— Вечеря готова? Іди обслуговуй чоловіка, дружино! — гукнув Ельдар. Він повернувся з роботи і застав Аріну за комп’ютером. — Що, знову нісенітниці дивишся? — Він зауважив, що вона перегортала стрічку у соціальній мережі.
— Я шукала роботу.
— А на мою думку, ти шукала нові знайомства. Це хто? – Він тицьнув пальцем у хлопця на фото.
— Не знаю.
— А чому ти на нього дивишся?
— Він просто потрапив у стрічці… — спробувала виправдатися Арина.
— Не обдурюй. Ти дивилася на нього! — Ельдар почав злитися. — Замість того, щоб займатися справою, ти сидиш в інтернеті і шукаєш мужиків! Сподіваєшся спонсора знайти?
— Перестань говорити дурниці. Я нічого не шукаю. Не треба влаштовувати безпідставні сцени ревнощів, — тихо сказала Арина.
— Думаєш, я ревную? Та ти на себе давно дивилася в дзеркало? — він схопився за край витягнутої, випраної домашньої майки. — Та ти, крім мене, нікому не здалася. Де ти та де вони? – Ельдар знову кивнув на екран монітора. – Тобі тільки уві сні може такий мачо снитись. Розмріялася…
— Чоловік із агресивністю зачинив ноутбук.
— Живіше, дмуй на кухню. Я голодний!
Аріна не стала сперечатися. Ельдар був фізично сильніший за неї, і у разі особливої потреби міг закріпити свої слова «справою», але Аріна нічого не могла зробити з цим, тому намагалася не доводити чоловіка.
Вона могла б від нього втекти, якби не особливі обставини. Вісім місяців тому вона стала мамою. Дочка народилася недоношеною і часто хворіла. Арині доводилося весь свій час приділяти дитині. Ельдар не допомагав, його наче підмінили. Від колишніх почуттів не лишилося нічого.
Адже до вагітності все було добре. Ельдар був звичайним чоловіком, непогано заробляв та наполягав на первіста . Він вважав, що жінці не треба працювати, її завдання — народжувати і виховувати дітей.
— Мене підвищили, тож не хвилюйся про майбутнє. Я голова сім’ї, чоловік, і ти зі мною будеш, як за кам’яною стіною, — сказав він, коли Арина заїкнулася про те, що не хоче залежати від чоловіка.
— Давай трохи зачекаємо? Мене переведуть на іншу посаду, і я піду в декрет, сказала вона. Але вагітність все ж таки настала.
Ельдар мріяв про сина, він навіть не пішов на УЗД, упевнений у тому, що народиться хлопчик.
— У нас у сім’ї завжди сини народжувалися першими! – Заявив він з гордістю.
Але дізнавшись, що народилася дочка зі слабким здоров’ям, Ельдар став зовсім іншим. Він вигадав, що Арина була йому невірна, і почав поводитися з дружиною так, ніби вона його прислуга чи рабиня. При цьому він постійно дорікав їй у тому, що вона не змогла впоратися з таким легким завданням, як народження дитини. І мало того, не «догодила» з статтю, то ще й дівку народила слабку.
Можливо, Ельдар взагалі відмовився б від дитини та дружини, якби не серйозна розмова з батьком. Руслана Тимуровича Ельдар поважав, а той був на боці невістки. Точніше, у нього були поняття про сімейні цінності.
Арина не скаржилася, свекор сам зрозумів, що Ельдар налаштований надто категорично. Він пояснив синові, що той відповідає за дружину та дочку. Руслан Тимурович навів приклад свого прадіда, в сім’ї якого першою народилася дівчинка, і Ельдар змирився. Але ставлення до дружини він не змінив.
Під постійним пресингом чоловіка Арина перетворювалася на тінь. Спочатку вона ледве трималася на ногах від втоми і сильно схудла. А потім також різко почала набирати вагу, незважаючи на те, що її раціон не змінювався. Змінювався лише емоційний стан. І змінювався не на краще.
Єдиною радістю Арина був світ соціальних мереж. Вона любила дивитися на людей, стежити за їхнім життям. Аріні подобалося мріяти, почуватися по той бік екрану.
Сьогодні вона могла “відпочивати” на морі, а завтра “подорожувала” горами з похідним рюкзаком за спиною. Вона уявляла себе на місці тих, хто траплявся їй у стрічці новин, раділа разом із ними, співчувала, захоплювалася дивовижними краєвидами та знову поверталася з небес на землю. У свою тісноту одною з видом на старі сараї та перекошену лавку, де збиралися місцеві «компанії».
Іноді вона ділилася своїми думками в блозі, але її блог був закритим і більше скидався на особистий щоденник. Вона не опублікувала від свого імені жодного посту, просто тому, що Аріна боялася, що Ельдар дізнається про це, а їй не хотілося проблем.
Ще до весілля Аріна закінчила факультет журналістики. Писала вона непогано, але без практики та зв’язків було досить складно влаштуватися на добру роботу.
До заміжжя Арина попрацювала у невеликому видавництві, а потім звільнилася і присвятила себе сім’ї, хоч душа вимагала реалізації.
Але з дитиною, що постійно хворіє, на руках не до реалізації. Тому Арина продовжувала мріяти, виконуючи забаганки чоловіка. Вона сподівалася, що рано чи пізно дочка виросте і в Арини з’явиться шанс на щастя.
— Недосолено. Прісно, - сказав Ельдар. Він демонстративно відсунув тарілку із супом. — Яка від тебе користь, якщо ти навіть елементарні речі не можеш робити? Що складного у тому, щоб нормально посолити?
— Мені здалося, що солона…
— А що тобі ще здалося?
— Більше нічого. Дозвольте я піду?
— Ні. Я ще не закінчив.
Ця марна розмова могла продовжуватися вічно. Ельдар чіплявся до всього, і будь-яка дрібниця могла вилитися в скандал, як би не намагалася згладити гострі кути Аріна. На щастя, У Ельдара вчасно задзвонив телефон. Він кинув тарілку та пішов. З ким він розмовляв, Аріна не знала, бо він замкнувся у ванній кімнаті. Втім, їй було байдуже. Нічого, крім втоми та роздратування, Арина не відчувала.
Вона швидко забрала брудний посуд і пішла до дочки. Їй пощастило, що мала була хоч і слабенька, але відносно спокійна. Дочка не ридала дні і ночі безперервно і дозволяла Арині займатися домашніми справами, інакше її життя було б схоже на пекло. Але саме цього, мабуть, домагався Ельдар.
Одного разу він забув привітати дружину з Днем народження. Того дня він прийшов додому без квітів, і в нетверезому стані.
— Ти на когось чекала?! Чому на столі торт? — вимовив він, забувши, що Арина має свято. Їй було настільки прикро, що по щоках потекли сльози, але це лише дужче розбурхало Ельдара. Він змахнув зі столу посуд і, вилаявшись, кудись пішов, голосно грюкнувши дверима. Арина залишилася одна серед розбитого посуду. Від шуму прокинулася дочка… Це був найжахливіший День народження у її житті. День, коли вона зрозуміла, що більше не може так жити.
Коли задзвонив її телефон, вона не одразу зрозуміла, що треба зняти слухавку.
“Ельдар”, – було написано на екрані. Аріні не хотілося брати. Але все-таки вона відповіла.
— Так?
— Здрастуйте… Аріна? — голос на тому кінці був твердий і холодний.
Так… хто це?— Так… хто це?
— Ваш чоловік загинув. Розбився на автомобілі…
Далі все було, як уві сні. Багато інформації, якісь питання, співчуття, дзвінок Руслана Тимуровича та безсонна ніч. Але найжахливіше було те, що Арина не відчувала жалю. Їй було не шкода чоловіка. Він образив її, пішов із дому, сів за кермо у нетверезому стані і… все. Його життя обірвалося. Так безглуздо й рано.
Ця подія розділила її життя на «до» та «після».
— Не турбуйся. Квартира, в якій ви жили, дістанеться тобі і вашій дочці. Найближчим часом я оформлю її на вас. Крім того, я буду переводити тобі гроші, щоб ви з донькою ні чого не потребували. Звичайно, я не заміню вам Ельдара, але намагатимусь зробити так, щоб ви були щасливі, — сказав Руслан Тимурович після похорону. Він дотримав слова.
Руслан Тимурович розлютився, коли дізнався, що його син не давав гроші дружині і що всю зарплату він витрачав на нову жінку. Це з’ясувалося через тиждень після смерті Ельдара, коли зателефонувала незнайомка і в усьому зізналася. Аріна не стала з нею розмовляти, поклала слухавку. Вона більше не хотіла згадувати минуле.
Руслан Тимурович був добрий до неї. Дочка росла, і в Арини з’являлося дедалі більше вільного часу. Одного разу, гуляючи з малюком у парку, вона зустріла свою однокурсницю. Ольга виглядала набагато краще, ніж Аріна: підтягнута, стильно одягнена, із зачіскою та макіяжем.
— Як справи? — спитала вона, співчутливо дивлячись на Арину.
— Та так…
— Я чула, що твій чоловік загинув… співчуваю.
— Дякую, – Арина відвела погляд. Вона розуміла, що без чоловіка їй стало легше. – А як ти?
— У мене все добре. Працюю у великому холдингу, постійно на зйомках… ось заміж виходжу, вона показала гарне кільце. — Я взагалі проїздом тут. До батьків на кілька днів заїхала, запрошення на весілля відвезти. А так я живу тут, — вона показала Арині фото будиночка з видом на гори.
— Вітаю. Це круто…
— А ти не працюєш?
— Ні. Але хотілося б… Та хто мене з дитиною і без досвіду візьме?
— Дитину можна няні віддати. Та й не обов’язково працювати так, як ти собі уявляєш «від дзвінка до дзвінка». Ти ж добре писала… Я пам’ятаю, як ти мені допомогла скласти іспити. Стривай, — вона дістала з сумки візитку, — Ось, відправ сюди резюме та есе. Щось незвичайне напиши, за душу, щоб узяло. Добре, мені час. Біжу…
Знайома пішла, а Аріна так і лишилася стояти з карткою в руках.
Кілька днів Арина думала. Вона боролася із собою, зі своїми страхами, комплексами, хвилюваннями та низькою самооцінкою. А потім таки натиснула на відправлення. Електронного листа з резюме та короткою історією Арини було надіслано адресату. І вже за день їй подзвонили.
— Робота віддалена, але вам потрібно буде приїжджати до офісу.
— А де знаходиться офіс? – поцікавилася Аріна. Її серце шалено застукотіло, коли вона побачила те місце, де вона мала жити.
Через два роки.
Арина почала ранок із пробіжки. Їй подобалося рано вставати та зустрічати світанок, дивлячись, як сонце піднімається над морем. Праворуч виднілися гори, і Арина знову зазначила, що живе у найкрасивішому та наймальовничішому районі, де було все, що їй так подобалося. Їй більше не треба було жити чуже життя. Вона могла жити так, як хотіла. Їй нарешті пощастило…
Робота справді виявилася ідеальною. Аріна писала статті, а ще нарешті почала вести свій блог. Вона більше не ховала його від людей. Її читали та ділилися своїми переживаннями, багато хто бачив у її історіях себе. А деякі люди навіть змінювали своє життя, надихнувшись їїприкладом.
Дочка росла, Арина могла поєднувати улюблену роботу та виховання малюка. І хоча спочатку було важко, їй здорово допомогла підтримка Руслана Тимуровича. Він не був проти її переїзду і палко підтримав ідею з роботою. Він дотримався слова і допомагав Арині у всьому. Її життя стало схоже на казку, і в цій казці повинен був статися щасливий кінець.