Ми з Оленою разом вже дуже давно. Почали зустрічатися ще коли дітьми були. Кохали один одного щиро. В 20 років я вирішив зробити пропозицію коханій, та її мама була від цього не в захваті.
– Ти вирішив одружитися? А що можеш запропонувати Олені? Що в тебе є?
– Поки будемо жити з батьками моїми, а далі поступово побудуємось, вони ділянку нам дарують.
– Моя донька зі свекрухою не житиме! Забудь. Не маєш хати – жодного весілля.
Тоді я вирішив їхати на заробітки. Чотири роки пропрацював і побудував невеличку хатину. Ми нарешті зіграли весілля, досі дякую Богові, що Олена дочекалась мене. Ми зіграли весілля, невеличке, проте дуже гарне. На все гроші дав я. Далі наше життя було прекрасним, а за два роки дружина завагітніла. Тоді я й вирішив знову поїхати до Бельгії, адже нам були потрібні гарні меблі, автівка і просто гроші на безбідне життя. Хотілось, щоб діти мали все необхідне.
Я приїжджав додому раз на рік на свята, та лишень через 6 років вирішив остаточно повернутися. Відкрив невеличкий бізнес і почав насолоджуватися життям з коханою і дітьми, котрих уже було двійко.
Наше солодке життя тривало два роки. А тоді на початку цієї зими Олена повідомила новину:
– Мама хоче у нас пожити.
– Чого?
– Вона ремонт робить, вже й майстрів знайшла.
– Але як довго?
– Та місяць, не більше.
Звісно я погодився. Та вже за два тижні думав, що на стіни полізу. Ви не уявляєте, як мене теща дістала. Вона увесь час поводилась, наче це її дім і вона в ньому головна. Робила, що хотіла й дозволу не питала. Ще й мені зауваження робила, мовляв, дітей не так виховую, і взагалі мало роботи вдома роблю. А останньою краплиною стало те, що вона, не спитавши, винесла на смітник мій одяг.
– Мій зять не може в такому лахмітті ходити. Соромно.
– Мені подобалось моє лахміття. Як ви могли його викинути?
– А ви ще довго в нас житимете?
– Га, ти що, мене виганяєш? Серйозно?
– Та ні, просто спитав.
Минуло кілька днів і дружина повідомила, що теща житиме в нас аж до весни, бо майстри не справляються. Я думав не дочекаюсь. І ось нарешті весна, вже і потепліло. І тут Світлана Іллівна ошелешила мене новиною.
– Я вирішила у вас ще залишитися.
– Чого?
– Та так склалося, в подруги родичі з Запоріжжя приїхали, шукали квартиру, величезні гроші пропонували, от я й здала свою.
На цьому терпець мені увірвався. Просто не міг мовчати.
– Ні, ні, це мене не хвилює! До кінця тижня ви маєте повернутися до себе!
Вона почала плакати та пішла збирати речі. Олена також розплакалася, з мене зробили ворога номер один. Тепер я не знаю, як бути. Чому я маю терпіти усі вибрики тещі? Я не для того гарував, щоб її утримувати. А як би ви вчинили?