Так тривало три роки. На вокзалi, радiсний i усмiхнений, мене чекає наречений. Два днi щастя! А в недiлю ввечерi я знов сiдаю у потяг, щоб у понедiлок, просто з вокзалу, їхати на роботу. Джерело
Цього разу я вирiшила зробити коханому сюрприз. У мене видалася неробоча п’ятниця, i я мрiяла, як проведу з Павлом не два, а вiдразу три днi! Щопрада, вiн буде на роботi у п’ятницю, але ж вечiр все одно — наш!
Навмисне не попередила про приїзд i чекала, як вiн втiшиться, коли прийде з роботи i побачить мене у своєму помешканнi.
Я вiдчинила замок своїм ключем i завмepла у дверях. З порогу спальнi на мене дивилась дiвчина у нiчнiй сорочцi, заспано клiпаючи очима.
— Ви — тiтка Галя, так? — розгублено пробелькотiла вона. — Павлик чекав на вас завтра. Котра година? Восьма? Ой, менi ж час на пари! Павлик попереджав, що по суботах до нього приїздить мамина сестра, i я мушу вимiтатись. Але я не встигла. Пробачте менi, я вже утiкаю. А ви заходьте!
Я вибiгла на вулицю. Сiла на лавку у дворi, закрила обличчя руками. Мамина сестра! Так от як вiн вибрiхувався перед своєю молодою коханкою. Тiтка! А менi ж лише 32, я тiльки на рiк старша за Павла. Що ж далi буде, якщо ще до весiлля вiн зраджує мене з молоденькими? Втiм, яке там весiлля. Розмрiялась! Нiчого в нас з Павлом бiльше не буде, нiчого. Господи, як же вiн мiг так вчинити зi мною?
Я пiднялась i пiшла вулицею, мов у туманi. Раптом мене покликав дiвочий голос:
— Галю, зачекайте!
За мною, у наспiх накинутiй курточцi та зi сумкою через плече бiгла та дiвчина. Вона наблизилась до мене, уважно подивилася в очi i промовила:
— Тут за рогом є цiлодобова кав’ярня. Ходiмо, поговоримо. Бо, я так розумiю, ви йому — не тiтка. От мерзотник!
Хвилин iз двадцять ми сидiли мовчки. Дiвчина, потупившись, колупала ложкою десерт. Я першою порушила мовчанку:
— Моє iм’я ви знаєте. А вас як звуть?
— Iра.
— Довго це у вас з Павлом?
— Два роки, — гiрко усмiхнулась Iра. — А у вас?
— Майже три. У Львовi жили разом пiвроку, одружитися збирались. Але Павло несподiвано отримав гарну пропозицiю у Києвi, його на роботу в банк запросили. А я свою кидати не захотiла, от i їздила на побачення двiчi на мiсяць.
— Не треба було його вiдпускати. Кохання на вiдстанi, знаєте, згасає.
Я дивилась на студентку, на яку вiн мене промiняв, i менi було смiшно, що шмаркате дiвчисько повчає мене жити. Але, як не прикро, Iра мала рацiю.
— Iрино, ви, як я зрозумiла, студентка?
— Так, закiнчую останнiй курс. I пiдпрацьовую у рекламнiй агенцiї. Знаєте, Галю, менi Павло теж обiцяв, що одружиться. Тiльки не уточнював, коли саме.
Цiєї митi задзвонив Iрин телефон. “Привiт, Павле! — заговорила вона. — А у тебе, виявляється класна тiтонька, така молода i красива! Що я роблю? Наразi ми з Галиною мирно п’ємо каву, але от-от почнемо видряпувати одна однiй очi. Чому не треба? Що ти збираєшся пояснити? Та нi, не треба пояснень. Краще обходи мене десятою дорогою, гаразд? Бо про Галинi не знаю, а от твої брехливi очi я точно не пошкодую i видряпаю. До речi, хочеш з Галиною поговорити, я дам їй слухавку”.
Я енергiйно захитала головою, а Iра продовжила: “Пробач. У “тiтоньки” теж немає бажання з тобою говорити. Ну то все, витирай мiй номер, а я зiтру твiй. Прощавай, Казаново!”
Менi було дивно, як молоде дiвча щойно з легкiстю викреслило з життя горе-коханця. Я, мабуть, так не змогла б.
— Куди ти тепер, Галю? — перейшла вона на “ти”.
Воно й не дивно, мабуть, адже ми — двi жiнки одного чоловiка. Вважайте, що родички.
— На вокзал. Обмiняю квитки i до Львова поїду. Рaни зализувати.
— А знаєш що, поїхали до мене! — рiшуче промовила нова знайома. — Батьки на дачi, брат у вiдрядженнi. Переночуєш на його лiжку, а я у своєму. Tiльки ти вибач за незручнiсть, у нас i досi одна кiмната на двох, хоч i дорослi уже.
— Ще чого бракувало! Спати поруч iз суперницею, яка чого доброго пеpeрiже тобi гopлянку.
— Я боюся кpoвi, максимум, на що здатна — так це отpyїти тебе, — заявило дiвчисько. — Чого зблiдла, я жартую! Якi ж ви всi, галичанки, нервовi панi, просто смiшно. Поглянь на себе: губи тремтять, очi, мов у зомбi. Як я можу вiдпустити тебе в дорогу в такому станi? До того ж, якi ми з тобою суперницi? Що нам дiлити — любов Павла? Не смiши! По щиростi, вiн не вiдчував її нi до мене, нi до тебе. Егоїст наш Павлик, от i все.
Вдома в Iри я прийняла душ, а вона за цей час пiдсмажила яєшню. Ми випили по чарцi коньяку i поїхали на Андрiївський узвiз.
А увечерi нова знайома повела мене до театру. Вперше у життi, а не на екранi, я побачила своїх улюблених акторiв Наталю Сумську i Богдана Бенюка. Спостерiгаючи за виставою, я з подивом пiймала себе на думцi, що чомусь не стpaждаю. Щойно втратила коханого, а вiдчуття тpaгедiї немає.
Так, боляче. Але цей бiль якийсь притуплений, немов усе вiдбувається увi снi. “Нiчого, вдома виплачусь, а зараз треба опанувати себе й усмiхатися, — казала собi. — Дивно, але це дiвчисько якось дуже позитивно на мене впливає”.
Пiзно вночi, коли ми повкладалися на сусiднiх лiжках i я вже майже заснула, Iра раптом мене запитала:
— Галю, а ти Павла любила?
— Любила. А ти?
— Дуже. Я й зараз, мабуть, люблю його. Але на ранок це мине, — у її голосi вперше за весь день задзвенiли сльозливi нотки.
— Iро, якщо у вас з Павлом це серйозно, я не стоятиму на завадi, — вiдповiла їй. — Ти молодша, вродливiша. Живiть, я зникну з вашого життя.
— Нiзащо. Я би все пробачила, тiльки не брехню. Ну, раз оступився, другий. Але стiльки часу морочити голову двом жiнкам — то занадто! Краще вiдразу вiдрiзати i забути.
— Я теж не зможу бути з ним.
А за тиждень Iра приїхала в гостi до мене. Я показала їй Львiв, водила на Високий Замок, у картинну галерею.
“Я так розумiю, що нинi вперше у життi випила справжньої кави! — тiшилась подруга. — Те, що у столичних кав’ярнях подають, — просто гидота у порiвняннi з вашою. Галюсю, а поведи мене ще до шоколадної майстернi, я чула, що там дуже цiкаво!”
У таке важко повiрити, але ми, вчорашнi суперницi, замiсть того, щоб ненавидiти одна одну, дуже здружилися. У нас було багато спiльного — подобалося схоже вбрання, однаковi фiльми, книги, ми обожнювали подорожi. Але про те, що колись любили одного чоловiка, жодна з нас не згадувала. Навiщо?
Два роки тому ми з Iрою вийшли замiж в один i той самий день, вiдгулявши разом обидва весiлля у Києвi. Найбiльше тiшились її батьки, бо вони одружували одразу двох своїх дiтей: сина i доньку.
Так-так, я вийшла замiж за Iриного брата! Того самого, який був у вiдрядженнi в день нашого iз нею знайомства. А Iра знайшла своє кохання у Львовi. Я познайомила її зi своїм колегою, i вони одне одному вiдразу сподобались.
А зараз ми всi разом живемо у трикiмнатнiй квартирi Iриних батькiв. У Iри i Тараса пiдростає чотиримiсячна Софiйка, а ми з Андрiєм виховуємо шестимiсячного Юрчика. Уявiть, нас одразу восьмеро в одному помешканнi! Мiй свекор жартома називає себе “головою колгоспу”. Але в нашому “колгоспi” завжди весело.
Влiтку ми з Андрiєм плануємо переїхати до окремої квартири, яку чоловiк придбав у сусiдньому будинку. Так що все одно житимемо поруч i будемо, я не сумнiваюсь, однiєю дружною родиною.
Де зараз Павло, що з ним, я не знаю. Сподiваюся, щасливий з iншою жiнкою. Або з кiлькома нараз, яким морочить голову, як нам з Iрою колись.