— Ти де ходиш? – грубо запитав Прохор у дружини, яка увійшла у квартиру.
— Я на роботі була.
— Адже сьогодні субота!
— Так я і по суботах працюю.
— Працюєш, а грошей немає.
— Ти ж сам зовсім не працюєш…
— Ти в мене ще поговори, – крізь зуби промовив чоловік і став загрозливо
насуватися. – А ну швидко збігала в магазин! Удома навіть поїсти нічого.
— Прохоре, у нас усього дві тисячі залишилося, до зарплатні ще тиждень. Ти хоч би
на роботу влаштувався або на машині потаксував.
— Я тобі таксист чи що? Скажи спасибі, що в моїй квартирі живеш, – він відчинив
двері. – Усе! Пішла в магазин!
Сльози потекли з очей Наталі. Як прикро! Хіба вона винна, що життя покотилося під
три чорти. Чотири роки вони вже одружені. Спочатку начебто все непогано пішло.
Батьки і його, і її склалися і квартиру двокімнатну купили. Потім на машину
назбирали, щоправда, на стареньку, недорогу, але як вони були раді. І все записали
на Прохора, адже він глава сім’ї. Батьки Наталки в селі жили, але свою частку теж
внесли.
У чоловіка з батьком був невеликий бізнес, великого прибутку від нього не було, але
жити можна було. Але Прохор вирішив, що гідний більшого і через свою
зарозумілість втратив усе. Посварився зі своїм батьком. Уже рік не працює і чекає
невідомо чого.
Став на дружину кричати, а потім і руки розпускати. Наталя працювала по шість днів
на тиждень, але грошей не вистачало, а чоловік продовжував кричати на неї, немов
вона в усьому винна. Уже й думки в голову приходили виїхати до батьків у село. Але
з ними дві її сестри молодші живуть. Ось вона ще їм на шию сяде.
Вийшла з під’їзду, витерла сльози і попрямувала в магазин. Та не в найближчий, а
який подалі, там і дешевше, і додому повертатися не хочеться.
На стоянці біля одного з магазинів зупинився позашляховик, з нього вийшов
чоловік, злегка накульгуючи. Вона це побачила боковим зором.
— Наталко! – пролунав його радісний вигук.
Вона різко повернула голову:
— Віктор!
Це був її однокласник. Вітя був інвалідом дитинства. Щось у нього з руками і ногами.
Вони разом навчалися з першого по одинадцятий клас і, наскільки Наталя пам’ятала,
він добру половину шкільного часу перебував у лікарнях. Хлопчаки з нього сміялися,
але той не сумував, вчився краще за всіх не тільки в класі, а й у школі. Після кожного
чергового лікування, руки-ноги у хлопчиська працювали трохи краще. Якщо до
першого класу його ледь не на руках принесли, то для отримання «золотої медалі»,
після одинадцятого він вийшов, хоч і накульгуючи, але бадьорою ходою.
А ось зараз вийшов із крутої машини радісно підійшов до своєї однокласниці.
— Наталко, невже це ти?! – у його голосі відчувалися впевнені нотки. – Щось тебе
давно не видно. Ми ж два роки тому збиралися. Юлька казала, що повідомила тобі,
але ти щось не прийшла.
— Та так… справи…, – вимовила вона якось невпевнено, що не сховалося від його
погляду.
— Ти в магазин? – запитав однокласник, щоб перевести розмову.
— Так.
— Ходімо! Я теж.
І потягнув її в бік магазину, але не того, в який хотіла зайти Наталка. Цей занадто
дорогий для неї. За секундним збентеженням, він здогадався, у чому річ. А уважно
оглянувши свою однокласницю, зрозумів ще багато чого.
— Наталко…, – він спробував щось сказати.
— Ні, Вітя, я в цей не піду. Вибач!
Звільнила руку і, опустивши голову, попрямувала в наступний, недорогий магазин.
Купила продукти, розраховуючи кожну копійку. Вийшла.
Поруч із тротуаром стояв Віктор біля свого автомобіля. Рішуче підійшов, узяв її за
руку, відчинив передні дверцята і наказав:
— Сідай!
Наталя покірно сіла, він сів поруч:
— Розповідай, що трапилося!
І вона, по-дитячому шморгаючи носом, почала розповідати про все без секретів.
— Так піди від нього, і все!
— Вітя, ну, куди я піду? Усе на ньому записано.
— Наталко, я один із найкращих адвокатів міста. Не важливо, що записано на нього,
половина належить тобі.
— Так, – він дістав свій телефон, – диктуй свій номер.
Та нерішуче продиктувала. Він одразу натиснув виклик і на її телефоні заграла
мелодія.
— Сьогодні субота. У понеділок подаєш на розлучення. Далі я скажу, що робити і що
писати, – завів машину. – Довезу тебе до дому. Ти, де живеш?
— На Травневій, біля пошти.
— А я нещодавно переїхав ось у цей будинок, – і він кивнув на нову красиву
дев’ятиповерхівку.
Під’їхали до її будинку. Він вийшов, відчинив дверцята перед своєю однокласницею:
— Усе, Наталю, наважуйся! Я тобі в понеділок подзвоню. Якщо, що трапиться увихідні, одразу дзвони мені.
— Вітя, я його боюся!
— Не бійся! – і схвально посміхнувся.
Вона увійшла у свою квартиру, тут же в передпокій вибіг чоловік:
— Ти з ким це на машині катаєшся?
— Прохор, я однокласника зустріла.
— Чоловік удома голодний, а вона розважається…
Далі були не літературні вирази і… удар.
Наталя кинула пакет і, задихаючись від образи й болю, вибігла з квартири. Вилетіла з
під’їзду і зіткнулася… з Віктором.
— Сідай у машину!
Відкрив дверцята, посадив, і машина рушила з місця.
Схаменулася Наталя, коли однокласник завів її в трикімнатну квартиру.
— Вікторе, куди ти мене привів?
— Це моя квартира. Ніхто тебе тут не образить, я живу один.
Тут на телефоні жінки заграла мелодія і пролунав грізний голос чоловіка:
— Ти, де ходиш?
Знову почалася лайка. Віктор узяв із рук жінки, яка плакала, телефон і твердо сказав:
— Наталя подає на розлучення. Ваша квартира залишається їй…
— Що-о-о-о? Ти взагалі хто?
— Будете обурюватися, я вас відправлю на кілька років у місця не настільки
віддалені.
— Так, хто ти такий?
— Я все сказав.
Віктор вимкнув телефон і повернув жінці. Та продовжувала плакати.
— Усе, Наталочко, заспокойся! Іди у ванну кімнату, приведи себе до ладу, зараз їсти
будемо.
Поки гостя була у ванній, господар квартири поставив чай і кудись подзвонив.
Після невеликого чаювання, апетиту в обох просто не було, Віктор твердо сказав:
— Пішли розбиратися з твоїм чоловіком!
— Ні, – в її очах промайнув переляк. – Я боюся…
— Наталю, – він схвально посміхнувся. – У цій справі все буде так, як ти захочеш.
Біля під’їзду на них чекала поліцейська автівка. З неї вискочив лейтенант і,
козирнувши, вимовив:
— Вікторе Петровичу, прибули у ваше розпорядження.
Вони потиснули один одному руки, посадили жінку в машину.
За кілька хвилин вони постукали у квартиру Наташі.
— Кого там несе, – пролунав зарозумілий голос і двері відчинилися.
— Прохор Труханов ви? – запитав поліцейський суворим голосом.
— Так.
— Мені потрібно поставити вам кілька запитань.
Прохор злими очима подивився на дружину і вимовив крізь зуби:
— Заходьте!
Господар квартири з лейтенантом пройшли в кімнату, сіли за стіл, і поліцейський
почав складати протокол.
— Наталю, збери свої документи і все необхідне на перший час.
Її однокласник вимовив це спокійним, твердим голосом, але жінці було приємно.
Останнім часом у неї не було ніякої опори і захисту, тільки безпросвітні проблеми і
грубі окрики.
І раптом з’являється однокласник, до якого вона і в школі ставилася, як до хорошого
друга. На більше в неї, як і будь-якої однокласниці, навіть думок не було. Тоді їм усім
хотілося принца на білому коні, а краще на крутому білому автомобілі, але аж ніяк не
кульгавого хлопчиська, нехай хорошого і доброго.
Вона тут же взяла свої документи і для чогось передала їх Віктору, той посміхнувся,
подивився на неї щасливими очима. Наталя кинулася збирати свої речі. Робила все
це машинально, не думаючи для чого це робить і, що буде далі, але розуміла, що
гірше не буде, що Віктор її не кине, а в грудях зароджувалося те саме почуття, яке
робить людей щасливими.
— Вікторе Петровичу, я закінчив, – виголосив лейтенант, піднімаючись з-за столу.
— Добре! Дай, я з ним поговорю наодинці!
Він сів на місце поліцейського:
— Ось, що, Прохор, у понеділок ваша дружина подає заяву на розлучення. Потрібна і
ваша заява. Дітей у вас немає і вас розлучать, через РАЦС. Спільно нажите майно ви
чесно розділите.
— А якщо я не згоден на розлучення? – Прохор криво усміхнувся. – Та й усе майно
належить мені.
— Тоді Наталя напише ще кілька заяв до суду: на розлучення, на розподіл майна, і,
головне, про нанесення побоїв. Я голова однієї з обласних колегій адвокатів і,
можете не сумніватися, що рішення суду буде справедливим.
—Я сьогодні ввечері наодинці поговорю зі своєю, – він криво усміхнувся, –
дружиною і все буде, як я захочу.
— А хто вам сказав, ваша дружина залишиться з вами наодинці?
— Поки вона моя дружина, я можу вимагати, щоб вона перебувала в моїй квартирі.
— Тоді, я зараз же організую ваше затримання у зв’язку з нанесенням побоїв вашій
дружині, і до понеділка ви проведете час у слідчому ізоляторі, а ваша дружина в цій
квартирі. Вас такий варіант влаштовує?
— Гаразд, нехай іде, куди хоче, – трохи подумавши, погодився Прохор.
— Ось і чудово. У понеділок уранці я за вами заїду, і ми всі разом поїдемо подавати
заяву до РАЦСу.
На телефоні заграла мелодія. Наташа радісно посміхнулася, дзвонила мама. Після
розлучення з Прохором стосунки з матір’ю в неї стали не дуже, не схвалювали її
батьки розлучень, самі ж вони понад чверть століття прожили без усяких сварок.
— Здрастуй, мамо! – радісно крикнула вона.
— Здрастуй, донечко! – голос матері був якимось нерадісним.
— Мамо, що сталося? Чому ти така сумна?
— Зате ти, дивлюся, радісна! Рада, схоже, що з чоловіком розлучилася.
— Чесно скажу, – твердо вимовила Наталя, – рада!
— Ну, дивись, тобі жити.
— Мамо, а ти чого дзвонила?
— Ольга, теж заміж надумала.
— Ой, а за кого?
— За якогось міського. Хоче, як і ти, в місті жити. У нього ні кола, ні двору – одне
кохання. Батьки його до нас приїжджали. Вони хоч і в трикімнатній живуть, то в них
ще один син із ними живе. От, куди вони нашу Ольгу приведуть? Домовилися ми з
ними в складчину квартиру однокімнатну в місті купити, але весілля не робити. Так
твоя сестра тепер похмура ходить.
— Нехай вони поки що в моїй поживуть, потім видно буде.
— Наталко, що ти кажеш? А сама, де жити будеш?
— Мамо, – у голосі доньки просто звучала радість, – я заміж виходжу.
— Не встигла розлучитися, а вже…
— Обіцяю, це на все життя! Його Віктором звати. Я його так сильно люблю!