодиться!
– Лєра, пробач мені! Вибач! Ну помилився! Я зрозумів усе! Я ніколи більше так з тобою не вчиню! Почнімо все знову!
У голові спливла картина. Я сиджу на підлозі, навколо мішки з моїми речами. Подруги не хочуть пускати мене навіть на кілька днів. А грошей лише на таксі!
– Вибач, Ігорю, але точно ні! Ніколи!
– Так категорично… Але чому? – убито запитав Ігор.
– Я просто не можу піти з тобою у розвідку!
Чи правильно я вчинила, підкажіть? Можливо, потрібно пробачити?
Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятись від авторської.