– Про мене всі забули… – Ганна Степанівна стояла посеред кімнати, переводила погляд із календаря на годинник і назад.
Маленька стрілка застигла на дванадцятій годині, але велика не стала довго затримуватися – пішла далі. На настінному календарі у рамці синім кольором була позначена цифра.
– Двадцять четверте червня, – вголос сказала Ганна Степанівна. – Цікаво, що роблять діти? Чому не дзвонять, не відвідують мене? Сьогодні вихідний можуть і поспати довше. Чи може гуляти у центр поїхали?
Ганні Степанівні сьогодні виповнилося вісімдесят років, ювілей. Подруг уже давно немає, тільки сім’я і залишилася. Але де ж вони всі?
У домі було тихо. Але ця тиша була якась не безнадійна. Здавалося, щойно тут хтось був, п’ять хвилин тому тут жили, розмовляли. А тепер замовкли… Чому?!
Бабуся зітхнула і присіла на диван, прислухаючись. На вулиці шуміли машини, співали птахи на дереві, галасували хлопці у дворі.
– Канікули вже почалися. От добре зараз у селі…
І Ганна Степанівна поринула у спогади…
…– Бабусю, бабусю, – восьмирічна Катя смикала за край халата, намагаючись привернути її увагу. – А ми підемо на кошенят дивитись?
– Ходімо, я тільки посуд домию і підемо.
Вони з Катею були у селі, поки батьки працювали у місті. У внучки були літні канікули, восени йти в другий клас. Непосидюча дівчинка була ще та, так і хотіла кудись втекти з двору.
Дітей її віку поблизу не було, всі дорослі – з ними нецікаво. Ось і крутиться Катя поруч із бабусею, вигадуючи для них двох веселі ігри.
Ганна Степанівна сполоснула тарілки. Вона обережно взяла їх, і почала підніматися по скрипучому ґанку. Внучка побігла вперед, перескакуючи через сходинку.
– Катрусю! Не крутись під ногами. Несу ж тарілки! З чого тоді будеш їсти?
– Ну бабусю, кошенята…
– Нікуди вони не подінуться.
У сусідів, які жили на краю села, кішка народила кошенят. Катя, як тільки дізналася про це, все поривалася в гості. Бабуся обіцяла відвести подивитися…
…Ганна Степанівна виринула зі спогадів і з усмішкою подивилася на комод. Там стояли фотографії у рамках. На одній із них – чорнява і чорноока дівчинка-підліток з великим пухнастим котом на руках.
Вмовила тоді Катя взяти одне кошеня. Сусіди погодилися віддати, щойно підростуть. Не сказали тільки, що кошенята не прості вийшли, а майже справжні мейн-куни! Тоді мало хто знав, що то за порода така. І як один із них опинився в їхньому маленькому селі – залишалося загадкою.
– Бач який поважний котяра, – пробурмотіла старенька, – розбалувала його внучка.
…Погляд перемістився на іншу фотографію – хлопець і дівчина, обійнявшись, стояли на мосту. На їхніх обличчях сяяли посмішки. Очі теж сяяли – Ганна Степанівна пам’ятала точно. Бо ж це вона робила фотографію. День весілля дочки.
Спочатку майбутній зять не сподобався Ганні Степанівні. Тихий, несміливий. Хіба чоловік має бути таким? Як же ж доньці жити з таким чоловіком? Якщо щось трапиться, то навіть за сім’ю постояти не зможе, злякається, втече.
Бабуся доторкнулася до своєї правої руки. На губах зʼявилася слабка посмішка. А й справді, втік…
…Жили вони тоді в одній квартирі. Це зараз молоді намагаються якнайшвидше переїхати від батьків, а раніше було не так.
Донька Ніна на роботі, зять Борис удома – вихідний. Ганна Степанівна мила підлогу в коридорі, випадково оступилася, досі не розуміє, як, і опинилася на підлозі.
Перед очима постала біла пелена. Вона заголосила, перестала щось розуміти.
– Ганно Степанівно, – лунав над вухом неспокійний голос. – Потерпіть, будь ласка, я зараз, зараз…
До руки притулилося щось тверде, пролунав тріск тканини. Вже потім Ганна Степанівна дізналася, що Борис, не знайшовши нічого, порвав свою сорочку, щоб зафіксувати шину.
А потім вона відчула, як її підняли, взяли на руки. З очей полилися сльози.
– Ганно Степанівно, не плачте, все буде добре, – Борис поніс її вниз сходами, вийшов з під’їзду і побіг до лікарні, що була через дорогу. – Ви тільки не хвилюйтесь, нам трошки залишилося, вам допоможуть.
У приймальній до Бориса сварилися.
– Що за справи, юначе! – обурювалася низенька лікарка. – Не можна ж чіпати до приїзду лікарів! Викликали б швидку краще!
Борис ніяково переступав з ноги на ногу, опустивши голову. Не подумав він про це. Інший лікар тихо похвалив хлопця, що не розгубився і вміло наклав шину.
Після цього випадку Ганна Степанівна дивилася на зятя інакше. Заслужив він її довіру й повагу. Часто підкладала в його тарілку шматочки більші, смачніші…
…– Вдале фото вийшло, – подумала старенька, вдивляючись у зображення. – І Ніночка добре вийшла…
Донька Ніна завжди була проблемною дитиною. Капризувала, не слухалася. Ганна Степанівна, дивлячись на її витівки, зітхала:
– І в кого вона така вродила? Виховуєш доньку правильно, а вона так зухвало поводиться, свариться.
Стосунки погіршилися в перехідному віці, не могли мати з дочкою порозумітися. Так було до її п’ятнадцяти років…
…А одного ранку, коли Ганна Степанівна готувала на кухні млинці до сніданку, прибігла Ніна. Босоніж, у нічній сорочці, розпатлана, до ладу ще не прокинувшись – і кинулася до матері.
Обійняла ззаду, пригорнулася до спини, плаче.
– Ніно, що сталося?! – ахнула Ганна Степанівна.
– Мамо, пробач мені, будь ласка, за все! – плакала дівчинка. – Мені сон такий поганий наснився. Наче тебе нема. Ні в нашій квартирі, ні в місті, взагалі ніде немає. Я у всіх питаю:
– Де мама? Бачили маму?
А люди такі спокійні всі. Відповідають:
– Немає більше твоєї мами.
Я уві сні плачу, а люди дивляться на мене й посміхаються, допомогти не хочуть. І мені так страшно стало, що тебе справді немає! Я вся в сльозах прокинулася, подушка мокра. Подумала:
– А раптом тебе й справді немає?
Ганна Степанівна гладила дочку по голові, заспокоюючи:
– Це лише сон. Не переймайся. Мені теж іноді страшне сниться. Коли прокинешся, скажи:
– Куди ніч – туди і сон.
І він ніколи не справдиться…
Після цього їхні стосунки налагодилися. Втративши матір там, по той бік сну, Ніна почала більше цінувати її в реальному житті…
…Бабуся здригнулася. Сусіди за стіною надумали свердлити. Витягли її із глибин пам’яті.
– Чай поставити, чи що? – вголос пробурмотіла Ганна Степанівна. – Якраз торт є.
Вона повільно встала і попрямувала до кухні. Пройшла повз фотографії. Як багато людей! Хто вони? Деякі знайомі обличчя, інші зовсім чужі.
Ганна Степанівна похитала головою:
– Може, прибрати?
Поки жінка пила чай і їла торт, то гірко посміхалася:
– Мене забули, і я забула всіх. От як смішно вийшло…
Потім інша думка прийшла:
– А може й не було нікого? А я всіх вигадала?
Щось не давало спокою, але Ганна Степанівна не могла зрозуміти що.
Якась важлива деталь…
І раптом її осяяло – а чоловік?! Де ж її чоловік?!
Раптом у двері подзвонили. Старенька не хотіла відкривати. Нехай ідуть, їй зараз не до гостей. Є справи важливіші – наприклад, поринути у спогади, допити чай, а потім можна лягти поспати…
У двері продовжували дзвонити. Ганна Степанівна встала, невдоволено попрямувала до дверей. Зараз вона все скаже непроханим гостям, що про них думає.
– Ганнусю, ти чого двері не відчиняла? – на порозі стояв дідок з паличкою в одній руці і букетом білих троянд в іншій.
Він занепокоєно дивився на неї.
– Я вже подумав, що тобі недобре стало, – продовжував він.
– Ви хто такий?! – старенька підозріло вдивлялася в обличчя незнайомця. – Я вас знаю?
Ганна Степанівна не розуміла, що відбувається.
– Ох, Ганнусю, – спохмурнів дід. – Знову забула? Я Андрій, твій чоловік. Давай у квартиру зайдемо, чого ми на порозі стоїмо.
Вона відійшла вбік. Дивилася як Андрій, крекчучи, знімає взуття, взуває капці, йде по вазу.
– Я вийшов на п’ятнадцять хвилин у квітковий магазин, букетик тобі купити, а ти вже мене й забула, – засмучено хитав головою дідусь. – Незабаром наші всі приїдуть.
Ганна почала потихеньку згадувати…
– Так це правда, що в мене сьогодні день народження? А хто ж приїде?
– Ніна з Борисом, Катя з Юрком, правнуки наші – Ліза й Павлик. Пам’ятаєш їх?
Перед очима з’являлися обличчя, образи, все перемішувалося. Чомусь виразно постала котяча морда мейн-куна.
– Ой, ти торт вже їсти почала! – сплеснув руками Андрій. – Гостям не дістанеться. Треба подзвонити їм, хай ще куплять…
Дружина мовчки спостерігала за ним. Дідусь зайшов у спальню, виніс звідти фотографію в рамці. Не ній був зображений молодий гарний хлопець з вольовим підборіддям і густими бровами.
– Знову мою фотографію брала, – лагідно сказав чоловік.
– Ти пішов, мені стало сумно, – відповіла Ганна, трохи зніяковівши.
Пам’ять почала вертатися. Точно, Андрій пішов по квіти, а вона взяла його фотографію з комода.
Хотілося ще раз подивитись на молодого чоловіка. Ще раз пережити їхнє знайомство, побачення. Кожен їхній день, проведений разом. Шістдесят років, тільки уявити собі таке!
У двері знову подзвонили.
– Наші приїхали! – зрадів Андрій і, спираючись на паличку, пішов відчиняти.
Ганна йшла за ним.
Коридор заповнили люди, шум, сміх.
– Бабусю, з днем народження! Здоров’я, щастя, радості, кохання! – вигукнула дев’ятирічна Ліза.
– Рости велика, – додав шестирічний Павлик і засміявся.
Ліза насварилася до нього, помахавши пальцем.
– Так не можна говорити, це неввічливо.
– А ви мені так говорили, – надувся Павлик.
– Матусю, з ювілеєм тебе, – Ніна міцно обійняла матір. – Тату, ти дзвонив, а я не встигла відповісти. Вибачте, трохи спізнилися. Хотіли до дванадцятої приїхати, але затрималися…
– Дорогу ремонтують, усе перекрито, – видихнув Борис і поправив окуляри. – Ганно Степанівно, зі святом вас. Довгих років життя. Андрію Миколайовичу, здрастуйте, – зять потис руку тестю.
– Бабусю, з днем народження! – Катруся пригорнулася до Ганни, засміялася. – Яка ти маленька стала, ростеш вниз?
– Рости великою, – повторив Павлик.
– Ганно Степанівно, від усієї нашої родини вітаємо з ювілеєм і вручаємо… – урочисто почав Юрій, але Катя зупинила чоловіка.– Не на порозі! Бабусю, веди нас.
Невелика кімната одразу наповнилася людьми. Усі перемовлялися один з одним, сміялися, перепитували щось.
Ганна дивилася на близьких їй людей. Вона всіх згадала. Бо ж кожен із них – частина її довгого, насиченого подіями життя. Вони більші, аніж просто спогади.
Ювілей пройшов добре. Всі сиділи за столом, їли привезені Катею салати, а потім привезену й розігріту в духовці картоплю з м’ясом, яку приготувала Ніна.
Потім був торт – Юрію довелося бігти у найближчий супермаркет, купувати новий, бо того, що був, вже майже не залишилося.
А потім були довгі розмови про все, спільні фотографії зняті на телефони, обіцянки приїхати й допомогти пересунути шафу й почепити нові фіранки.
Наприкінці дня Ганна втомилася. Їй хотілося залишитися тільки з чоловіком. Коли вони провели рідних, Ганна повернулася до нього:
– Андрію?
– Що, люба?
– Якщо раптом що трапиться, ти ж мене пам’ятатимеш, так? – запитала вона.
– Звісно, кохана! – Андрій заправив пасмо її волосся, що вибилося з пучка, прямо як в молодості.
Серце Ганни стрепенулося.
– Я ніколи тебе не забуду, – сказав він. – Бо ти – це моє життя…