Я змалку звикла допомагати братові. Толік молодший за мене на 10 років, тож я його фактично ростила. Бавила, доки мама на роботі була, вечорами з ним сиділа, ніколи з подругами не гуляла. Я не скаржилась, адже любила брата усім серцем.
Згодом я поїхала на навчання і дуже важко переживала через нашу розлуку. Проте щоразу, коли приїжджала – привозила Толіку гарні подарунки, давала гроші. Щойно ж почала працювати, вирішила допомагати йому. Я звикла так жити, мала правило – отримую зарплату і частинку братові.
Мені ніколи не було легко. Гарувала мало не цілодобово. Навіть коли заміж вийшла – легше не стало. Мій чоловік заробляв не багато, а згодом ще випивати став. Я ж вже мала доньку і мусила її утримувати. Батьки мені не допомагали, адже мусили оплачувати навчання Толі. Я й не просила, розуміла все. Але, хай би як мені важко було – продовжувала допомагати бодай трішки братові.
Роки минали. Толік закінчив університет, проте ніяк не міг знайти роботу. Врешті влаштувався продавцем в магазин, де й познайомився з Кариною, котру щиро покохав.
Я ж остаточно зрозуміла, що нічого доброго з мого шлюбу не вийде. Почала думати, що робити далі. Вирішила поїхати з донькою до Німеччини. Так і сказала батькам:
– Немає мені майбутнього в Україні. Поїду сама, а тоді хто зна, може Толіка заберу.
Я поїхала спочатку без доньки, а коли влаштувалась – забрала її. Мало не відразу почала висилати гроші Толіку. А тоді знайшла йому гарне місце. Та він сказав, що поки не може поїхати.
– Розумієш, Карина вагітна. Хочемо, щоб дитина тут народилась. А саму залишати не хочу!
Я не наполягала. Їм і справді не просто було. Намагалась ще більше фінансово підтримувати. Та час минав, а Толік і далі не думав їхати на заробітки. А потім раптом почалась війна.
– Я не можу світитися на кордоні, зрозумій!
– Звісно, краще ніде не світись. А як треба, то може якось вивеземо тебе!
– Ні, це надто ризиковано.
Два роки я висилала братові гроші. Адже в нього дитина мала і роботи нема. Карина теж не працює, вона увесь час хворіє, має якісь проблеми зі здоров’ям. Толік каже, що препарати, які вона п’є, дуже дорогі.
Насправді я ще жодного разу не була вдома за ці роки. Та цьогоріч мама святкувала ювілей і я вирішила зробити їй сюрприз. Приїхала влітку з донькою без попередження. Страшенно за всіма скучила. Тому й вирішила спершу поїхати до Толіка.
Щойно я увійшла у квартиру – вкрай здивувалась. Толік казав, що винаймає конуру, бо економить, а я бачила чудову квартиру з сучасним ремонтом мало не в самому центрі. Мене зустріла здивована Карина. Гарно вдягнена з наколотими губами. Потім вибіг брат.
– Чого ж не попередила? Оце так зустріч!
Він запросив мене на кухню. Карина була незадоволена, хоча й намагалась це приховати. Вона дістала з холодильника безліч делікатесів. Скажу відверто, я таке навіть на свята не їм, а тут звичайний будень.
– Де ж ви гроші на все берете?
– Та теща в Італії, трохи допомагає. Але ми ледве виживаємо насправді.
Я очам своїм не могла повірити. Ці двоє сиділи без роботи і жили на кошти тещі Толіка і мої. Чудово влаштувалися, чи не так? Мені так прикро стало. А згодом ще й мама розповіла, що брат з дружиною нещодавно на Буковелі відпочивав. От які бідні.
А які вони з’явилися на ювілеї неньки. Вдягнені в брендові речі. Карина ще й макіяж і зачіску в салоні зробила. В той час, як навіть моя мама сама накрутила волосся. До слова, прийшли вони без подарунка, лишень квіти взяли і ті, якісь дешеві, наче десь на клумбі зірвали.
Я вирішила довго не тягнути і вже наприкінці вечора сказала Толіку:
– Знаєш, ти міг би сказати, що ви тут зовсім не бідуєте. Я ж там ледве виживаю, донечці нічого не купую, сама гроші не відкладаю, а тобі висилаю.
– Ти що, ми б не вижили без тебе!
– Ну, тепер доведеться!
– Як так? Ти ж знаєш я без роботи, війна!
– То нехай твоя Карина не по салонах ходить, а сама їде на заробітки.
Ми посварилися і тепер брат зі мною не говорить. А мені так прикро, я ж все життя його підтримувала і навіть вдячності не отримала.
Скажіть, невже я не маю рацію? Як мені бути далі?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!