В редакції незалежних газет та журналів.
Копії: патріархові РПЦ Алексію ІІ,
голові УПЦ митрополиту Володимиру,
патріарху УАПЦ Мстиславу.
Я хочу звернутися до редакцій газет та журналів з проханням від себе та від імені моєї бабусі Ксенії Митрофанівни Родіонової, яка мешкає в даний час в Латвії разом з моїми двома дітьми, надрукувати мій лист у вашому виданні.
І хочу це зробити для того, щоб люди дізналися всю гірку правду про колишнього владику Філарета – мого рідного батька, який відрікся від дітей, моєї бабусі та онуків заради порятунку своєї посади та духовного чернечого звання.
Мені двадцять сім років. З них перші п’ятнадцять я жила поруч з моїм батьком і матір’ю Євгенією Петрівною Родіоновою.
Я пам’ятаю, як мене, ще зовсім маленьку, разом з Андрійком та сестрою Любою владика Філарет (так нас привчали називати тата при людях) буквально носив на руках. Як, повертаючись з-за кордону, він завжди привозив нам подарунки. Ми, діти, ніколи не відчували потреби ні в чому. Мама нас часто привозила до тата до Екзархії на Пушкінській 36, де нас бачили священики і співробітники. Але для них ми були не рідні діти їхнього Митрополита, а лише дітьми з притулку його «сестри» – Євгенії Петрівни Родіонової. Для тих, хто сумнівається, у моєї мами завжди були напоготові довідки про те, що всі ми (Люба, Андрій і я) взяті з різних дитячих будинків.
Наше дитинство, незважаючи на достаток у домі, було дуже нерадісним і важким. Не один раз мама без жодного жалю била нас гумовим кабелем. Іноді, бувало й так, що вона просила допомоги і у владики Філарета, і одного разу він побив Андрійка так, що вся ванна була в крові. Так вибивався з нас послух та смирення до батьків.
Бабуся, як могла, захищала нас. Вона нас жаліла. Одного разу наша вчителька в київській школі № 4 (Залізничний район) Тамара Іванівна побачила синці на руках і тілі Андрія. Вона не витримала і викликала до школи маму, сказавши, що її позбавлять материнства за жорстоке поводження з дітьми. Але в результаті їй довелося піти зі школи, так як моя мама знала, через кого можна це зробити.
Тато і мама постаралися, щоб все було покрито мороком мовчання і в інших, більш серйозних справах. Так, в 1982 році моя сестра Люба принесла в школу ртуть і розсипала її, щоб школу закрили і учнів відпустили б на канікули. Звідки ця ртуть, ми не знали. Мама сказала, що владика привіз її з-за кордону. Вона лежала у нас в будинку в спеціальній колбі, на якій була червона мітка. Школу довелося закрити на карантин. Її ремонт обійшовся в велику суму грошей владиці Філарету. Він дуже тоді переживав, що може початися суд. І робив все, щоб його не було. Потім учні розповідали мені, що через цей випадок хтось дуже тяжко захворів через пари ртуті. Зараз в цій школі Техучилище.
Мама була знайома з Радою Щербицькою – дружиною першого секретаря КПУ, яка дуже часто приїжджала до нас в гості додому і на дачу. А зараз вона зійшлася з дружинами Фокіна та Кравчука. Владика використовує маму для наведення мостів з владою у власних цілях. Мама відкрито розповідає про свої високі знайомства, любить фотографуватися з ними, щоб всі боялися її та тата.
Спочатку наша дача знаходилася в Новосілках. Тато купив там будинок на ім’я моєї бабусі Ксенії Митрофанівни та перебудував його (без будь-якого дозволу влади і бабусі) в величезний двоповерховий будинок. Якраз в цей час будувалася й нова будівля Екзархії, всі будматеріали завозилися прямо з Пушкінської в Новосілки без будь-яких документів, і тому будинок був збудований за три місяці.
В цьому будинку багато років прожила моя бабуся. Там завжди після роботи і служби ночував владика разом з мамою.
Ми, діти, здогадувалися, що татові може бути дуже погано, якщо про це дізнаються сторонні, тому мовчали щодо своєї спорідненості з владикою Філаретом. Одного разу я чула, як мама запитала тата: «Міша (цивільне ім’я Філарета), а ти не боїшся? Адже можуть дізнатися про те, що ми живемо разом?». На це владика відповів: «Не боюся, тому що для віруючих – я монах, а для КДБ – одружений».
Коли особистий лікар мами Ю-й Н-ч сказав татові, що він повинен покаятися у своєму гріху, тому що у нього є докази того, що ми рідні діти Євгенії Петрівни, то тато мовчки його вислухав, а потім звільнив. І, взагалі, всіх, хто хоч якось стосувався його особистого життя, він жорстоко переслідував і гонив. Тому всі мовчали, хоча багато хто все це бачив і розумів. Ось в такій атмосфері секретності, страху і брехні ми й росли.
Подорослішавши, я, звичайно, стала бачити, що відносини моєї мами з владикою виходять за рамки відносин сестри з монахом-братом. Я стала помічати свою схожість з владикою в зовнішності і зрозуміла, що я не з дитбудинку, як мені навіювали батьки, а рідна дочка владики Філарета і Євгенії Петрівни. (Пізніше я зробила запит в місто Свердловськ, де нібито перебувала на вихованні в дитячому будинку. Мені прийшла довідка, що такої (мене) ніде не числиться).
В мені наростало відчуття протесту проти брехні, побоїв та знущань матері. Те ж саме переживала і моя бабуся. Одного разу вона та Андрій, не витримавши принижень, втекли в Москву до патріарха Пімена, щоб розповісти йому всю правду про владику Філарета та Євгенію Петрівну. Їх Пімен не прийняв. Розмовляли вони з якимось мінським владикою в канцелярії.
Коли вони повернулися до Києва, мама звинуватила Андрія в крадіжці її коштовностей (у неї вдома величезний сейф із золотими монетами, діамантами та доларами), і через деякий час Андрюша потрапив до в’язниці. Зараз він в Ангарську, адже тато зробив все, щоб він не жив на Україні. «Ти будеш виходити з однієї в’язниці, – сказав він Андрію, – щоб знову увійти в іншу».
Тато нічого не став робити заради свого сина, так як завжди боявся втратити свій сан через те, що ми – його рідні діти. Адже за церковними законами у ченців ні сім’ї, ні дітей (в тому числі і прийомних) під страхом анафеми не повинно бути.
А у бабусі мама і владика Філарет відсудили її будинок в Новосілках на користь селищної Ради. Голова нарсуду Києво-Святошинського району Тубольцева Н.М., як вона мені сказала, під тиском «телефонного права» була змушена винести протизаконну постанову про примусове виселення з будинку бабусі та конфіскації будинку. Так батьки помстилися Андрію та Ксенії Митрофанівні за те, що ті поїхали до патріарха Пимена скаржитися.
Тоді бабуся звернулася до всіх інстанцій, в тому числі і до Верховної Ради, де вона протестувала проти протизаконної конфіскації будинку. Там вона вказала, що в будинку, крім неї, проживали «дочка Родіонова зі співмешканцем Денисенко Філаретом та внуки», що дочка вимагала подарувати їй цей будинок, що вона чекає її смерті, ображає і принижує її честь і гідність. Саме Євгенія Петрівна без її відома (була на лікуванні) і за допомогою свого співмешканця Філарета перебудувала будинок, що влада на це ніяк не реагувала, що стаття закону застосована неправильно і т.д.
На жаль, всі її клопотання розбивалися об «телефонне право» владики Філарета і мами до сильних світу цього. А оскільки бабуся зі своїми скаргами стала для них небезпечною, то мама підсилала до неї «швидку», щоб посадити її в «психлікарню». Тоді я, знаючи, що мама на все здатна, поселила бабусю в Латвії, сподіваючись, що там її мама не дістане. Бабуся плакала, їдучи з України, де прожила все своє життя.
Найдивовижніше те, що цього року будинок в Новосілках знову став особистою власністю, але не бабусі, а її дочки і моєї мами. Тому я, за дорученням бабусі, хочу знову звернутися до суду про перегляд незаконної постанови. Правда, мама вже похвалилася, мені про це розповіла її сусідка, що нібито Кравчук пообіцяв владиці перегляду «справи» не допустити, що я швидше побачу труну, ніж цей будинок. За всі роки, перебуваючи з двома дітьми на руках і бабусею, зазнала стільки страждань, поневірянь і образ від мами, які неможливо передати звичайними словами. Я була, як переслідувана в азартному полюванні жертва.
Я дивлюся на моїх маленьких крихіток, які теж, як і я, схожі, як дві краплі води, на своїх бабусю Женю і дідуся Мішу і думаю про ті пороки ненаситної жадоби, які оволоділи душами моїх батьків, про той звірячий страх за своє земне благополуччя і свої ниці пристрасті, заради яких вони готові відправити на душевні та фізичні страждання навіть власну матір, дітей та онуків.
Я хочу попередити тих, хто сліпо зараз захищає мого батька Філарета і маму. Подивіться на мене, на бабусю, на моїх діток і чоловіка, на всіх гнаних від Філарета родичів, на гнаних першого (зараз в Сибіру) і другого чоловіка моєї сестри Люби (колишнього старосту Володимирського собору), на сльози і страждання цілого ряду безкровних мучеників – жертв терору моєї мами і владики – і ви зрозумієте, ви повинні зрозуміти, які вони страшні люди. Моя бабуся так сказала про свою рідну дочку, що співмешкає з владикою Філаретом: «Я винна перед Богом, бо народила… диявола».
Так, моя мама сущий диявол, з соромом повинна я повторити слова моєї бабусі. Вона безсоромно підробляє будь-які довідки і дістає необхідні документи – адже в її розпорядженні як намісниці владики з управління тепер вже УПЦ-КП, мільйони задіяних грошей, церковних скарбів. Вона без дозволу свого першого чоловіка записала нас, дітей Філарета, на його ім’я. Дочку від другого шлюбу Люби оформила (після розлучення) на ім’я першого її чоловіка (без згоди останнього). Євгенія Петрівна, за підказкою владики, відмовилася від рідної матері, щоб потім стати «дочкою» його матері і, таким чином, «сестрою Філарета».
Це тільки три приклади махінацій Євгенії Петрівни, вірніше влади грошей в руках моєї мами. Про ці афери знає і владика Філарет, але страх керує й ним, адже мама постійно лякає його можливістю викриття.
Бабуся і я написали про все новому Патріарху РПЦ Алексію ІІ. І тоді Філарет перейшов в УАПЦ (УПЦ-КП), де став заступником патріарха Мстислава, і мама тепер командує в новій церкві.
Я бачу, як страждають тепер від Філарета і моєї мами віруючі УПЦ, як владика роз’їжджає по Україні, захоплюючи храми для себе, чую знову погрози мами розправитися з непокірними архієреями УПЦ руками влади і тому не можу мовчати. Нехай всі дізнаються страшну правду про мою матір і батька.
«Кров» мучеництва цих та майбутніх жертв стукає в моєму серці і волає на небо.
Я готова піти в суд, щоб довести свою правоту, щоб в судовому порядку встановити свою спорідненість з владикою Філаретом. Тому що я, Віра, – рідна дочка Філарета за всіма людськими законами.
Я звертаюся до тебе, мій батько і владико: Простягни свої руки до своїх онуків, дочки і моєї бабусі, поверни їм будинок. І люди хай вибачать тобі твій гріх так, як тільки вони можуть великодушно прощати. Я все-таки буду вірити і сподіватися, що коли-небудь ти прокинешся від чар моєї мами і прийдеш до нас. Ми тебе приймемо, незважаючи ні на що.
А поки нехай прочитають цей лист-сповідь всі люди. Можливо, серед них знайдеться людина, яка зможе вплинути на тебе добром…
Віра, в заміжжі Мєдвєдь,
рідна дочка колишнього екзарха УПЦ Філарета (Денисенка)».
Рига-Київ, 4 вересня 1992 р