Тетяна поїхала з села у місто і вступила вчитися. Після сільської школи було складно, але вона цілими днями сиділа за підручниками, щоб не залишитися без стипендії. Мама могла допомогти їй лише продуктами.
А коли почала працювати, почала сама допомагати, надсилала мамі гроші. Кожну свою відпустку вона проводила у селі. Про море, звісно, мріяла. Але всім казала, що в селі таке повітря, ліс та річка, що ніякого моря не треба.
– Тетянко, а коли заміж вийдеш? Невже ніхто не подобається? Не дочекаюся, мабуть, я онуків, – зітхала мама.
– Не хвилюйся, мамо, вийду, – відмахувалася Тетяна, але розмови про заміжжя їй добряче набридли.
Кожен у селі неодмінно питав насамперед про заміжжя.
Хлопці у Тетяни були, і кохання було, але заміж так ніхто її й не покликав.
Працювала вона бухгалтеркою. Робочий день добіг кінця, а за вікном вирувала злива. Начебто почала стихати. Тетяна накинула плащ, приготувала парасольку та поспішила на вулицю. Але коли вийшла, дощ припустився з новою силою. Вона стояла під навісом над входом у будівлю, дивлячись, як повз проїжджають машини, розбризкуючи по боках калюжі.
Бризки долітали до ніг Тетяни. Вона мерзлякувато тулилася до стіни будівлі. Великий джип пригальмував перед великою калюжею, щоб не оббризкати її, а потім зовсім зупинився.
– Дівчино, сідайте в машину. Навіть якщо злива закінчиться, на дорогах суцільне море! – гукнув молодий чоловік через відкрите бічне вікно.
І Тетяна тоді сіла в машину… За пів року її рятівник зробив їй пропозицію. Не те щоб вона закохалася, втратила голову, але заміж виходити пора, а з Борисом спокійно і надійно. Жити вони стали з його мамою у великій квартирі у центрі міста.
Мамі Тетяна одразу не сподобалася.
– Не сподівайтеся, люба, що отримаєте нашу квартиру. Не пройде у вас цей номер, – одразу попередила вона.
– Негарно в халаті ходити цілий день. У ньому можна тільки до ванної дійти. А якщо хтось прийде? Переодягніться негайно, – командувала свекруха.
І Тетяна переодягалася. Прибирати квартиру, готувати їжу в ошатних сукнях непрактично та незручно. Сама Ольга Ігорівна одягалася, як не світський прийом.
Загалом, із мамою чоловіка вони не вжилися. Якось Тетяна чула, як мати вмовляла сина розлучитись, поки дітей немає. Тетяна, плачучи, сказала Борису, що мама має рацію, їм краще розлучитися. Почала збирати свої речі.
Борис її нікуди не відпустив. Наступного дня винайняв квартиру, і вони з Тетяною переїхали від мами. Життя налагодилося. Може, мама продовжувала капати Борису на мізки, але по телефону. До них не приходила. А Борис нічого не розповідав дружині. Вони планували згодом купити свою власну квартиру, відкладали гроші із кожної зарплати.
Якось у неділю вони поїхали на озеро із друзями. Риболовля, шашлики… Поверталися вже у темряві. На трасі машина друзів поїхала вперед від них, залишивши Бориса з Тетяною далеко позаду. Борис додав газу, щоб наздогнати.
Тетяна навіть не зрозуміла, що сталося. Назустріч їм раптом вилетіла машина…
Бориса не стало, а Тетяна злягла.
Через чотири місяці її виписали. Бліда, слаба, вона дісталася до орендованої квартири, але там жила вже інша родина. Їй повернули невелику сумку із речами. Речі Бориса забрала свекруха, вона відмовилася від квартири.
Тетяна пішла до Борисової матері. Та двері відчинила, але в квартиру не впустили. Так і розмовляли через поріг.
– Ольго Ігорівно, можна я поживу у вас, поки не винайму квартиру?
– Ще чого. Через тебе не стало мого Борисика. А ти навіть на поминки не прийшла. Іди! – свекруха зачинила перед Тетяною двері.
– Ольго Ігорівно, я не винна… Я ж у лікарні лежала… Не могла прийти…
– Іди! – сказала свекруха з-за дверей, і Тетяна здалася.
Просити половину грошей з тих, що вони з Борисом збирали на квартиру, Тетяна навіть не намагалася.
Вона вийшла на вулицю, але куди їй іти? Друзів у неї немає. Ті, з ким вони їздили на озеро того злощасного дня, були друзями Бориса. Невідомо, що їм наплела про неї свекруха.
У чому була, в тому й поїхала до матері в село. Тільки там чекала на неї нова біда – мами два місяці тому не стало, поки Тетяна лежала в лікарні. Телефон тоді зламався, до неї не змогли додзвонитися.
У будинку все виглядало так, ніби мама вийшла і зараз повернеться, сплесне руками і почне поратися біля печі… На очі Тетяни найшли сльози.
– Матусю, як же ж так? Ти так мені потрібна зараз … – Тетяна присіла на ліжко, зняла зі спинки мамину кофту і пригорнулася до неї. Запах не встиг ще вивітритися. Тетяна розплакалася. Потім непомітно задрімала, обіймаючи мамину кофту…
Крізь сон вона почула стукіт у двері.
– Мама повернулася! – вигукнула вона радісно, але почула з-за дверей… Голос Бориса:
– Тетяно, відкривай, це я, Борис. Тетяно…
Вона скочила і відчинила двері. На порозі стояв Борис…
Тетяна прокинулася від свого власного вигуку. Серце шалено стукало. У двері й справді стукали. Тетяна застигла.
– Сон продовжується? Я все ще сплю? – подумала вона.
– Агов, з вами все гаразд? – пролунав незнайомий чоловічий голос за дверима.
Стукіт повторився. Тетяна встала з ліжка, відчинила двері й одразу відійшла назад. На порозі стояв високий бородатий чоловік. Погляд пронизливий, насторожений.
– Ви хто? – запитав він. – Що ви тут робите?
– Я… Я приїхала до мами… – Тетяна ще не відійшла від сну, важко дихала. – Це мій дім, – сказала вона впевненіше.
– А… У вас все гаразд? Я стукав, а ви не відчиняли.
– Я заснула з дороги, – Тетяна зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїтись.
– Вас не було на поминках матері… Вам дзвонили, але ви не відповіли.
– Я у лікарні лежала. Мого чоловіка не стало.
– Вибачте, – погляд бороданя пом’якшав. – Я тут наче сторож. Люди їдуть, залишають свої будинки… – плутано пояснив він і зробив два кроки назад. – Я від вас через два будинки живу, якщо що…
– Василь? – запитала Тетяна, хоча чоловік ніяк не міг ним бути через вік.
Та й не стало її друга дитинства, мама ж говорила.
Мамо… На очах Тетяни знову найшли сльози.
– Ні, я Роман. Ми з Василем працювали разом. Він урятував якось мене, а самого його тоді не стало… Добре, я піду.
– Василь був набагато нижчим зростом. Як я могла сплутати, спитати таку нісенітницю? Я його тисячу років не бачила… – Тетяна зачинила двері і повернулася в дім.
Вона озирнулася. Взяла порожні відра і пішла до колонки. Треба приготувати чай, вмитися…
Наступного дня до неї прийшов дід Петро.
– Невже Тетяна повернулася? Ганна моя казала, а я не повірив. Одна, чи з чоловіком? Казали, ти за багатого заміж вийшла. Що ж ти не приїхала на поминки матері?
Тетяна розповіла.
– Он воно як… – дід почухав потилицю. – І багаті, значить, отак ідуть. Життя грошима не купиш, – сказав він філософськи.
– Не був він багатим. З чого ви взяли?
– Так твоя мати говорила. Квартира, машина…
– Для неї всі, хто у місті живе, багаті, – погодилася Тетяна.
– І правильно, що приїхала. Душу лікувати краще вдома. Тут тиша, повітря. А в місті шум, пилюка… – Нічого, ти гарна, з машиною і з квартирою не пропадеш, швидко наречений знайдеться.
Розмова приймала неприємний оборот.
– А ви що, посвататися до мене вирішили? У вас Ганна є, – пожартувала Тетяна, щоб відволікти діда.
Дід засміявся.
– Веселитеся? – пролунав голос з-за його спини.
Він одразу зіщулився, закліпав очима.
– Пліткуєш все. А ти чого його вітаєш? Приїхала мужиків наших з панталику збивати? Ходімо додому, – і Ганна повела діда.
Наступного дня Тетяна пішла до магазину. Три жінки поглядали на неї, перешіптувалися. Двох вона знала.
Коли до неї дійшла черга, Тетяна попросила хліба.
– А немає хліба, – сказала продавчиня Люба, повна, дуже нафарбована жінка років сорока.
– Але ж він он лежить, – Тетяна вказала на полиці за спиною Люби.
– Це я для своїх залишила, – нахабно посміхнулася Люба.
– Ви не пам’ятаєте мене? Я Тетяна…
– Привіт. Що тут у вас? – у магазин зайшов Роман, вчорашній бородань.
Люба одразу пожвавішала й усміхнулася йому. Жінки осторонь притихли.
– Та ось хліб мені не дають. Кажуть, що його немає, – поскаржилася Тетяна, не зводячи очей з Люби.
Роман теж глянув на неї.
– Хліба мало, своїм не вистачає. Приїжджають тут усілякі, – без тіні сорому сказала Люба.
– Дай мені батон… Ні, краще два батони і два хліби. Ще щось треба? – Роман обернувся до Тетяни.
Вона заперечливо похитала головою.
– І олії соняшникової, – Роман поліз у кишеню по гроші.
Розплатившись, він віддав один батон і буханець хліба Тетяні.
– Нащо ти так, Любо. Вона ж місцева, просто не жила довго тут, – присоромив Роман продавчиню.
– А ти не командуй тут. Захисник знайшовся, – невдоволено промовила Люба.
Вони разом з Романом вийшли із магазину.
– Дякую, – подякувала йому Тетяна і простягла гроші за хліб.
– Заберіть. Що вас привело сюди з міста? – спитав він стомлено.
Тетяна коротко розповіла.
– Зрозуміло. Я тут теж так щоб живу. Приїхали ми сюди з дружиною й донькою. Заробляти я менше став, і дружина знайшла собі іншого. Залишив їй квартиру та приїхав до матері Василя. Я завдячую йому життям. Думав, допоможу чим можу і поїду. А вона запропонувала пожити у неї. Я лишився, а рік тому її не стало. Рідних у неї немає нікого.
Я тут і охорона, і помічник, і будівельник.
Вони вже давно стояли перед Тетяниним будинком.
– Дякую, – подякувала вона ще раз і пішла додому.
Через тиждень Тетяна збиралася додому.
– Їдете? – запитав Роман.
– Так. Пора на роботу виходити. Потрібно ще зняти квартиру…
– Ну ось, знову я зі старими залишуся. А як же ж дім? Чи ви продаватимете його?
– Не знаю, не думала ще про це. А ви хочете купити?
– Ні, просто спитав. Грошей у мене таких нема. Адже ви приїдете? – Роман подивився на неї з надією.
– Так. Восени. Урожай треба зібрати. Хоча, що я ним робитиму? – зітхнула Тетяна.
– Як що? Частину собі залишіть, решту продати. Хочете, допоможу?
– Хочу. Я не впевнена, що впораюся.
Тетяна залишила Роману номер свого телефону й поїхала.
Роман не дзвонив. Тетяна поривалася зателефонувати йому сама кілька разів, але подумала, що це виглядатиме нав’язливо, ніби перевіряє його, переживає за свій урожай. Може, він давно й думати про неї забув.
Минуло близько чотирьох місяців. Настала осінь, з дерев облетіло листя, дощі змінилися мокрим снігом. З’їздити у село Тетяна так і не зібралася.
Вона працювала за комп’ютером, коли їй зателефонував охоронець і сказав, що на неї внизу чекають. Тетяна вийшла з ліфта і одразу побачила високого чоловіка. Він чекав її біля турнікету, широко посміхаючись.
– Ви до мене? – запитала вона, підійшовши до нього.
– Так. Ви не впізнаєте мене? Я Роман. Село… Не пам’ятаєте?
Тетяна ахнула.
– Роман?! А де ваша борода? – сказала вона перше, що спало на думку.
Гарний, добре одягнений, нічого спільного з тим бороданем із села. Вона так швидко згадала, як вони познайомилися, коли їй наснився той сон, що по шкірі пробігли мурашки. Тетяна зіщулилася.
Вхідні двері постійно відчинялися, люди входили і виходили, впускаючи в будинок холодне повітря.
– О котрій ви закінчуєте роботу? – запитав Роман.
– За годину, – здивовано і радісно відповіла Тетяна.
Він її подобався, ще там, у селі. Але Роман поводився стримано, про своє ставлення до неї не заговорював.
– Я чекатиму вас тут за годину, тоді й поговоримо. Ідіть, а то змерзнете.
Тетяна ледве доопрацювала цю годину. Вона не чекала, що він ось так знову з’явиться у її житті. І лячно, і цікаво, і радісно.
Одна з перших пішла з роботи, спустилася на ліфті в хол, але Романа там не виявилося. Тетяна була розчарована, ображена, розгублена… Він поїхав, не дочекався її? Тетяна поправила на шиї шарф, вийшла надвір і зупинилася. З дверей виходили співробітники, прощалися з нею, а вона все виглядала Романа.
Тетяна навіть не зрозуміла, звідки він з’явився, заступивши їй дорогу.
– Ви? – радісно вигукнула вона.
– Я ж обіцяв. Ходімо, я відвезу вас додому, – Роман підвів її до машини. – Це службова, – сказав він, упіймавши її здивований погляд.
– Коли ви поїхали, я подумав, що мені теж настав час їхати. Пора перестати ховатися від життя. Подав на розлучення й на розмін квартири. Адже її мені дали. Дружина, звісно, опиралася. Хотів одразу прямо до вас зайти, як приїхав, але потім подумав, що треба спочатку вирішити свої проблеми.
Тепер маю свою квартиру, хоч і маленьку. Друг допоміг із роботою. Я тепер начальник охорони однієї компанії.
– А як ви мене знайшли?
– Ви самі казали, де працюєте. В мене гарна пам’ять. Знайти ваше прізвище не важко було. А знайти адресу ще простіше. Так, урожай я зібрав. Щось продав, даруйте, не зберегти було б. Гроші я віддам.
– Ні, що ви, не треба…
За місяць Тетяна переїхала до Романа. Починався новий період її життя, період щастя та кохання. Вона прокидалася вранці і одразу дивилася на подушку поряд – чи не наснилося. Вперше вона відчувала таке почуття любові, що сама собі заздрила. Навіть до чоловіка не відчувала нічого подібного. Бориса було шкода, але він залишився у минулому.
– Знаєш, я вдячна колишній свекрусі. Якби не вона, я не поїхала б у село, не зустріла б тебе. Я така щаслива! – сказала вона одного недільного ранку, вже пригортаючись до Романа.
– Пам’ятаєш, я казав, що продав частину врожаю з твого городу? Гроші я поклав у банк, додав свої. Я ж так ще трохи заощадив. У селі не було де витрачати. Ще додати, продати цю квартиру і можна придбати більшу. Адже нас тепер двоє.
– Можна мій дім продати, – сказала Тетяна.
– Ні в якому разі. У селі дітям саме те.
– А у нас будуть діти? – запитала Тетяна, затамувавши подих.
– Звичайно!
Вони не стали чекати весни і в лютому відвідали будинок, зайшли до мами на цвинтар.
– Треба пам’ятник поставити, – сказав Роман.
– Краще хрест. Мама в церкву не ходила, але вірила у Бога, – погодилася Тетяна.
Коли вони поверталися додому вже було темно. Вдома Тетяна називала маленьку квартиру Романа.
Летів дрібний сніг, мелькали перед очима двірники.
Коли траплялися зустрічні машини, Тетяна напружувалася і щулилася від страху.
Згадалося те, що сталося з Борисом, той сон… Вона з побоюванням зиркнула на Романа.
Він кермував машиною впевнено й рівно…