– Та нам ніхто не вірить, що у нас мама заробітчанка, і що вона нам нічим не
допомагає, – каже мені невістка за столом.
А я дивлюся на неї і думаю – сказати щось чи промовчати? Зоряні 38 років, а у неї в
трудовій книжці жодного запису нема, бо вона за своє життя ніде не працювала.
І зараз вона мені, 63-річній жінці, про гроші говорить. Я все своє життя на заводі
пропрацювала, і виростила трьох синів. А 13 років тому я поїхала в Італію на
заробітки.
Я вважаю, що синам допомагати не варто, вони самі мають вчитися заробляти. Два
молодші сини одружилися в нашому селі, я одному відписала будинок своїх батьків,
а іншому – будинок свекрів залишився.
Старший син в свій час поїхав в обласний центр, і там влаштувався на роботу, бо не
хотів жити в селі. Одружився він з дівчиною з нашого села і забрав її в місто.
Вони спочатку квартиру знімали, а потім син купив житло. Якусь частину грошей він
мав складену, а якусь взяв в борг. Я їм радила купувати двокімнатну квартиру, але
невістка захотіла, щоб була трикімнатна, тому що у них двоє дітей.
Хоча, як на мене, то дві внучки спокійно могли б жити в одній кімнаті, а через кілька
років можна було б і про розширення подумати, щоб менші відсотки по кредиту
сплачувати, але моя невістка відразу захотіла велику квартиру.
Я впевнена, що вона сподівалася, що борг я сплачу, але я відразу сказала, що нічого
нікому не даю. Двом молодшим синам дісталися хати бабусь, а свою хату я по
заповіту записала на старшого сина.
Дорогий ремонт в цій хаті я принципово не роблю, косметичний зробила – і досить.
Я собі великий будинок будую, про який я все життя мріяла. Шкода, що не стало мого
чоловіка, ми б собі з ним хоч на старість добре пожили. Але я вирішила, що якщо я
маю таку можливість, то зроблю хоч собі комфортне майбутнє.
Дві мої молодші невістки нормально до цього ставляться, а от старшій, Зоряні, мій
будинок спокою не дає. Вона не розуміє, як я можу так розкошувати, коли у них є
великий борг. Зоряна так мені прямо і каже, що я маю їм допомогти.
– А ти, невісточко, не пробувала на роботу влаштуватися? – питаю.
– Теж таке скажете! А хто буде за дітьми дивитися? – каже Зоряна.
– А що за ними дивитися? У мене теж були діти, аж троє, але я після декрету відразу
на роботу виходила, – кажу.
У Зоряни діти вже далеко не маленькі, старшій моїй внучці 11 років, а молодшій 6.
Але на роботу йти невістка не поспішає, бо не хоче.Мені сина шкода, бо я розумію, що з кожним роком Зоряні все важче буде знайти роботу, до того ж, вона і вищої освіти не має. Продавцем працювати вона не хоче, а куди її ще візьмуть без досвіду роботи? Та вона собі навіть на пенсію не заробить.
Доведеться моєму синові працювати за двох, але то вже їхня справа – його дружина,
тож нехай сам і розбирається.Мене більше зачіпає той факт, що Зоряна мої гроші рахує, і слідкує, куди я їх витрачаю.
Я в червні у відпустку приїхала, і вони з дітьми до мене в село приїхали. Невістка
м’яко кажучи, нічого робити не хоче, навіть готую я для нас усіх, бо від неї не
дочекаєшся.
Син мій ніколи про гроші не говорив, але під впливом своєї дружини вже теж почав
мені натякати, що я могла б їм хоч трохи допомогти.
Називайте мене поганою мамою, але гроші їм я давати не збираюся, нехай невістка
спочатку на роботу влаштується. Чому я в свої 63 маю ще працювати, а вона в свої
38 вдома сидить? Ну хіба не так?
Фото ілюстративне