– Ти сьогодні пізно? – Віра заглядала чоловікові у вічі.
– Не знаю, сонечко, постараюся вчасно повернутися. Але ж ти знаєш, Івановича. То затримає на роботі, то відрядить у відрядження. І не відмовишся. Звільнитися чи що?
– Скажеш таке! Зате заробляєш більше. А гроші нам зараз дуже потрібні. Добре йди, а то запізнишся.
Володя швидко вибіг із дому. Сьогодні була не його зміна, але Віра про це не знала. А шлях його лежав до Люди з бухгалтерії. Вона взяла відгул для того, щоби разом провести час. Володя дуже був гордий собою. Яку красуню собі у коханки відхопив! Щоправда, дуже шкодував, що розповісти про це нікому, одразу дружині Вірі донесуть. А їй не можна було хвилюватися, таки подружжя чекали на первістка.
***
Володимир та Віра познайомилися випадково, на зупинці. Повз них промчавав автомобіль, і вскочивши в калюжу, оббризкав перехожих. Але замість того, щоб образитися вони засміялися. Віра одразу сподобалася Володі. Спокійна, вихована та дуже гарна. Вже за тиждень він запросив її на сімейну вечерю.
– Мамо, познайомся це Віра. А це моя мама, Лідія Петрівна.
– Здрастуйте, – несміливо сказала дівчина.
– Здрастуйте, проходьте. А ви, дитинко, звідки до нас приїхали? – Почала розмову за столом Лідія Петрівна.
– Я з Вінниці.
– Дуже цікаво. А які у вас плани на мого Володю?
– Які плани? Та ніяких. Зустрічаємось. А там час покаже.
– Час обов’язково покаже… а ваші батьки?
– Ну, мамо, я ж просив! – насупився Володимир.
– Нічого, Володю, – Віра важко видихнула. – Їх не стало.
– Пробач, не хотіла тебе засмутити, – Лідії Петрівні було ніяково. Але в той же час вона розуміла, що хоче якнайбільше дізнатися про дівчинку, яку привів її синок.
– Не хотіла б – не питала, – тихо сказав Володя.
Сімейна вечеря пройшла спокійно.
Віра та Володя продовжували зустрічатися. Дівчина все частіше почала залишатися у них із ночівлею.
– Сину, я все розумію, ви молоді, квапитеся. Але ти не поспішай. Тобі б нагулятися.
– Мамо, про що ти говориш? Я люблю Віру. Ніхто мені, окрім неї, не потрібний.
– Так, твій батько-негідник так само говорив, а потім…
– Мамо, ну чого ти всіх під одну гребінку рівняєш?
– Володя! Постарайся все ж таки дівчину не ображати. І так їй важко довелося.
В інститут Віра не вступила, не вистачило одного бала.
– Ну як же так, Лідія Петрівно? Ви уявляєте, одного бала не вистачило! І на платне немає можливості піти, – скаржилася Віра.
– Ну що тобі плакати. Не вступила. Нічого страшного. Наступного року спробуєш.
– Ні, мені треба працювати.
– Так, давай я подзвоню одній своїй знайомій. Може знайдеться тобі місце хоча б в коледжі. А сльози не лий.
– Лідія Петрівно, дякую. Мені б хоч кудись. Бо вже скрізь приймальні комісії закриті.
В коледж Віру взяли без проблем. А ще через кілька днів Володя зробив їй пропозицію.
– Володя, що ви надумали в гуртожитку жити? – суворо сказала Лідія Петрівна. – Не дозволю! Живіть тут.
– Мамо, ну у тебе дві кімнати.
– Ось саме, в одній я, а в іншій ви. Впораємося.
Вирішено. Молоді переїхали до свекрухи.
Віра допомагала по дому, їй подобалася Лідія Петрівна. А та у свою чергу вчила дівчину готувати, доглядати будинок і всіляко допомагала молодим.
***
І ось Віра отримала довгоочікуваний диплом.
– Вітаю, дитино, тепер ти можеш далі піти вчитися.
– Лідію Петрівно, а ви знаєте, не піду. Краще працюватиму, професія в мене є. Та й уже перехотілося.
– Віро, ну як же так? – Володя переминався з ноги на ногу. – Ти ж так хотіла.
– Та ось так, не знаю… Володя, я на роботу вийду, а там буде видно.
Лідія Петрівна тільки похитала головою.
Молодь працювала, свекруха займалася будинком.
Вагітність Віри була несподіванкою.
– Володю, я тільки стала заробляти.
– То може процедуру?
– Ти що, Володя?
– Та це я так…
Думки Володі були далекі від діалогу із дружиною. До них у бухгалтерію прийшла працювати Людмила Вікторівна. Красуня з королівськими манерами, на всіх дивилася зверхньо. Але з Володею кокетувала. А через якийсь час вони опинилися в одному ліжку.
– Володю, одружуйся зі мною.
– Людо, як же я можу? Дружину маю.
– Який ти нетямущий. Оформіть розлучення та справа з кінцем. У тебе такі добрі перспективи на підприємстві. Дивишся, за місяць станеш начальником. Навіщо тобі ця? Сам же постійно на неї скаржишся.
– Скаржуся, бо дістали з цією вагітністю. Мати від неї не відходить. А… – Володя махнув рукою. – Час покаже.
Так і продовжувався роман Людмили та Володі.
– Синку, у тебе ж сьогодні вихідний, ти знову на зміну? – запитала здивовано Лідія Петрівна.
– Так, мамо, поки Віра на збереженні, вирішив підробити.
– Це ти, звісно, молодець. Але чи тим місцем працюєш?
– Мамо, що ти таке кажеш?
– Володя, це Віра наївна душа, а я тебе наскрізь бачу. Жінка у тебе з’явилася на стороні.
– Мамо! – Володі очі забігали, він не розумів, як вона дізналася, адже ретельно все приховував.
– Віру в образу не дам! Тож зав’язуй.
Володя понуро йшов на зустріч із коханою Людмилою. Матері його не зрозуміти. Людмила давала йому любов, ласку, захоплювалася ним, казала, що він ідеальний чоловік.
А Віра, як завагітніла, всі розмови тільки про малюка.
Лежачи у величезному ліжку Людмили, Володя мріяв про гарне життя.
– Володя, а давай поїдемо відпочивати?
– Людо, що я домашнім скажу?
– Скажи, що відрядження.
– Ага, тільки недавно у тебе жив три дні, Вірі казав, що у Луцьк їздив.
– Нічого, всі ж таки знають, що тебе зараз кар’єрними сходами просувають.
– А куди поїдемо? – очі Вовки засвітилися.
– В Італію? Подруга може нам путівки дістати.
– І цілий тиждень вдвох?
– Так коханий.
– Вирішено. Скажу, щоб без потреби не дзвонили. На роботі відпрошусь за свій рахунок.
Люда застрибала від радості.
***
Віру виписали з палати у день приїзду Володі.
Коли він переступив поріг, Лідія Петрівна ахнула, син був засмаглим і відпочившим.
– Доброго дня, мої дівчатка, – весело сказав він.
– Володю, – Віра повисла на шиї у чоловіка, – Ти начебто з відпочинку приїхав.
– Я з роботи, про який відпочинок ти говориш, – посміхнувся він. – Віро, нам треба поговорити.
– Звісно, поговоримо. Роздягайся. Проходь, зараз будемо їсти.
Лідія Петрівна не вимовила жодного слова, мовчки пішла до кімнати.
Віра збирала на стіл. Вона дуже скучила за чоловіком, поки лежала на збереженні. Останній тиждень вони майже не розмовляли телефоном, Володя був у відрядженні.
– Що про дитину кажуть? – запитав він;
– Сказали себе берегти. Сьомий місяць таки. А загалом все добре.
– Це прекрасно. Віро, присядь.
Вона опустилася на стілець, і посмішка сповзла з її обличчя.
– Що сталося?
– Віро, мені потрібне розлучення.
Вона сиділа і не могла вимовити жодного слова.
– Віро.
– Володя, я нічого не розумію. Яке розлучення, ти про що?
– Так більше не може тривати. Я люблю іншу жінку. І хочу бути із нею. Я допоможу тобі винайняти кімнату.
– Хороша допомога, – Віра ледве стримувала сльози. Колись улюблені очі чоловіка дивилися на неї холодно.
– Жодних орендованих кімнат! – з-за дверей вийшла Лідія Петрівна. – Якщо весь цей час ти знаходив місце, де тобі ночувати, то й зараз на вулиці не залишишся, вимітайся.
– Мамо, ти чого? Це ж мій дім.
– По-перше, квартира моя. По-друге, я не дозволю виставити мою вагітну невістку.
– Але, мамо, я твій син.
– Так, а Віра носить твою дитину, мого онука.
– Лідія Петрівно, не треба сваритися. Я пошукаю і винайму кімнату поряд з вами.
– Ні. Нехай Володя йде.
– Ти все сказала, мамо?
– Так все! Не дозволю онукові жити незрозуміло де. Я тебе попереджала, що нічим добрим це не закінчиться.
– А ви знали? – тихо спитала Віра.
– Підозрювала. Занадто частими стали відрядження.
– Лідія Петрівно, я таки піду збиратися. Переночую у подруги.
– Ні, Віро. Ти залишишся тут. А ти…
– Мамо, значить ти готова рідного сина виставити?
– Володю, заспокоїшся, потім поговоримо.
Він пішов, гучно закривши двері.
– Лідія Петрівно, навіщо ви так?
– Віро, я не дозволю дитині жити незрозуміло де. А Володя ще прибіжить, ось побачиш.
***
Минуло десять років. Красива молода жінка, хлопчик і елегантна бабуся вийшли з машини.
– Мамо, акуратніше будь ласка, Андрію допоможи бабусі.
– Та сама я впораюся.
– Баюусю, ну скільки разів тобі казав, що справжній чоловік, виходячи з транспорту, завжди подає руку дамі.
Лідія Петрівна посміхнулася до онука. Правильно вони з Вірою його виховали.
– Мамо, а куди ви мене привезли?
– Бабуся, хотіла з’їздити на стару квартиру.
– Засумувала. Від тоді, як ми поїхали, у місті не з’являлося багато років.
Квартира зустріла важким повітрям, павутинням та пилом.
– Мамо, а що, тут ніхто не жив?
– Ні, синку, ми з бабусею поїхали за два роки після твого народження.
– Віро, що б я без вас робила? – промокнула очі мереживною хусткою Лідія Петрівна. – Ось як життя повернулося, тільки ви в мене залишилися.
Віра сіла на ліжко в кімнаті, де колись вони були з Володимиром щасливі. Стільки років минуло, а зраду чоловіка вона так і не змогла пробачити. Але про тих хто вже на тому світі або добре, або нічого. Його не стало через п’ять років після їхнього розставання. Коли Людмила перестала бути коханкою і стала законною дружиною, Володя перестав бути об’єктом її захоплення. Вона дозволяла собі флірт з іншими чоловіками, а він дуже ревнував і влаштовував сварки. Повертаючись на машині з корпоративу на якому, Людмила відкрито кокетувала з новим начальником, Володя був за кермом і читав дружині лекцію, невпорався, сталася біда.
Лідія Петрівна в мить постаріла. Весь цей час Віра була поруч із нею, вони дуже зблизилися. У онуку вона душі не чула.
– Мамо, може чаю? Ми привезли із собою все.
– Я збігаю, – сказав Андрій.
Як тільки він пішов, Лідія Петрівна покликала Віру.
– Присядь, доню, є розмова. Я знаю, що ти тільки через мене ніяк не влаштуєш своє життя.
– Не розумні у вас думки.
– Почекай. Я бачу, як наш сусід задивляється на тебе. Вже стільки років минуло. Ти молода, гарна, а Андрію потрібний батько.
– Мамо, я подумаю над твоїми словами. А зараз давай просто посидимо та вип’ємо чаю, адже сьогодні у Володі річниця.
Лідія Петрівна змахнула сльози, що набігли.
– Який же він був не розумний, проміняв вас і мене, на якісь мрії. І ця дівчина його згубила.
Віра протерла стіл, розставила чашки, відчинила вікно і впустила свіже весняне повітря.
– Мамо, дякую тобі за все. Я тебе люблю. А життя склалося так, як і судилося. У кожного свій шлях.
– І я тебе люблю, доню. Напевно, ти маєш рацію.