Олексій Горбунов. За плечима артиста сотні ролей у театрі та кіно, найвідоміші з яких були зіграні в роботах російського кінематографа. Однак в розпал Революції гідності Горбунов повернувся до Києва. Ще пізніше відмовився від усіх ролей в Росії і став частим гостем в зоні АТО і госпіталях, де провідував українських бійців.
Сьогодні артист грає на майданчиках українських режисерів і навіть знімає своє кіно в столиці. У вільний від зйомок час з гуртом “Грусть пилота” їздить по країні з концертами, виступами в зонах бойових дій і рідко знаходить час поговорити “про наболіле”.
Найяскравіші цитати актора з попередніх розмов.
Про українців
– У нас сильні, потужні, талановиті люди. Майдан показав і війна показала всім. Кращі там. Про них кіно потрібно знімати: волонтери, воїни, бабусі і дідусі – ось це Україна. Що таке народ і що таке дух народу, його душа – ось Україна. Люди в першу чергу, а не депутати, яких 0,01 відсоток, а їх по всіх каналах показують.
– У нас дуже багато талановитих і сильних людей. Ми чекаємо змін, ми зачекалися їх за ці три страшні роки. Я, наприклад, вважаю так: поставте тридцятирічних, яких виберемо ми, особисто ми, двадцять чоловік в уряд, – вони перевернуть через три місяці країну. Я в цьому абсолютно впевнений.
А пенсіонерів у бік, взагалі судити їх треба, кримінальні справи чекають пенсіонерів. Це у всіх на очах, це всі прекрасно бачать і знають. Ми ж знаємо, на яких машинах вони продовжують їздити, квартири продовжують купувати… Я за світло не можу заплатити! Я, народний артист України, не можу заплатити за світло. А що говорити тоді про простих людей? Як вони виживають?
Про цінності
– Я весь час себе питаю, а хто представляє Україну на міжнародних аренах кіно? Запитайте і поцікавтеся. Це до розмови, чому Роман Балаян(український режисер – ред.) гроші не може на кіно знайти. Тому що тут кожен брат-сват… А Балаян буде жебраком? Це Балаяну їсти нічого? Придувалову нічого? Це я вам кращі прізвища називаю. Я вже мовчу про те, кого з кіношників знають. Ступка був, царство йому небесне. Кого ще?
– А Усик! Це наша гордість! Наш прапор! Ось Україна справжня. У нас ні культуру, ні спорт, нічого не представляють, у нас поодинокі люди, як Вася Ломаченко, і як Толя Ломаченко, легендарний тренер, який вже в історію боксу вписаний. Він тут в історії хоч в якійсь вписаний? Ви багато бачили дядька Толю, найвеличнішого тренера нашого часу по телевізору, в інтерв’ю? Ось і відповідь вам, це і в культурі так, і в спорті. Одинаки витягують цю історію.
– Коли почалася війна, я довго думав, що б знайти, а грошей як завжди немає, тому що у нас не особливо хочуть талановитим допомагати. Кому допомагають – ви бачите, хто танцює на телевізорі, хто розважає. І ось це 20 років одне й те ж: ті 20 років депутатствують, ці 20 років їх розважають: танцюють, дупи показують і всім смішно.
Це сумний гумор, від якого нудить вже все населення, проте вони зайняли екрани, продовжують косити собі гроші і танцювати. Мені це диким здається, я три роки просто перебуваю в шоці. Тому що реально ми їздимо в АТО, ми реально зустрічаємося з бійцями, з волонтерами, з лікарями – з дуже простими людьми в різних містах. І те, чим живуть люди, чим вони наповнені, ось це тільки мене і надихає, і дає мені сили жити далі, намагатися дійти до свого кіно.
– Я три роки кричу: “Давайте про Україну кіно знімемо!”. Тому що на нас же в Європі дивляться, як на село. Ви ж, коли представляєте Україну, люди сміються. Мені сумно від цього. Не ті, кого показують в телевізорі, моя країна. Моя країна – це ті, хто були на Майдані, це особи тих людей, які загинули. Моя країна – це те молоде покоління, яке мене навчило мужності, яке вдихнуло в мене героїзм. Це почалося з Майдану!
Я в цю країну повернувся і кіно я хочу знімати для тих, хто на Майдані був, а не для тих, перед ким ці клоуни танцюють. Я не розважаю х**сосів. І за гроші “партії” знімати не буду.
Про Майдан і поїздки в АТО
– Він повністю мене перевернув. Природно, завдяки молодим. Я не вірив, що це таке круте сильне покоління. Я забув взагалі, що люди знають, що таке сила духу, а тут мені діти показали, що таке сила духу і продовжують показувати.
– Я надихаюся, коли я приїжджаю в АТО або в госпіталь. Ці пацани по 25, по 26 років … Поговоривши з ними десять хвилин, я розумію, скільки фільмів за ці три роки ми повинні були зняти про цих пацанів, про жінок, про медсестер. Я це кіно бачу, але воно, крім нас, не треба нікому. Ось через це у мене біль. Минуло три роки, я не розумію, як так може бути.