– Вона не може тут жити, вона нам ніхто, – чую як дочка мого чоловіка голосно пояснює своєму брату, що мене треба виселяти з будинку, в якому я прожила останніх 15 років.
– Зачекай, Марино. Не все так просто. Куди зараз тітка Тамара піде? – каже Юрій, син мого чоловіка, якого я завжди вважала більш людяним і порядним, ніж його сестру, за 15 років спільного життя з чоловіком я таки щось встигла побачити.
Нещодавно не стало мого чоловіка. Приїхали його діти від першого шлюбу, і відразу взялися розпоряджатися спадщиною. В принципі, спадок не малий: будинок, город, гараж, машина.
Я не особливо не претендувала ні на що, але якщо чесно, то і не думала, що мене так швидко почнуть з хати виганяти.
Зустрілися ми з Павлом уже в доволі зрілому віці, коли за спиною у кожного з нас були невдалі шлюби, росли діти. У мене було дві доньки, а у Павла – дочка і син.
Я якраз відсвяткувала свій 50-річний ювілей і видала старшу дочку заміж. Вона привела зятя додому, а там ще і молодша дочка незаміжня. Я не уявляла, як воно має все утрястися, адже квартира у нас була невелика.
Та потім майже відразу я зустріла Павла, який був на 5 років старшим за мене і давно жив один. Діти у Павла дорослі вже були, одружені, і сина, і дочку він житлом забезпечив, бо в свій час займав керівні посади і непогано заробляв.
Одним словом, Павло довго не тягнув і відразу запропонував мені переїжджати до нього. Я собі все добре обдумала і вирішила – а чому б і ні? Він як людина дуже хороший, і як чоловік гарний, до мене теж ставився дуже добре.
Переїхала я до Павла в його заміський будинок. Ми собі добре господарювали, у чоловіка був і город, і кури, і кролики, один час ми навіть корову і свиню тримали.
Діти до нас часто приїжджали, і мої, і його, і ми завжди радо всіх приймали, з пустими руками ніколи додому не відправляли, завжди повні сумки усього домашнього давали.
З Павлом ми не були офіційно розписані, перший час ми ще вели мову про це, але потім чомусь вирішили, що штамп в паспорті в нашому віці не такий вже і важливий.
Це були 15 чудових років, які ми провели разом, і я справді ні про що не шкодую.
За цей час моя молодша дочка теж вийшла заміж, вони там з старшою чуть не билися, кому має належати квартира. Але старша дочка, яка в квартирі вже обжилася, не хотіла ні ділитися з сестрою, ні впускати її з чоловіком, тому вона з старшим зятем виплатила молодшій грошову компенсацію, і на цьому начебто, все вирішилося.
Але рік тому моя молодша дочка розлучилася з чоловіком, і тепер уже з дитиною знову повернулася додому. Старша донька не в захваті від цього, і знову там сварки і розборки.
Я ще сподівалася, що вони з чоловіком помиряться і знову зійдуться, та поки-що цього не сталося.
Тепер ще й мого чоловіка не стало, і мені доведеться повертатися додому. Але я розумію, що там і без мене тісно.
– Тітко Тамаро, якщо хочете, залишайтеся тут, поки ми ще покупців не знайшли, – запропонував мені на наступний ранок Юрій.
Я зраділа такій його щедрій пропозиції, але тут підійшла ще й Марина, яка уточнила умови, на яких я можу залишитися – я маю продовжувати вести господарство, але тепер уже одна.
То виходить, що я маю стати для них безкоштовною робочою силою, і це просто взамін на те, що я не платитиму їм за оренду?
Не знаю, мені ця ідея не подобається, адже в селі треба добре напрацюватися і коло городів, і коло живності, а я вже немолода, мені 65 років.
Зараз я в складній ситуації, не знаю, що мені робити. Залишатися тут і бути наймичкою чужим дітям, які виженуть мене в будь-який момент, як лише покупців знайдуть, чи повертатися в квартиру до своїх дітей, вона, до речі, досі належить мені за документами. Але я розумію, що я і там зайва.
Що робити? Підкажіть, може воно збоку видніше?