Марія вийшла на пенсію. Діти виросли, кожен має свою сім’ю. Дві дочки та син. Матір’ю перестали цікавитися. Раз чи два на тиждень дзвонили, дізнатися як вона. І то все швидко. Приїжджали рідко. Кожного року на кілька днів. А що їм робити у селі. Напіврозвалений будинок потребував ремонту. Мати дітям натякала, але її ніхто не чув. Або просто не хотів. Чоловіка Марії не стало шість років тому. Після нього і став будинок потихеньку розвалюватися. Ремонтувати нема кому. Паркан нахилився – сусід трохи підправив. На ганку дошка просіла – знову той самий сусід. Із піччю взагалі історія довга. Пічника в селі немає. Усі давно на газ перейшли. А чоловік її за життя не хотів переходити. Так і лишилися вони без газу. Але це і на краще. Переживала Марія сама навіть газову плиту включити. Просила дітей допомогти з піччю, але відповіді так і не почула.
Сіла Марія на диван, думати стала, як їй далі жити. Наче і гроші є, але на такий ремонт мало буде. Та й хтось ремонт має робити. Не сусід же.
Вранці пролунав дзвінок від старшої сестри. Вона у сусідній області живе. Одна. Чоловік із сином не стало давно. А вона все одна. Нікого немає.
– Марійка. Приїжджай. В палаті я. Справа в мене до тебе. Крім тебе, нікого немає.
Зрозуміла Марія, що сестрі потрібна допомога. Та й говорить сестра погано. Уривками. Адже тиждень не минув, як розмовляли телефоном. Швидко необхідні речі зібрала, сусіду сказала, щоб придивився за будинком, і поїхала.
Одразу до палати й пішла. Тамарі вже важко було, але вона кріпилася, на сестру чекала.
– Ключ візьми в тумбочці. – показуючи поглядом, сказала вона, – вдома на столі записка. Не дивуйся. Ти вже пробач, що не казала тобі про свою недугу. У тебе і своїх проблем вистачає. Ти йди, відпочинь з дороги. Завтра приходь.
Марія приїхала до будинку сестри, зайшла в кімнату, на столі знайшла ту записку про яку говорила Тамара. Прочитала її і застигла від прочитаного. В записці було сказано, що Тамара переписала свій будинок на Марію…
Вранці Тамари не стало. Дочекалася сестру, але говорити вже не могла. Марія провела її в останню путь. Дітям повідомила, що не стало тітки, але ніхто не приїхав. Усі працюють. Так все і зробила.
Довго плакала. У сестри дітей не було, а в неї є, але начебто теж немає. Якось відокремилися всі, забули про неї.
І ось на старості років життя підкинуло їй спадок. Дім сестри був міцний, та й був він у великому селі, хоч і на краю. Сестра їй заповідала. Марія трохи пожила в будинку сестри, їй усе сподобалося. Вирішила переїжджати. Все краще, ніж ремонтувати свій старий будинок. Сказала лише сусідові.
– А будинок продавай. Земля зараз дорога. Дачі тут будують. Одразу покупці знайдуться. Я б теж продав, та з тобою махнув. Та навіщо я тобі? – Сказав він сумно.
– Це ти мені пропозицію робиш?
– На кшталт того. Я не з порожніми руками. Є у мене невеликі накопичення. Та й ділянку теж можу продати. Ну, а відмовиш – не ображусь. Тут доживатиму.
Жінка погодилася. Вона Василя знала дуже давно, можна сказати все життя. Сусід давно був небайдужий до Марії. Свою дружину він втратив давно, а з родичів був лише онук. Він, звичайно, приїжджав, але рідко.
Марія про це знала, та й допомагав він увесь час. А будинок у Василя був теж не кращий. Порадитися нема з ким. Діти напевно не схвалять, що вона у 57 років із чоловіком житиме. А сказати начебто й треба.
Вирішили вони з Василем все ж таки сказати рідні. А як інакше.
Онук Василя зрадів, тепер дід буде не один, та й ближче до нього. А ось діти Марії були проти. Що тільки не казали. Навіть просили продати будинок тітки та гроші між ними розділити. Але Марія слухати їх не стала.
– Дім вашої тітки тепер мій. І я там житиму. Можу вам цей будинок залишити як дачу.
– Не треба нам така розвалюха.
– Розвалюху? А на ваш розсуд я повинна жити в розвалюсі? Так виходить?
Якщо не треба, то ділянку і будинок було продано. Василь теж все продав. Дві ділянки купили разом. Онук Василя Ігор допоміг з переїздом. Усі їхні речі перевіз на своїй великій машині і знову поїхав у рейс. Він далекобійник.
– Тут я до вас часто зможу заїжджати. – сказав він.
Марія та Василь так і стали жити на новому місці. Василеві теж все подобалося. Головне, що Марія була поряд. Все життя жили як сусіди, а тут навіть побралися.
Ігор часто до них заїжджав.
Діти Марії приїхали всі разом лише за рік. Дізналися, що мати продала старий будинок та ділянку.
‐ Ми хотіли там дачу влаштувати. Ти ж пропонувала.
– Пропонувала, а ви відмовилися. Потяг пішов.
– А навіщо ти сусіда сюди привезла? Ми думали ти пожартувала. Як же тепер бути? Ми приїхали лише до тебе. Він нам тут не потрібний.
– Ні. Він тепер мій чоловік. Має повне право тут жити.
– А ми?
– А що ви? Ви від того будинку відмовилися, весілля наше не схвалили. А мені зараз жити стало дуже добре. Є з ким поговорити. Є людина, яка допоможе будь-якої хвилини. А ви навіть мене чути перестали. Ось і зараз приїхали із претензіями, а не просто до мами. І онуків не привезли. А я то думала… Якщо більше нема чого сказати, то пийте чай і на вихід.
Марія розуміла, що це брутально, але інакше діти вже не розуміли. Після їхнього від’їзду вона плакала. Василь її заспокоював.
– Не переживай. Одумаються вони.
А діти не дзвонили. Марія ще більше засмучувалася. Першим приїхав син із онуками.
– Мамо, вибач. Я все зрозумів. Тобі добре. Ти все правильно зробила. Та й дядька Василя ми всі знаємо з дитинства.
Потім приїхали дочки. Все у родині налагодилося.
– Ось бачиш. Все добре, а буде ще краще. – говорив Василь, обіймаючи свою дружину.
– Куди краще. І так добре.