О, які надії подавала Оля! Така розумниця була, що не знати, чи хто в селі міг похвалитися такими здібностями. Вчителька німецької мови взагалі називала Олю вундеркіндом та генієм. Чи жарти, що дівчина у дев’ятому класі знала німецьку краще за вчительку, а коли закінчувала школу, вільно могла розмовляти п’ятьма іноземними мовами. Тож, виряджаючи в інститут, їй пророчили блискуче майбутнє. Ніхто і подумати не міг, що Олю чекатиме зовсім інша доля…
Батько від дочки відмовився
Якщо по правді, то Олі було в кого вдатися – в тата. Чи то ліванця, чи то лівійця. Принаймні так перешіптувалися між собою люди. І де та Катерина, мати Олі, його знайшла? Таїна за сімома печатками. Навіть пронири-пліткарки – і ті розводили руками, коли мова заходила про Алі. Люди пам’ятали, що ліванець (чи лівієць?) з’явився у селі слідом за Катькою Майорихою, яка приїхала із чергового «московського сезону». Спочатку реготали з його мови, коли попервах цукерки ходив у магазин купувати. Але швидко й перестали – Алі на ходу вчив українські слова і вже через півроку говорив так, ніби тут його мати виколихала. А ще господар виявився тямущий – до чого б не брався, все у нього ладилося. Не пив, не курив, до інших жінок байдужий – не одна молодичка позаздрила «Катькиному щастю», сунучи свого п’яного чоловіка із генделика.
В Алі з Катериною народилося четверо дітей, Оля була найстарша. Мати – як мати, а от батько у своїй єдиній дочці душі не чув. А коли його Оля вступила в Одеський медінститут – гостину зібрав ледь не на 100 осіб. Хвалився.
Спочатку Оля чемно приїжджала додому ледь не кожні вихідні. І продовжувала дивувати сільський люд своїми успіхами: десять мов вже знає, на черзі – китайська.
– У тебе, доцьку, мізки скоро закиплять від науки, – завжди скрушно хитала головою бабуся, слухаючи, як її онучка читає вголос якісь «ненашенські» книжки.
– Ой, бабо, та що ви таке кажете, – відмахувалася на те Олюня і заглиблювалася у свої зошити.
Так минув рік, Оля перейшла на другий курс. І майже одночасно батьки стали помічати, що не рветься уже їхня дочка додому. Раніше і дзвонила ледь не щодня, щебетала про успіхи, а тепер – ані мур-мур. Коли стали розпитувати, Оля то про завантаженість в інституті щось лепетала, то про дорогі ціни на потяг. А потім раптово, серед будня-полудня, посеред тижня… приїхала. І мало не з порога випалила: я виходжу заміж!
Німа сцена згодом переросла у величезний скандал. Особливо після того, як Алі дізнався, за кого. Очі його налилися кров’ю і він безапеляційним тоном заявив, що його дочка за палестинського араба заміж не піде!
– А ти хто? – і собі скочила до батька Оля.
– Ти не знаєш, куди ти лізеш! Ставиш на собі хрест! Я не хочу своїй дочці тієї долі!
І кричав, і вмовляв, навіть ляпасів надавав – Оля залишилася незворушна. Тримаючись за щоку, вона плакала і повторювала: «А він не такий. Мій Мухамед хороши-и-ий…»
– Якщо підеш всупереч моїй волі – ти мені не дочка. Так і знай, – напевно, це були останні слова, які Оля почула від батька.
Наступного ранку вона зібрала такі-сякі речі і покинула дім.
У Палестині обіцяв рай
Її коханий Мухамед теж був студентом медінституту, майбутній педіатр. Вони познайомилися, щойно почався другий курс. Як глипнув на неї своїми палкими очиськами, у Олі аж ноги затремтіли. Зашарілася, від сорому очі долу опустила. Ще й перечепилася з того пенду і заледве не гепнулася під ноги красеню. Підхопив, блиснув зубами у посмішці і все… Оля втратила спокій.
Та й Мухамед часу не втрачав. Він упадав за нею так, ніби вона була щонайменше принцесою. Водив у дорогі ресторани, завалював квітами та подарунками, а що вже про майбутнє з ним – солов’ї так не вміють співати, як він. У кінці другого курсу вони одружилися, і Мухамед забрав Олю з гуртожитку. Оселилися на квартирі, яку він знімав.
Жили дуже добре, аж Олі не вірилося у своє щастя. Вона часто згадувала татові вмовляння, його попередження про сльози і ярмо. Порівнювала із трепетним до неї ставленням Мухамеда і повторювала: тато помилився чи, може, здурів на старості літ? Та ж чоловік із неї пилинки здуває!
Мухамед дмухав на Олю ще два роки, поки жили в Одесі. За цей час встиг закінчити інститут. Ладнаючись додому, у Палестину, вмовив вагітну вже Олю взяти «академку» і поїхати з ним.
Хоча б на кілька місяців… Обіцяв, що там, на його батьківщині, буде рай для них…
«Рай» її коханого чоловіка знаходився у невеличкому селищі, бідному і занедбаному. Хата, в яку її привіз Мухамед, аж тріщала від родичів. У чоловіка було семеро одружених братів, які зі своїми дружинами і неймовірною кількістю галасливих замурзаних дітей жили всі разом у цьому будинку. Ані води, ані світла, ані меблів там не було. Їсти готували на багатті, просто у дворі.Оля стояла шокована! «І це рай?» – із німим запитанням в очах повернулася вона до чоловіка.
Попросила негайно звідси поїхати. Мовляв, в Україні навіть у найвіддаленіших селах так не живуть. Але Мухамед все ще мав шалений вплив на Олю і таки вмовив – трішки погостювати. Ті гостини затягнулися на три роки…
Мусила втікати від чоловіка
Виявилося, що у цій величезній і патріархальній сім’ї Мухамед був найменшим і найрозумнішим. На його здібності і поставила вся родина: брати чорно гарували, щоб оплатити навчання (для палестинців українська освіта була найдешевшою), а він мав потім відробити всі борги. Тож усі ці упадання, ресторани і квіти для Олі теж увійшли в рахунок боргу.
Мухамед влаштувався на роботу, потім на ще одну і дуже скоро став чи не єдиним годувальником всієї родини. Брати тепер могли вже не гнути спини – їхній найменшенький був винен їм мало не десять років спокійного життя. Тож незабаром Оля із жахом зрозуміла, що брати не допустять, щоб їхній Мухамед покинув родину і залишив їх без грошей. Наступний удар вона отримала, коли не знайшла своїх документів. Кинулася до чоловіка – але де там: відтоді, як він потрапив додому, став ніби іншою людиною. Все частіше зривався на крик, шарпав вагітну Олю, вимагав цілковитої покори. Але найгірше – взагалі не дозволяв виходити з будинку. Так у тій халупі на землі і народжувала. Мухамед прийняв пологи, подякував за дочку і знову побіг на роботу. От, напевно, і всі ніжності, які вона отримала від чоловіка, який в Одесі був чи не найніжнішим кавалером на курсі.
Бо незабаром на Олю навалився повний морок і жах. З неї знущалися усі, кому не ліньки. Родина Мухамеда оголосила, що вона «невірна», а отже, виховувати дитину не може. Без документів та будь-яких прав вона перетворювалася на таку собі «грушу для биття»: у нападах люті її бив не тільки «рідний» чоловік, але й його брати. Жодного захисту чи хоча б співчуття вона у цій сім’ї не бачила. Врешті-решт прийняла іслам, щоб хоч трохи полегшити собі життя, а ще це був єдиний шанс втекти з цієї арабської тюрми. Адже ставши мусульманською жінкою, вона мала можливість виходити на вулицю і спілкуватися з іншими жінками.
Дуже скоро Оля познайомилася із росіянкою – теж дружиною місцевого араба. Щоправда, цій жінці вже було давно за 40 і вона, судячи з усього, була щасливою зі своїм досить небідним чоловіком. Мала машину і вільна була робити все, що їй заманеться. Зглянувшись над бідною Олею, яка після трьох років заміжжя вже сама на себе не була схожа, вона шепнула «план втечі».
Головне – мати при собі документи. Тож одного чудового дня Оля вийшла з дочкою ніби на прогулянку, за рогом сіла у таксі і поїхала у Вифлеєм, який контролюється Ізраїлем. А вже там зв’язалася з українським посольством і попросила захисту.
Можна було закінчити історію «хепі ендом», але, на жаль… Оля з маленькою донечкою хоч і повернулася у село, але вдома застала тільки стареньку бабусю. Батьки та брати виїхали за кордон, а Алі навідріз відмовився миритися з дочкою. Можливо, це, а можливо, і важкі роки у арабській неволі не пройшли для молодої жінки безслідно – періодично її душевним станом займаються лікарі-психіатри. Інститут так і не закінчила. І взагалі, вона тепер мало чим нагадує розумницю Олю, яка подавала великі надії…