Я народилася і виросла в місті. Мій чоловік теж з міста, ми обоє ніколи не жили в селі, так дуже рідко їздили до родичів в гості. Свекрухи моєї дуже рано не стало, зараз ми живемо в її квартирі. Квартира не нова, двокімнатна, звичайно, нам хотілося б більшого житла, просторішого, адже у нас підростає дві донечки.
Але ми з чоловіком працюємо на звичайних роботах, тому дозволити собі придбати нове житло поки не можемо, та й навряд чи колись зможемо. Але нещодавно мій чоловік неочікувано отримав спадщину. Виявляється, селі жили бездітні тітка і дядько чоловіка. Вони любили свого племінника, а тітка була ще і його хресною матір’ю. От вони ще при житті написали заповіт племіннику (моєму чоловікові) на цей будинок, все одно більше залишати їм спадок не було кому!
Це були дуже добрі, хороші люди, вони нашим дітям на свята надсилали подарунки, самі до нас приїжджали, гостювали з тиждень. Вони завжди говорили, що більше тижня не можуть у нас бути – занадто шумно для них було.
Коли чоловік вступив в спадок, було вирішено продавати будинок. Він не так далеко від нашого міста, приблизно 1,5 години їзди на машині. Чоловік узяв відпустку на початку осені і поїхав туди на машині, треба було будинок в порядок привести перед продажем.
Дзвонив нам звідти, говорив, що це не будинок, а палац, люди навколо доброзичливі, рибка з річки смачна, повітря свіже. Але, каже, що ніхто поки не купує. Я почала відчувати недобре – ціну ми встановили невисоку, тому «палац» могли купити запросто, а активності в продажу я від нього не бачила. Оголошення наше було в інтернеті, напевно хтось реагував.
Але ось чоловік приїхав додому, і все з’ясувалося: він геть відмовляється продавати будинок і вирішив нас, всю сім’ю туди перевезти жити! Бігає по квартирі і захоплено розповідає, як все там прекрасно: опалення є, вода проведена, теплий санвузол! У будинку чотири кімнати, веранда, не те, що наша тісна двокімнатна квартира.
Районний центр в 10 хвилинах їзди, автобус їздить. На ділянці є гараж і теплиця, все дуже чисто і акуратно – тітка була хорошою господинею, а у дядька золоті руки, тому в будинку особливо нічого і не довелося робити. Так, покупців було хоч відбавляй, але він вирішив не продавати дім.
А ще, він вирішив, що хоче стати фермером, вже навіть прикинув – що і як. Діти наші дорослі майже, дочкам – 15 і 12 років, школу закінчать, їм міська квартира залишиться, нехай роблять що хочуть, а поки там вчитися будуть, освіта скрізь однакова.
І дівчата, і я відразу сказали, що в село ми переїжджати не хочемо, краще будинок продати і нарешті придбати собі омріяну велику квартиру. Але чоловік навіть слухати нічого не хоче, каже, що згоден на розлучення, раз так. Він чоловік – він керує сім’єю, а якщо сім’я проти, то нам не по дорозі.
Після Нового року чоловік таки звільнився з роботи і перебирався в своє село, забрав всі свої речі. Ми з дітьми поки залишилися в місті в своїй квартирі. Мені здається, я навіть до розлучення швидше готова, ніж до переїзду в село, де я залишуся без нормальної роботи, а діти будуть позбавлені шансу на нормальну освіту і дозвілля.
Тепер я шкодую, що на нас оформили цю спадщину, яка зруйнувала все наше життя. Як тепер вчинити, я не знаю. Мені лише 38 років, я і чоловіка не хочу втрачати, і в село переїжджати теж не хочу.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.