Свого Петра я зустріла доволі пізно, в 32 роки. Він також був не молодий, вже 36. Ми почали жити разом, а згодом побралися і разом до Німеччини на заробітки поїхали. Хотіли гарну квартиру купити. Так і зробили. Повернулися і в новобудові взяли велике трикімнатне житло. Ще й ремонт сучасний зробили.
Тоді й почали думати про дитину. Та я ніяк не могла завагітніти. Тоді ми обстежились і лікар сказав, що шансів у нас стати батьками зовсім мало. Чоловік з якогось чуда все це своїй мамі розповів. Спочатку вона наполягала, щоб ми лікувались. А тоді зовиця один за одним народила двох дітей і мама Петра дала нам спокій.
А нещодавно вона до нас прийшла, вся така привітна, принесла домашнє печиво. Я чай зробила, ми за стіл сіли:
– Послухайте, Марина скоро третього народить!
– Як третього? Нащо вони так поспішають?
– Ну, так Бог дав, та й її Сашка вже до війська не заберуть. Та є одна в них біда.
– Яка ще?
– Ви ж бачили, як важко вони живуть, туляться в однокімнатній квартирі. Це жахливо. Послухайте, у вас дітей однаково нема, поміняйтесь з ними житлом?
– З якого це дива? – не витримала я.
– Та чисто по-людськи! Вам вдвох місця вистачить.
– А може ми ще станемо батьками. Чи усиновимо дитину! – Ми й справді розглядали такий варіант, тим паче, що зараз так багато малюків потребують опіки.
– Чи ви здуріли? Візьмете маля з не знати якими генами? Хочете комусь допомогти – то віддайте Марині квартиру.
І тут я побачила, що мій чоловік замислився. Коли свекруха пішла – він мені відверто сказав.
– А чого не помінятися? Племінники – єдина моя рідня. Я хочу, щоб в них власні кімнати були.
– Не заради цього я працювала в Німеччині. І в нас ще буде дитина.
– З однією дитиною можна і там жити.
– Мені там не подобається. Це моя квартира, я нікуди не піду.
Ми посварилися. І я не знаю, як далі бути. Шкода, якщо чоловік не розуміє, що так не можна. Але якщо через це розвалиться мій шлюб? Скажіть, як бути? Марина з чоловіком все життя нічого не роблять і батьки їм допомагають, а нам нічого не дали. Чому все так несправедливо?