Ольга з сестрою вдвох поралися на городі. Вони копали картоплю.
-Не можу я більше так! Не люблю я це все! – раптом сказала Ольга. – І село це, і картоплю! Та ну його!
Оля відсунула відерце з картоплею і частина врожаю висипалася у траву…
-Та що ти таке кажеш? – здивувалась Уляна. – Ти про що сестричко?
Уляна сплеснула руками і сумно глянула на сестру.
-Набридло! – Оля швидко почала збирати картоплю. – Хіба тобі самій не набридло? Тобі подобається таке життя?
-Подобається. Я люблю батька, тебе й наше село. А про матір не варто згадувати. Все ще налагодиться. Ось побачиш. Я вивчуся на фельдшерку, а ти могла б бути вчителькою. Працюватимемо тут у селі, допомагатимемо батькові, людям…
-Ну от що ти говориш Улька? – сказала Оля. – За це тебе я й не люблю. Тільки й терпиш! І матір не люблю, що залишила нас тут у цьому селі. І батька за те, що доводиться жити ось так. Нізащо тут не залишусь!
-Помовч! – зупинила її сестра.
Оля більше не відповідала. Вона продовжила збирати картоплини…
…Уляна й Ольга були близнючками.
Їхня мати, Тетяна, теж не любила рідне село. Виходячи заміж за Степана, майбутнього батька сестер, вона розраховувала, що переїде у місто.
Батьки Тетяни часто гульбанили. На дочку їм було все одно.
Якось закінчивши школу, Тетяна влаштувалася в місцевий магазинчик продавчинею.
Зарплата була невелика. Але для Тетяни це було краще, ніж найматися на ферму у сусіднє село і поратися з корівками.
Інших перспектив для дівчини без освіти не було…
Степан приїхав у село на поминки своєї тітки, від якої йому у спадок залишився добротний будиночок.
Там і познайомились вони у магазині. Тетяні було тоді вже дев’ятнадцять, а Степанові майже тридцять п’ять.
Працьовитий, веселий, але для Тетяни, головним, було, що міський.
Тетяна кокетувала, а Степан закохувався все більше.
Довго не тягнув, пропозицію зробив швидко. Тетяна погодилася не роздумуючи.
Але виявилося, що Степан закохався не тільки в Тетяну, а й в осінні тумани, які стоять у селі о п’ятій ранку, коли природа тільки-но починає прокидатися.
У зоряне небо, до якого здається рукою подати. Таких зірок у місті не побачиш…
У запах землі після дощу, і у свіжі й смачні сільські продукти…
Тому Степан взяв, та й вирішив продати міську квартиру і прикупити сусідні десять соток землі, курочок, качок, пару поросяток і п’ять кізочок.
Влаштувався на роботу сторожем – доба через три.
Платили мало, але натомість залишався час на город і господарство.
Тетяну такий поворот подій не порадував.
Але Степан цього не помітив, йому здавалося – ось воно справжнє просте щастя…
Бракувало тільки діток. Незабаром і це питання вирішилося.
Тетяна народила двійнят – Улянку і Олечку.
Степан натішитися не міг своїм дівчатками – так він називав дружину і доньок.
Але, коли дівчатам було по три роки, Тетяна поїхала, прихопивши відкладені сімейні накопичення і залишивши записку для чоловіка, з проханням пробачити її і не шукати…
Степан шукати її навіть і не намагався. Та й ніколи навіть у думках дружину не винив.
Такий її вибір… Спочатку важко Степанові довелося. Дівчата маленькі, за ними дивитися треба, а без роботи і господарства теж не вийде.
Як усе встигнути? Добре, що тут сусіди допомогли.
Вони були старенькі, діти вже давно в місто перебралися, онуки підросли, навіть на літо не приїжджали.
Ось і дивилися без Степана за сестричками, і господарством.
Степан дякував чим міг – молочком, яйцями, м’ясцем.
Коли ж був не на роботі, весь час проводив із доньками. Привчав допомагати по господарству, брав із собою у ліс, на річку.
Вчив з дитинства бачити красу і гармонію природи. Знаходити радість і щастя у простоті життя…
До шести років сестрички були вже маленькими господарочками.
Могли самі й поприбирати, і обід нехитрий приготувати, і хазяйство погодувати, і з бур’янами і поливом на городі впоратися.
Тільки Уляні всі ці клопоти були навіть у радість, а Оля робила все неохоче.
Про матір дівчатка, звісно, запитували. Спершу не розуміли, що вона залишила їх. Коли зрозуміли, Уляна подумала:
-Напевно, мама була не дуже доброю, якщо залишила такого хорошого тата і таких хороших нас.
А Оля подумала:
-Напевно, є в житті щось краще і цікавіше, аніж сільські курочки, раз мама в пошуках цього кращого залишила сім’ю. Могла б взяти із собою хоча б дітей…
В сім років сестрички пішли до школи. Уляна вчилася старанно.
Вона вже мріяла стати лікарем, тільки не вирішила – ветеринаром, чи звичайним.
Оля на підручники та зошити дивилася з тугою, хоча була розумною і мала живу уяву.
Уява ж і переносила її в райдужні замки, де вона була принцесою. А принцеси не пораються з хазяйством і не прополють город.
Принцеси красуються на балах у ошатних сукнях та вислуховують компліменти принців…
З віком в уяві Олі, палаци перетворилися на будинки на березі моря, а принци на відомих співаків та артистів.
Все це Оля бачила по телевізору. Про таке життя вона мріяла.
До п’ятнадцяти років вона незлюбила село і хотіла якнайшвидше закінчити школу і поїхати в місто.
Своїми мріями вона не ділилася навіть із сестрою. Дивлячись, як Уляна радіє, що молода курочка, нарешті, знесла перше яйце, Оля думала:
-Сільська, такою й залишиться. У мене все буде інакше…
Батько розумів, наскільки важливо дати донькам хорошу освіту і вже давно почав відкладати гроші.
Прикупив ще кізочок. Навчився робити домашній сир, сир, масло.
Раз на кілька днів їздив на ринок продавати овочі, ранню зелень, яйця, молочку, сало, гриби і ягоди.
Уляна ще маленької намагалася допомагати батькові й у цьому.
На канікулах і на вихідні їздила з батьком. Тоді покупців серед тих, хто приїжджав, було ще більше.
Усміхнена дівчина, яке допомагало батькові, викликала у людей розчулення і співчуття.
Уляна не думала про те, що людям її шкода, вона раділа, що торгівля йде жваво.
А Олі в душі було соромно за батька і сестру. На ринок вона ніколи не їздила…
Коли сестрам виповнилося по шістнадцять, Степан дуже заслаб. Працювати він більше не міг. Та й господарство тримати важко…
-Впораємося, – казала Уляна батькові. – Ми з Олею вже дорослі.
-Вам треба вчитися, – сперечався з нею Степан.
-Вивчимось на заочному, – заспокоювала Уляна.
Оля ж про свої плани мовчала. У той день, коли вона сказала все сестрі, Уляна повела її копати картоплю на продаж.
Поверталися додому мовчки. На наступний день Уляна з батьком поїхали на базар – продати овочі і молочку. Батько ще міг їздити за кермом і сидіти торгувати. З ящиками ж поралася Уляна.
Оля залишилася вдома сама.
Уляна і Степан повернулися додому аж ввечері. Уляна зайшла в будинок і ахнула – Олі вдома не було.
Не було так само і її речей, і грошей, що відкладав батько…
На дзвінки Оля не відповідала. Уляна з батьком вже не знали, що й думати, як раптом на телефон прийшло повідомлення.
Воно було дуже схоже на записку матері, з проханням не шукати і не дуже щирими вибаченнями…
Степан спочатку ходив похмуріший за хмару – як же так? Що він пропустив у вихованні доньки? Все хотів її шукати. Оля зупиняла:
-Гроші закінчаться і прибіжить, – говорила вона, дуже ображаючись на сестру.
Через два місяці Уляні виповнилося вісімнадцять. Олі теж, але сім’я й досі не знала, де вона.
Іноді Уляна писала сестрі повідомлення, дізнатися, як вона хоч.
Оля відповідала сухо, що в неї все гаразд.
-Як совісті вистачає так чинити з батьком?! – писала Уляна.
Оля не відповідала…
Обʼявилася Оля майже через півтора роки. На той час Уляна вже навчалася на другому курсі заочно. Вона якраз була на сесії.
Їдучи, вона завжди хвилювалася за батька. Дзвонила щодня.
І дуже здивувалася, коли одного разу, відповідаючи на дзвінок, батько розповів, що Оля повернулася.
Вона, мовляв, все усвідомила, вибачалася і таке інше. Батько був дуже радий.
-Ну й розкажу я їй! – подумала тоді Уляна.
Але повернувшись і глянувши на змарнілу і нещасну сестру, Уляна вирішила дати їй шанс.
Оля начебто і справді одумалася. Охоче допомагала по господарству і обіцяла відновитися в школі, щоб скласти іспити і отримати атестат.
Але не поспішала це робити. А через пару місяців Уляна помітила, що в Олі округлився живіт.
-Сім місяців уже, – зізналася Оля.
-А де ж батько? – сплеснула руками Уляна.
-Був та й загув, – сказала сестра.
А через два місяці вона народила хлопчика. Назвали Костянтином. По-батькові записали по діду – Костянтин Степанович.
Хлопчик був такий гарний. Степан був дуже радий онукові, а Уляна – племіннику.
Оля ж, здавалося, особливої любові до сина не відчувала.
Ніколи не говорила з ним лагідно. Навіть зайвого разу на руки не брала. І дуже не любила, коли він плакав.
Вночі не вставала до ліжечка, поки Уляна не приносила хлопчика, матері, щоб погодувала.
-Ти не любиш сина? – прямо запитала Уляна, коли йому виповнилося три місяці.
Оля мовчала.
-Їдь, якщо не готова подарувати йому щастя. Ми самі виховаємо, – Уляна блиснула очима.
Оля не відповідала, відвівши свої очі.
Вночі Уляна чула, як Оля збирає речі і потай виходить з дому, але не стала її зупиняти.
Натомість пішла на кухню, гріти молоко. Малюк скоро прокинеться, треба щоб молоко було готове…
Через десять років Костик крокував по доріжці у бік річки. Хлопчик ніс дві вудки, складний стільчик і щось ще з рибальського спорядження.
-Діду, давай швидше, а то ранкову рибалку пропустимо, – поспішав він у передчутті улову.
-Іди, іди, я наздожену, – Степан, ласкаво дивлячись на онука, поволі йшов за ним.
Він любив ось таку ранкову рибалку з онуком. І дуже пишався, що Костик, після першої риболовлі, ще у шість років, сам здогадався брати для діда з собою складний стілець.
-Мамо! – покликав Костик з порога, коли вони з дідом повернулися з уловом. – Дай швидше велику банку. Я туди рибку посаджу, хай Оксанка подивиться.
Це він таке вигадав. Принести додому рибок, щоб молодша сестричка помилувалася.
Їй уже майже вісім місяців. Очі такі великі і розумні. Не говорить ще, але очевидно, що все-все розуміє. А рибок ще не бачила.
Мама, сміючись, принесла банку. Їй сподобалася вигадка Костика.
Оксанка сидить на своєму високому стільчику і посміхається, дивлячись на рибку.
Костик теж радий. І мама рада і дід. Тато теж був би радий, але він на роботі…
…Десять років тому Степан уже не намагався знову знайти Олю. Зрозумів, що марно. Краще витратити сили на онука та другу дочку, якій додалося турбот.
Допомагав як міг. Уляна взяла академвідпустку. І відновилася, коли Костику виповнилося чотири.
Дід потихеньку справлявся зі спритним онуком. Якось на ринку, куди вони їздили торгувати тепер утрьох, до Уляни підійшов молодий місцевий хлопець.
Вона давно зауважила, як він поглядає на неї. А Сергій, помітив Уляну в першу ж поїздку, але не наважувався підійти, думаючи, що вона одружена, судячи з Костика.
Потім уже здалека дізнався про сімейство у місцевих. Поступово знайомство переросло у кохання.
Сергій часто приїжджав у гості до Уляни та її родини. Завжди намагався допомогти і із задоволенням бавився з Костиком.
В одну з таких поїздок Уляні зателефонували, вона кілька хвилин розмовляла з кимось на кухні, а коли увійшов Сергій, сиділа біліша від снігу.
-Мами Костика не стало, – сказала Уляна і заплакала.
Отут вона й розповіла Сергію всю правду. А дзвонила, як виявилася одна із приятельок Олі:
-Оля просила вам зателефонувати, якщо щось трапиться. Ну, ось трапилося. Не стало її вчора… Нам її ховати нема на що, – говорив затуманений голос у слухавці. – Чому мовчите? Заберете чи ні?
-Заберемо… Де вона? – нарешті відповіла Уляна.
Сергій допоміг усе залагодити. Уляна вирішила, що батькові краще про це не знати…
А для Костика мамою завжди була тільки вона.
Через пів року Сергій і Уляна одружилися. На той час Уляна закінчила коледж і почала працювати. На ринок торгувати більше не їздили. Частину господарства розпродали, для сім’ї вистачало.
Згодом народилася Оксанка.
-Ось і наш будинок – повна хаща, – усміхалася Уляна батькові.
Вони сиділи на кухні і пили чай. На подвір’ї Костик допомагав батькові встановлювати нову гойдалку. Оксанка уважно спостерігала за ними.
-Так, – усміхнувся у відповідь Степан.
Потім зітхнув, подивився в сторону…
Уляна зрозуміла, про що він думає, і накрила його велику долоню своєю…