У день, коли виповнилося три роки від дня смерті чоловіка, Арина Львівна вирушила на цвинтар. Вона часто приходила сюди, але щоразу, бачачи надгробну пам’ятку, вона згадувала той день, коли втратила кохану людину.
Федір пішов із життя раптово – уві сні відірвався тромб. Аріна все ще не могла повірити, що його більше нема. Вона та Федір прожили разом понад тридцять років, і після його відходу Арина відчувала себе втраченою та нещасною. Здавалося, що світ звалився. Вони не мали дітей. Усі вагітності Аріни закінчувалися викиднями, і лікарі не могли їй допомогти.
Спочатку вона дуже переживала, але потім упокорилася і залишила спроби виносити дитину. Вона вирішила, що якщо Бог не дає їй стати матір’ю, то так і має бути. Федір підтримував її і говорив, що ніколи не залишить її через відсутність дітей. Він багато працював і будував успішну кар’єру, і Аріна думала, що він не дуже переживає через це. Поки Федір живий, Арина не почувала себе самотньою. Вони ходили в кіно і театр, кілька разів на рік вибиралися на відпочинок. Але після його смерті вона відчула всю гіркоту та самотність.
Арина погладила фотографію чоловіка на пам’ятнику та сказала:
— Федько, вже три роки, як тебе нема зі мною. Вона знову не змогла стримати сльози.
Раптом вона побачила худеньку симпатичну дівчину, яка стояла неподалік і пильно дивилася на неї. І раптом вона спитала:
— Ви Арино Львівно, дружина Федора Івановича?
– Так, Аріна не повірила своїм вухам, – Вибачте, а ви хто?
Дівчина спокійно відповіла:
– Я Даша, дочко.
– Чия дочка?
– Вашого покійного чоловіка – відповіла дівчина
Арина не могла повірити своїм вухам:
— Що за маячня?
— Я вас не розігрую.
Аріна не знала, що сказати. Вона розглядала Дашу і помітила, що вона дуже схожа на Федора. “Невже це правда?”
Даша продовжила:
— Я розумію, що це для вас шок. Я б ніколи не наважилася з вами познайомитися, але тато наснився мені днями. Він сказав, щоб я в річницю його смерті прийшла на цвинтар і познайомилася з вами.
Арина Львівна все ще не могла повірити у те, що відбувається. “Я нічого не розумію”, – зізналася вона.
– Я теж, – відповіла Даша.
— Не знаю, навіщо мені було знайомитися з вами, коли тато, Федоре Івановичу, був живий. Він не хотів, щоб ви знали про мене. Не хотів вам робити боляче, — сказала вона.
— Добре, — Арина Львівна постаралася взяти себе до рук. — Допустимо, ти кажеш правду. А хто твоя мати? Де вона зараз?
– Мама померла рік тому, – відповіла Даша.
— Ти хочеш дізнатися, як ми познайомились із батьком? — спитала Арина Львівна.
— Не знаю, чи мені це потрібно, — відповіла Даша.
— Це як обухом по голові, — кивнула Арина Львівна.
– Я розумію, – відповіла дівчина.
– Знаєш, Даша, зараз я не дуже добре розумію. Це так несподівано. Чи ти могла б дати мені свій номер телефону? Я подзвоню тобі потім, коли буду готова до цієї розмови.
— Так, звичайно, — відповіла Даша і дістала блокнот та ручку із сумочки.
Вона записала свій номер і простягла аркуш Арині Львівні.
Жінка сунула папірець у кишеню і, не прощаючись, пішла до виходу.
Вдома Арина Львівна прийняла душ, заварила свій улюблений чай із м’ятою та поринула у роздуми.
Вона майже не сумнівалася, що Даша говорить правду. Дуже вже дівчина була схожа на Федора.
Як же погано вона знала свого чоловіка! Вона була впевнена, що її Федя не з тих чоловіків, хто здатний обманювати та вести подвійне життя. Тому він так спокійно поставився до того, що вони з Аріною не можуть мати дітей. Він просто знайшов жінку, яка народила йому дитину.
Однак дивно, чому він не пішов до неї, до матері своєї дитини? Навіщо продовжував жити з нею, Аріна? Адже він чудово знав, що вона не з тих жінок, хто благатиме його залишитися. Вона відпустила б його, не стала б закочувати істерики і утримувати. Вони навіть мали розмову на цю тему.
Після чергового викидня Арина сказала Федорові, що якщо вона хоче дитини, яку вона, швидше за все, не зможе народити, то вони можуть розлучитися.
“Я зрозумію, якщо ти підеш”, – сказала Аріна.
«Не кажи так, Аришко, – відповів тоді Федір. – Мені не потрібна інша жінка. Є чимало пар, які мешкають без дітей, і ми проживемо. Я тебе люблю».
Арина вірила, що він її любить.
Федір був дуже уважним і дбайливим чоловіком. У неї не було причини сумніватися в його почуттях. А тепер що ж виходить? Він казав, що любить, а насправді мав другу сім’ю. Даші, мабуть, уже років з двадцять.
Скільки років минуло з того часу, як Арина Львівна жила на брехні! Їй було дуже боляче. Здавалося, вона знову переживала смерть чоловіка, і її душа знову нестерпно хворіла.
Пройшло близько трьох тижнів, перш ніж вона наважилася зателефонувати Дар’ї. До останнього моменту вона сумнівалася, чи це варто робити. Чи потрібно їй знати подробиці відносин Федора з іншою жінкою? Навіщо ще більше турбувати рану, яка так болить після зустрічі з дочкою Феді? Але щось змусило її зробити цей дзвінок.
Даша відповіла одразу ж, ніби чекала на дзвінок. І вже через годину вона була вдома у Арини Львівни.
— Тато вас дуже любив, — почала розповідати дівчина. Він мав швидкоплинний зв’язок з моєю мамою. Вони тоді працювали разом, і їх відправили у відрядження. Там все й сталося. Незадовго до смерті мама розповіла мені, як насправді все було. Вони з колегами пішли до ресторану, і ваш чоловік, мій батько, випив зайвого. Тоді мама скористалася ситуацією, він їй подобався. А потім, коли вона зрозуміла, що вагітна, вона попросила у вашого чоловіка грошей, щоб позбавитися мене.
– Який жах! — вигукнула Арина Львівна, — вона розповіла тобі про те, що не хотіла тебе?
-Так, – кивнула Даша і продовжила свою розповідь. Але Федір Іванович вмовив маму залишити дитину. Напевно, тому що у вас із ним не було дітей, вибачте.
— Нічого, розказуй, — сказала Арина Львівна.
— Загалом мама погодилася, але не безкорисливо. Тато добре заплатив їй, і всі ці роки утримував нас, мама не працювала. Він відвідував мене один-два рази на тиждень, привозив подарунки. Іноді водив у цирк чи парк на атракціони. Завжди одягав темні окуляри, нервувався і озирався на всі боки, боячись зустріти когось із знайомих, — Даша сумно зітхнула.
Арина Львівна слухала її, і її серце наповнювалося жалістю до цієї тендітної дівчини. Народилася від випадкового зв’язку і, по суті, була небажаною дитиною. Рідна мати народила її заради зиску, заради матеріального благополуччя. А батько ховався за темними окулярами, виходячи кудись із дочкою. Все це було так важко зрозуміти.
У душі Арини Львівни закипала злість на Федора, але не ревнощі, а саме злість. Чому він не розповів їй про те, що має дочку? Можливо, тоді не довелося б влаштовувати цей маскарад із темними окулярами та травмувати дитину?
На це питання відразу відповіла Даша:
– Ваш чоловік не любив мою маму. У нього з нею ніколи більше нічого не було. Приходив він лише до мене. Він дуже боявся, що ви дізнаєтесь про мене, беріг вас, бо любив і не хотів втратити, — сказала дівчина.
— Знаєте, був час, коли я вас ненавиділа, бо хотіла, щоб тато завжди був поряд. А потім тата не стало, мамі довелося влаштуватися на роботу, бо треба було на щось жити. А мені довелося покинути інститут. Я ж навчалася на платному, і за навчання не було чим платити. Я теж пішла працювати, а потім мати захворіла. Вона почала випивати по смерті батька. Це її загубило. Вона слабка, їй не можна було пити.
– А зараз ти продовжуєш мене ненавидіти?
– Ні. Я багато передумала і багато зрозуміла. До того ж мама перед смертю мені зізналася. Раніше вона казала, що це через вас тато не з нами, тож я й ненавиділа вас. А потім дізналася, як все було насправді. Мені нема за що вас ненавидіти. Вам, мабуть, теж важко було дізнатися про все це. Це вже нелегко. Мама перед смертю сказала, що шкодує лише про те, що не змусила тата офіційно мене визнати. У мене у свідоцтві про народження стоїть прочерк. За документами я Федору Івановичу ніхто і тому не можу претендувати на спадщину. Та й мені нічого не потрібно, я сама заробляю. І я б ніколи не підійшла до вас, якби не той сон, про який я вам розповіла на цвинтарі. Я дуже рідко бачу сни, а тут тато наснився, і все було так натурально, ніби не уві сні, а наяву з ним поговорили. Чомусь я вирішила, що маю наслідувати його пораду і познайомитися з вами. Хоча мені було страшно, я боялася, що ви зненавидите мене.
— Але в мене не було причин вас ненавидіти, Дашо, — відповіла Аріна Львівна.
Вони засиділися допізна, і дівчині було цікаво дізнатися більше про свого батька. Вона із задоволенням розглядала альбоми з його дитячими та студентськими фотографіями. Арина Львівна розповідала про Федора тільки добре, і Даша зненацька відчула до неї велику симпатію.
Даша була дуже схожа на Федора, і Арина Львівна, дивлячись на неї, думала про те, що у них із Федором могла б народитися така чудова дівчинка. Але доля розпорядилася інакше.
– Мені час йти, – сказала Даша, глянувши на годинник.
— Як же ти підеш одна по темних вулицях? — стурбувалася Арина Львівна. Залишайся, маю вільне місце, переночуєш, а вранці підеш, — запропонувала вона.
– Дякую, – посміхнулася Даша. Чесно кажучи, я дуже боюся ходити одна темними вулицями.
— І це не треба робити, адже ми не чужі, — відповіла Арина Львівна.
— Ви гарна! Моя мама була іншою.
— Як можна не любити власну дитину? — відповіла Аріна Львівна. Вона згадала, як вперше завагітніла, як тішилася майбутнім материнством і навіть почала вибирати імена для дитини. Але потім була кровотеча, швидка, лікарня та голос лікаря, який повідомляє, що вона втратила дитину. І цей жах повторювався кілька разів.
Поки що вона не зрозуміла, що ще раз просто не витримає.
Вранці Арина Львівна встала раніше і приготувала сніданок. Їй було приємно зробити це після смерті Федора. Вона готувала тільки для себе і часто без настрою, а тут уперше за три роки відчула, що вона не самотня.
— Сідай снідати, Дашо, — сказала Арина Львівна, коли дівчина увійшла на кухню і привіталася.
– Дякую, – розгубилася Даша. Наодинці я майже не готую. А чим ти харчуєшся?
-Бутербродами, йогуртами.
– Це неправильно. Потрібно добре та різноманітно харчуватися, адже від цього залежить наше здоров’я.
Арина Львівна не стала тримати зла на Федора, що пішов в інший світ. Вона вибачила йому і навіть подякувала за те, що в її житті з’явилася Даша. Дівчина, що виросла без материнського тепла, теж перейнялася симпатією до Арини Львівни і почала відвідувати її. Вони потоваришували.
Коли Даша вийшла заміж та народила дітей, Арина Львівна стала для них справжньою дбайливою бабусею. Бачачи, як вона порається з онуками, нікому б і на думку не спало, що вони їй не рідні.
Чому не рідні, якщо вона любить їх усім серцем? Людина часто має вибір — зненавидіти чи пробачити, прийняти чи відштовхнути. Герої цієї розповіді зробили свій вибір і не помилились.
Буду рада, якщо напишете, що ви думаєте про цю історію. Дякуємо всім за увагу і до нових зустрічей.