У нас з чоловіком є власний будинок на околиці міста. Тут виросли двоє наших дітей. Зараз вони з нами не живуть, бо у них давно власні родини, але коли вони приїжджають до нас в гості, для нас це найкращий час.
Ми завжди раді гостям. У нас навіть є спеціальна гостьова кімната. А якщо приїжджає багато народу в наш будинок на чергове свято, ми можемо і своєю спальнею поступитися. Влітку постелити собі на веранді на розкладачках, взимку – на просторому горищі старе ліжко стоїть.
У всякому разі, ми там спали, коли молодші були. Зараз нам з ним обом за 60 років. Та й гостей тепер не так багато. Але якщо раптом приїдуть, ми запросто надамо всім затишний нічліг.
У нас двоє синів. Молодший живе поруч. Приїжджає до нас з родиною, допомагає. Старший давно поїхав жити в столицю. Займається бізнесом. У нього там двокімнатна квартира, дружина, син.
Вони два рази гостювали у нас. Для них була виділена краща кімната, ліжко нове, сніданок на веранді. Все як годиться. Тільки ось з невісткою щось спільної мови ми знайти не могли. Вона називала наш район селом. Хоч це і не село, а околиця міста.
Їй нічого не подобалося. Ображалася на нашого сина, що вони не на море поїхали, а тут час проводять. Їй не зрозуміти, що ми, взагалі-то батьки, і це візит до нас, а не просто відпустку.
І ось цієї осені ми вирішили приїхати до них в гості. Ніколи ще не були. Зібралися, сіли в поїзд, заздалегідь попередивши, що їдемо на тиждень. Прибули до них ввечері. Приємно, що нас вже чекав накритий стіл, посиділи, поговорили.
Ніби як пора спати лягати, але куди, не зрозуміємо. Невістка каже: «Спати у нас тут ніде. Ми на тиждень вам зняли готель. Не дорогий, звичайно, але переночувати там є де».
Ми ошелешені Кажемо: «Та навіщо, постеліть нам хоч на підлозі в дитячій, це ж тільки ніч». І онук просив залишити нас у нього в кімнаті. Але невістка була непохитною. Сказала, що вже зняли, вже оплачено. Поспіть, мовляв, потім приїдете.
Син сів з нами в таксі, довіз. Я бачу, що йому соромно за свою дружину. Але ми промовчали. Готель як в радянські часи: душ і туалет спільний на дві кімнати з сусідами, в кімнаті два ліжка з тумбочками і старим телевізором. Щось типу гуртожитку.
Поспали, але снідати ніде. У кафе поряд дорого. Взяли за свій рахунок таксі, поїхали назад до дітей. На нас часу нікому немає, всі на роботі, онук в школі. До вечора посидимо за столом, і знову нас відправляють в готель спати.
На четвертий день таких поневірянь, ми придумали з чоловіком причину, по якій нам треба їхати додому. Взяли квиток і поїхали. Я всю зворотну дорогу проплакала. Так було прикро!
Приїхали додому, все розповіли, як нас прийняли. Молодший син взагалі розлютився, подзвонив братові. Та й багато наших знайомих були ошелешені такою гостинністю. А ось одні наші «просунуті» друзі сказали, що це нормально за сучасними столичними мірками. Ми ж не самі платили за номер.
Ага, а за таксі туди і назад? Та й взагалі, ми ж батьки. Ми своїм мамам і татам стелили на своєму ліжку, а самі спали на підлозі. І це я вважаю нормальним.
І все ж якось мені соромно стало свою поведінку. Я ж після нашого візиту перестала толком з сином спілкуватися. Тільки короткі дзвінки по справі і все.
Тепер думаю, чи варто мені вибачитися перед невісткою? Чи просто висловити їй все, щоб поставити її на місце? Адже я в відкриту тепер її ігнорую. Якось син запитав, чи не ображені ми на них. Я натякнула, мовляв, а як вони самі думають? Син нічого не відповів, ми зам’яли розмову.
Передаю привіт тільки онуку. Ім’я невістки навіть вголос вимовляти неприємно. Більше до них не поїдемо. Можливо, така гостинність за столичними мірками і нормально, але для мене це дуже неприємна ситуація.
Фото ілюстративне – dream-stall.