Вагон метро. Їду на роботу, читаю книжку. Поруч сідає чоловік і відразу стягує маску, звільняючи ніс.
– Перепрошую, ви не могли б одягти маску?
– Я в масці.
– Я бачу, але чи не могли б ви сховати ніс?
– Не хочу.
– Чому?
– Мені незручно.
– Всім незручно.
– У мене великий ніс.
– А у мене великий х*й, але це не привід витягти його і ходити так.
Повертається жінка, яка сидить поруч з іншого боку:
– Молодой человек, не ругайтесь.
– Вибачте.
– Зачем матом сразу?
– Я не «сразу», я просив.
– Все равно не повод ругаться.
– Згоден. Але чи правильно я розумію, що осценна лексика тривожить вас більше, ніж перспектива зараження хворобою, від якої не існує ліків?
– Я не верю в это.
– У що саме?
– Во все.
Жінка обережно поправляє свою прикрашену блискучим візерунком маску і відвертається. Я на автоматі набираю повітря для наступної тиради, але здуваюся, зрозумівши її марність. Чоловік з великим носом встромив у вуха навушники і ритмично киває головою. Я знов утикаюся в книжку.
«Ми увірували всерйоз – саме це їх і бентежить. Вони виховують нас у релігійному дусі, але, зіткнувшись зі справжньою вірою, відразу викликають поліцію і психіатрів». Дякую, пане Делілло – все так. Все саме так.