Вийшло так, що ми з чоловіком купили будинок, по сусідству з моєю мамою. Я ніколи не хотіла жити в приватному будинку, але я подумала, що у мене незабаром з’явиться малюк, то ж мати поряд бабусю, не так вже й погано. Але моя мама відноситься до моїх дітей, немов до чужих, зате з радістю няньчить внуків свого чоловіка. Коли я все це бачу, мені стає дуже прикро за своїх дітей
Моя мама виховувала мене одна. Батько нас покинув, але мама не впала духом. Вона багато працювала. Інших чоловіків у неї не було, принаймі я не бачила. Але коли мені виповнилося двадцять років, ситуація змінилася – мама закохалася. Її обранцем став Михайло – розлучений чоловік, у якого теж було двоє дітей. Я не була проти, більше того, навіть пораділа за маму. На той момент, я жила і навчалася в іншому місті, а так, хоч хтось близький поруч.
Спочатку вони жили в місті, але через деякий час, Михайло, мамин новий чоловік, умовив її переїхати в передмістя. Свіже повітря, свій сад-город, затишний будиночок з пічкою … Я знову підтримала маму, адже розуміла, що таким чином у неї буде значно комфортніша старість. Мама продала нашу квартиру, частину грошей віддала мені, а частину вклала в покупку будинку. Джерело
Через деякий час я теж надумала виходити заміж. Після весілля перший час, ми з чоловіком жили по знімним квартирам, намагаючись накопичити на квартиру. Але виходило погано, зарплати у нас були невеликі, до того ж я чекала дитину. Якось мама зателефонувала і сказала, що в них по сусідству продається будинок. Я ніколи не хотіла жити в приватному будинку, але це було краще, ніж тягатися з малюком по знімних квартирах. Та й ціна на нього була досить скромна. Я погодилася, до того ж подумала, що у мене незабаром з’явиться малюк, то ж мати поряд на підхваті маму, не так вже й погано.
Ми переїхали, у нас народився первісток. Проте дядько Михайло відразу попередив, щоб на їх допомогу ми сильно не розраховувати. Вони вже не молоді, здоров’я не дозволяє бігати за малюками, та й просто хочеться пожити для себе. Я не прийняла його слова близько до душі, оскільки не вірила, що мама не буде допомагати рідним онукам.
- Але я помилилася. Хоч ми і жили по сусідству, нам ніхто не допомагав. З усім нам доводилося справлятися самим. Мама лише іноді забігала до нас на пів годинки, подивитись на онука. Коли через три роки у нас народилася дочка, стало ще складніше. Чоловік постійно був на роботі, я вдома з двома маленькими дітьми. Якщо мені було необхідно виїхати кудись з молодшою донькою, залишити сина на бабусю було просто неможливо. Дядько Михайло не забував нагадувати про те, що він нас попереджав.
Може, я б і думала, що це нормальна ситуація, якби не одне але… Приблизно в той же час, що і у нас, діти дядька Михайла теж подарували йому онуків. І ось з ними ситуація зовсім інша. Мало не з пелюшок вони постійно проводять час у дідуся. Моя мама з радістю няньчить їх, як рідних.
Коли я все це бачу, мені стає дуже прикро за своїх дітей. Виходить, що для чужих дітей, моя мама – рідна бабуся, до речі вони так її і кличуть, а для своїх – просто сусідка, якій до них немає діла. Чому у мами на одних онуків у них є сила і здоров’я, а на моїх – нема!
Так день за днем в мені назбирується образа на рідну матір. Я не розумію, чому така несправедливість. Боюся, що і діти скоро почнуть розуміти, що це не справедливо і почнуть мене питати, чому так. А що їм відповісти, я не знаю. Прикро…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.