Василина живе дуже добре, у неї найбільша хата в селі, діти живуть та навчаються в столиці.
Вона на заздрість усім сусідкам та жінкам в селі, має свій автомобіль, їздить на ньому до магазину по хліб, щонеділі на базар, навіть якщо й не дуже треба, але щоб люди бачили. Життя магате, за сільськими мірками шикарне.
Але не все так добре в їх родині, бо Василина ніколи нікому не розповідала.
Чоловік ніколи її не кохав, завжди був байдужим до неї. Але прикро, що про все це Василина знала ще одруження, але вийшла за нього заміж, бо він з дуже багатої родини, найкращий сільський агроном.
А була колись Василина щасливою, зустрічалася з сусідом Петром. Петро носив квіти дівчині, частенько мамою спечені пироги, але хіба будеш щасливо жити з таким чоловіком з небагатої родини, думала тоді Василина.
Тому коли її зустрівся молодий і перспективний агроном, відразу вийшла за нього заміж, як тільки той покликав, забувши все.
Зараз Петро живе на сусідній вулиці зі своєю дружиною та трьома дітьми, великим багачем він не став, але якими очима він дивиться на своїх дітей та дружину: вони сповнені кохання, добра та спокою. І Василина вже 100 разів по шкодувала, бо нічого вже не хоче, ні гроші не милі, ні хата велика, ні багатство. Бо за забором на її подвір’ї лише смуток та самотність. Чоловік постійно на роботі, усі його до себе кличуть, він живе поза домом, діти вже дорослі, у них своє життя. А вона самотня.
Коли бачить Петра, на хвилину розцвітає, згадуючи щасливе дівоче минуле. Вітається з ним, заглядаючи в очі, хоче в них побачити взаємність, бо вона досі його не забулася. Але ж ні. Петро чемно відказує і йде спокійно далі, навіть не повернеться, не подивиться на неї.
Він спішить до сім’ї, він щасливий.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.