У мене на руках було рівно 8 000 гривень, і я ще навіть до пенсії не дотягнула, а вже дзвонила донька: “Мамо, виручай”. Виручай – це значить, бери онуків на три дні. І навіть не проси пояснень. Але я знала: якщо не я, то хто? Тільки цього разу щось пішло не так.
– Катерино Степанівно, ну хіба ж це нормально? – бідкався сусід Петро, коли я йшла з пошти із сумкою, набитою макаронами по акції. – Онучата в вас здоровенні, а ви одна все тягнете.
– Та що ви, Петре. Я ще ого-го! – усміхнулась, хоч душа в той момент ледь не вилізла із тіла. Бо я знала: сьогодні приїдуть Марічка й Тимко. Мої янголята. Але вже не ті, що були раніше.
Я встигла й хліба спекти, і борщ зварити, і навіть пиріжки з капустою зробити. Розстелила постіль у великій кімнаті, увімкнула улюблене старе радіо, і… задзвонив телефон.
– Мамо, тільки не забудь — Тимко без телефона не може. Він на онлайн-уроках. А Марічка, то… ну, ти сама побачиш, – швидко проговорила донька і поклала слухавку.
А я стою і думаю: ну от знову. А що ж я — гуртожиток із Wi-Fi?
Приїхали під вечір. Діти повилазили з машини, мов дві інстаграм-зірки.
– Бабцю, ти що, не маєш Інтернету? – ледве привітавшись, вигукнув Тимко.
– А в тебе, бабусю, є тік-ток? – запитала Марічка і одразу дістала телефон.
– Та нема, дітки… У мене є тільки ваш улюблений борщик, свіженький, з часничком.
Вони мовчки сіли за стіл, щось повтискали в свої телефони. Я намагалась не зважати. Але коли Тимко спитав, чи можна зарядку в туалеті залишити, бо “там найкращий сигнал” — я просто мовчки пішла мити посуд.
Ніч була довга.
Марічка всю ніч крутила якісь відео, сміялась у ковдру, а Тимко нудьгував у темряві.
– У бабці навіть телевізор квадратний… – почувся його голос.
– Я завтра скажу мамі, щоб ми сюди більше не їхали. Це як табір виживання, – відповіла Марічка.
Я лежала в своїй кімнаті і слухала, як мої “янголята” переконують одне одного втекти з мого світу. Мого простого, сільського, з запахом печених яблук і радіо “Ностальгія”.
Моє серце гупало так голосно, що мені здавалося – вони чують його навіть крізь стіну.
Наступного ранку я приготувала сніданок, не кажучи ні слова. Діти сідали за стіл мовчки. Погляд у них був винуватий, але вони ще не знали, що я вже вирішила.
– Збирайтесь. Поїдемо додому. У вас там… інтернет кращий, – сказала я, намагаючись зберегти рівний голос.
Тимко підняв очі.
– Бабусю, а що, ми щось не так зробили?
Я усміхнулася, як могла.
– Та ні, просто… в мене справи. І я втомлена трохи.
По дорозі в машині діти мовчали. Навіть телефон не дістали. Мабуть, відчули щось.
– Мам, що сталось? – запитала донька, коли діти вскочили в дім, мов після евакуації з джунглів.
– Все добре, Аню. Просто я вже трохи не встигаю за всім цим. І телефонів не розумію. І мультфільмів ваших цих, дивних, – відповіла я тихо.
– Вибач, мамо… Я ж думала, що їм буде добре. Ти ж завжди раділа.
– Раділа. Але щось змінилось. Вони змінились. І я, мабуть, теж.
Я повернулась додому з пустими руками й важким серцем. Сіла біля вікна, запалила лампу, і довго дивилась у темряву.
А потім подумала: може, це зі мною щось не так? Може, треба бути “моднішою бабусею”? Купити той Wi-Fi, встановити якісь ігри… Але в ту саму мить я згадала, як ми з Ігорем ще двадцять років тому клали цю підлогу. Як разом саджали яблуні. Як він казав: “Катю, твоя хата – це твій світ. І хто захоче – зрозуміє”.
І я вирішила. Не буду міняти свій світ під чужі стандарти.
Минуло кілька тижнів. Я вже звикла до тиші. До того, що борщ вистигає у каструлі не заради когось, а просто так. Для себе.
І от одного ранку – дзвінок.
– Мамо, діти хочуть до тебе. Сказали, що більше не будуть з телефонами. Що хочуть… грати в шашки.
– В шашки? – здивувалась я. – Ті самі, що називали “пенсійною грою”?
– Ага, ті самі. І ще питали, чи залишились твої пиріжки з капустою.
Коли вони приїхали, я стояла на порозі й дивилась, як з машини вибігають мої “янголята”. Але вже не з телефонами в руках, а з посмішками на обличчях.
– Бабусю, а можна ми самі зваримо з тобою борщ?
– І пограємо в лото, якщо воно ще є! – додала Марічка.
Я тільки мовчки притиснула їх до себе. І знаєте, я відчула, що десь там, глибоко в серці, ще жевріє надія.
Тепер я частіше чую:
– Бабусю, розкажи ще про діда Ігоря.
– А можна ми в саду поставимо намет?
– А можна ми приїдемо ще й на вихідні?
І я знову вчуся жити з ними. Не такими, як раніше, але все ще моїми.
А тепер скажіть, мої дорогенькі читачки — а як у вас із цим? Ви відчували колись, що вас витісняють із власного життя нові звички, нові покоління? Чи варто нам підлаштовуватись під них, чи, може, краще залишатись собою і дати їм час побачити красу нашого простого, але такого живого світу?..