Працюю лікарем швидкої допомоги. Спізнювалася на роботу, взяла таксі. Їдемо мовчки. Тут у мене дзвонить телефон. Дивлюся, подруга моя. Виявилося, у її трирічного сина вже сильна температура і нічим не збивається, ось вона і вирішила проконсультуватися зі мною.
Я пояснила, що потрібно робити і як контролювати ситуацію. Коли ми закінчили, таксист тактовно, ненав’язливо запитує:
— Ви лікар?
— Так, працюю на швидкій допомозі. Вас теж проконсультувати? — посміхнулася я.
— Та ні — Теж заусміхався таксист, — просто з деяких пір я лікарів безкоштовно вожу.
Я вирішила, що він так жартує:
— Це нова державна програма?
— Ні, програма моя особиста. Просто рік тому один лікар швидкої допомоги не дав померти моїй дитині після автокатастрофи.
— Зрозуміло. Але ж це просто наша робота, обов’язок, ми за це гроші отримуємо, так само, як і ви своїм ремеслом заробляєте на хліб. Навіщо ж від чесно зароблених грошей відмовлятися, — дивувалася я.
— Обов’язок, звичайно, обов’язком, але там справа не тільки в цьому була. Він там, на місці аварії, якийсь ваш протокол порушив. Друга бригада швидкої допомоги сказала, Аліса до лікарні не дотягне, мовляв, прощайтеся тут. А той хлопчина їй прямо на місці операцію наважився робити. У дочки досі величезний шрам на шиї, зате жива, і внуки мати не втратили.
Хлопця того потім звільнили за те, що працював не за інструкцією. Він поїхав до свого міста і зараз там людей рятує. А я тепер вважаю своїм обов’язком хоч якось Богу спасибі сказати, що тоді того хлопця на зміні до нас прислав, ось і вожу лікарів безкоштовно. Хто з них дійсно хороший, а хто поганий — я не знаю, та й не моя це справа, судити. Тому з усіх без розбору грошей не беру!
Я не стала з ним сперечатися. Не тому, що жадібна і пораділа економії на проїзді. Ком в горлі стояв, що говорити не могла.
У нашій професії, дійсно, різні люди зустрічаються, але я на місці того хлопця теж роботою заради життя людини пожертвувала б!