Молода дівчина поступила в педінститут, коли повернувся з армії Толік, високий, змужнілий та видний хлопець, за яким бігала не одна дівчина. Кілька разів провів її з клубу і, зустрівши іншу на своєму шляху, до Тані більше не підходив жодного разу. А вона нафантазувала собі щире кохання, про яке парубок навіть не здогадувався.
– Сину, нащо тобі тії дівчата? Дивись, як за тобою Танька сумує. За матеріалами
– Яка? – здивувався, бо навіть дійсно не зрозумів, про кого ж йде мова.
– Та Варчина! Її мати по секрету сказала, що крепко донька тебе любить.
– А-а… – тільки тоді згадав цю скромну дівчину хлопець.
Варто було йому кілька разів провести її додому, як уже наступної неділі вона підійшла до нього і тихо мовила, що боїться сама йти тепер додому з клубу. Він тоді розсердився на неї, бо якраз планував вести додому Тамарку. Але нехотя все ж таки підвівся.
– Малу заведу зараз швиденько додому, а то ще по дорозі хто вкраде… – хмикнув. – Я зараз прийду, зачекай мене.
І правда, забігли вони з Танею до її хати за кілька хвилин. Вона ще було трішки затрималася біля хвіртки, та хлопець миттю чкурнув назад до клубу. Більше про неї навіть не згадував. І от тепер про дівчину заговорила мати.
– Знаєте, хай та мала собі нічого не видумує. Бо я з Тамаркою буду женитися. І точка.
Коли Таня почула, що її омріяний Толік заручився з «непутящою», як Тамарку називали у селі, дуже засмутилася від того. Шукала зустрічі з хлопцем, та він, побачивши Таню, вдавав, що її не знає та вперше бачить. А коли за місяць на сусідній вулиці вигравала весільна музика, вона сіла на ліжко і заплакала. А тоді скочила, вдягнула святкову сукню, нафарбувалася і побігла на весілля.
Уже стемніло, то їй не дуже було видно за вишнею на дорозі. На подвір’ї танцювали гості, а діти гуртом бігали туди-сюди.
– Хлопці! – гукнула до малечі. – А покличте-но молодого. Скажіть, запорожці прийшли.
Діти весело побігли гуртом до шалаша. За якусь хвилю до воріт вийшов Толік, і аж розсердився, побачивши Таню.
– Чого тобі потрібно, що ти робиш тут? – зло прошипів.
– Я кохаю тебе… – прошепотіла, а сльози градом бігли по обличчю.
– Ти не бачиш – у мене весілля зараз! Тебе й знати не хочу і бачити. От нерозумна, – зло промовив крізь зуби.
Дівчина важко переживала одруження свого коханого. Та час лікує. Заспокоїлася, стала знову усміхатися, ходила до клубу, веселилася. І навіть зустрічалася з молодим учителем. Через місяць планували заручини. Все у дівчини було добре.
А от у Толіка не так райдужно все складалося. З першим місяців сімейного життя молоді то сварилися, то мирилися. Тамарка, народивши один за одним двох синочків, не трималася хати. Не раз Толік її, нерозумну, вів додому з компанії. Вона пропадала на цілі тижні, покинувши на свекруху малих дітей. Толік й собі з дому йшов від безвиході. Сварив на чому світ стоїть нерозумну Тамарку і в той же час плакав гіркими сльозами: «Як я її кохаю…»
І от одного зимового дня вона пропала. Шукав її Толік по всіх навколишніх селах, та марно. Написав заяву. Минуло зо три місяці, а жінки все не було. Чоловік ходив, як мара. А його мати світу за сльозами не бачила. Чи ж їй треба на старість літ малих дітей глядіти?! І раптом село облетіла звістка: Тамарку бачили в сусідньому районі. Вона, погладжуючи округлого живота, переказала через знайомих Толіку, щоб не чекав її, бо вона має нового чоловіка і скоро народить йому дитинку.
Таня, почувши новину, аж змінилася на обличчі. Накинула хустку, пальтечко. Так, не застібаючись, і вилетіла з хати. Відчувши недобре, за нею побігла мати.
– Ти куди? – насторожено запитала, а її серце обпекла страшна здогадка. – Не здумай! – кричала навздогін.
Але Таня її не чула. Летіла на сусідню вулицю, де бідував її коханий Толік з малими хлопцями. Забігла у хату і ошелешено обвела кімнату поглядом. Навколо безлад, бруд, холод, певно, не топилося у печі ще з вчорашнього дня. Діти, залізли у куток під перину, тулилися один до одного. Сіла коло них і Таня, обняла тихенько.
– Мої маленькі діточки… – щиро шепотіла зі сльозами на очах.
Відтоді там і лишилася. Хоча Толік її виганяв, вона додому не вернулася. З часом хата засяяла, як перед Пасхою. Діти були нагодовані та помиті. Толік став м’якшим до Тані. І навіть добре слово коли-не-коли казав. А дівчина все тулилася до нього. Була щаслива – вона живе з коханим чоловіком! А більшого їй і не треба на цілому білому світі.
Минуло кілька років. Таня з Толіком разом ходили на гостини, хазяйнували. Здавалося, щасливішої пари немає у всьому селі. Правда, коли бачила на вулиці колишнього нареченого, відводила погляд.
Та раптом сімейний спокій перевернув один день. У неділю вранці, коли Таня у літній кухні ліпила вареники, загавкав пес, а тоді завиляв хвостом. Глипнула у вікно – і заніміла. На подвір’я заходила Тамарка. А за руку вела маленьку дівчинку. Хлопчики й собі зацікавлено визирнули з дверей.
– Ой, мої синочки малесенькі, мої пташенята світлі! – запричитала лагідно мати-зозуля.
І діти, на диво, відразу підбігли до неї. Стали тулитися, щебетати щось радісно. А вона їх уже знайомила із сестричкою. Вийняла з кишені кілька маленьких «барбарисок» і тицьнула їм у маленькі рученята.
Таня спостерігала за цією радісною і водночас сумною картиною, і її покидали сили. Скільки ж то любові, доброти, праці вклала у цих чужих малих та нерозумних дітей! А вони, бач, зачувши материн голос, побігли до неї, як щенята, не дивлячись ні на що.
З хати вийшов Толік. І теж занімів від здивування, побачивши свою Тамарку. Вона зиркнула на нього своїм спопеляючим поглядом, кинула бісики – і він радо аж підбіг до неї. Турботливо взяв з її рук невелику майже пусту торбину, погладив по голівці біляве дівча, усміхнувся щиро та радісно.
Таня витерла об рушник руки і як була у фартушку, так і попленталася обважнілими ногами до воріт. Сподівалася, що Толік поверне її назад, приголубить, скаже якесь добре слово. Але цього не сталося. І раптом, вже біля самої хвіртки, почула його голос:
– Слухай, Тань! – гукнув він.
Різко озирнулася, а в її очах блиснула якась зовсім малесенька надія.
– Знаєш, ти вже вибачай, звичайно… – знічено почухав потилицю, наче нічого особливого не сталося. – Діти є діти, матері хочуть…
Таня важко пережила це сумне розчарування. Від сорому втекла із села на роботу в Київ. Там з часом влаштувалася у хорошу велику компанію перекладачем. Під час візиту однієї закордонної делегації познайомилася з американцем, який виявився хорошим чоловіком. Вийшла за нього заміж. Тепер щасливо живе на березі океану. Народила сина та дочку. А життя з Толіком згадує як якийсь далекий і кошмарний сон, наче це все було з кимось іншим, а не з нею. Навіть сама собі не вірить, що могла бути такою нерозумною…
Юлія ШЕВЧУК.