Я за першої можливості пішла від чоловіка, бо він не цінував всього, що я
робила і лише докоряв за кожної нагоди.
Я з багатодітної сім’ї , тому, коли вийшла заміж за Іллю, то переїхала до нього.
Ми кохали одне одного. З боку ще й виглядало, що мені сильно пощастило, бо
переїхала до трикімнатної квартири й маю гарного чоловіка. Ілля теж в це свято
вірив.
Я виховувала сина, який у нас народився за два роки сімейного життя. Будучи в
декреті, я продовжувала працювати, а потім відразу вийшла на роботу. Жодного
дня у чоловіка на шиї не сиділа.
Зі свекрухою у мене були хороші стосунки, тільки хворіла вона дуже. Я її
доглядала і намагалась не обтяжувати роботою. Тому всі хатні справи були на
мені.
Чоловік з кожним роком все частіше повторював:
– Ти маєш бути вдячна, що я тебе з тих злиднів витяг. Як тільки захочу, то кращу
за тебе знайду. На твоє місце тисячі прибіжать.
Мені прикро було це чути, а Ілля знав, що мені нікуди йти, тому користувався
цим.
Йшли роки, а я мовчала і терпіла. Ілля все більше відчував себе господарем та
права качав.
Свекруха померла, син закінчив школу та переїхав до Києва. Там відразу
знайшов роботу і повідомив, що додому не повернеться. Більше мене нічого не
тримало.
– Я їду за кордон – кажу.
– Якщо ти таке зробиш, то ми розлучимось – самовпевнено заявив Ілля.
– Нічого не маю проти, роби як знаєш.
Я поїхала. Поки я працювала, Ілля оформив розлучення. Тепер він знову
бажаний холостяк з великою квартирою.
Моє перше прагнення було допомогти сину з житлом, але Вадим чудово сам
заробляв, тому від моєї допомоги відмовився. Він сам придбав квартиру.
Тоді я почала відкладати для себе на оселю. За кілька років назбирала
кругленьку суму та купила будинок і зробила там ремонт.
Ілля як про це дізнався, то приїхав і почав казати:
– Ми стільки років разом прожили, я тебе зі злиднів врятував, то ти з вдячності
повинна до мене повернутись і доглядати мене.
– Я нічого тобі не повинна. Ти вважаєш себе таким добродієм, але життя з
тобою було не мед. Ми давно чужі люди.
Він не міг повірити, що я чогось досягну без нього, бо вважав, що як розлучиться
зі мною, то я пропаду.
Ілля і досі сам. Ніхто до нього жити не прийшов. Ні краща за мене, ні така, як я.
У мене в житті все чудово. Я нарешті насолоджуюсь ним, а не терплю. Маю
чоловіка, він італієць. Мені зараз 54, Роберто – 55.
Запам’ятайте, чоловіки, що ваш шлюб триває, доки того хоче дружина і терпить
усе. Коли її терпець уривається, вона обов’язково знайде вихід і покине вас.
Тоді то ви і зрозумієте, що втратили.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!