Автобус курс узяв на Україну,
Позаду Рим та десять довгих літ
І тихий щем прийшов до серця Ніни,
Вона кидає цей назавжди світ.
Світ у якому ти чужа людина,
Загорнута в буденну сіру суть,
Що створена для праці, мов машина,
Якою нечистоти всі шкребуть.
За двадцять років — стільки пережито,
Скільки страждань, самотності та мук,
Чужа земля просіяла, мов сито,
Мільйони українських вільних рук.
О скільки ж тих жінок із України!
Поїхали кудись в чужі краї
І гнуть в труді свої тендітні спини,
І плачуть нишком сестроньки мої.
А вдома злидні і навчання в діток
Та безробітний п’яний чоловік,
Який ревнує й біситься від пліток,
Немов в дружини гульки цілий рік.
А Ніну чоловік вже й не чекає,
Бо зрадив і з сусідкою живе,
Життя екзамен вірності складає
І новим руслом інколи пливе.
Ось так і в Ніни; виросли вже діти,
За гроші мами випурхнули в світ
Та не зросли у серці диво-квіти,
Залишилась сама — на схилі літ.
В дітей своя сім’я, своя родина,
А мама стала якось в стороні
Погостювала трішки в доньки й сина
І знову у самотності всі дні.
Та ніби діти й поважають маму,
Онуки тішать інколи до сліз,
Але ж душа болить, співає драму,
І тягне в самоті родинний віз.
В дітей проблеми, знову треба гроші,
І так без міри та логічного кінця.
А в мами від думок напали воші,
Бо діти бачать в ній — лиш гаманця.
Великі гроші, наче сильний вітер,
Розвіяв всі родинні почуття
І ніби вивів із колючих літер,
Заробітчанську формулу життя.
Дочка жалілась, внуків треба вчити,
А син нову машину вщент розбив.
Самі не хочуть заробляти діти,
А все чекають від матусі див.
Та роки вже не ті, не ті вже рухи,
Болить спина, упав страшенно зір,
Болячки налетіли, наче мухи,
А діти обминають мамин двір.
Поплакалась в подушку, підвелася,
Підлікувалась трішки й на весні,
У Рим далекий знову подалася,
Щоб вчити внуків в рідній стороні.
Знайшла роботу, доглядає жінку
І знов сама, і на чужій землі,
Свою пусту залишила хатинку
І заповіт в шкатулці на столі.
Ой як же важко жити без родини!
Без співу українських солов’їв,
Без квіту вишень, яблунь та калини
І без повітря з лісу та ланів.
На Україну птахи полетіли,
Гніздо лелека мостить на вербі,
А Ніну думи, як джмелі обсіли,
І кожний день прожитий у журбі.
Пече нестерпно в серці ностальгія,
Буравить дірки в серці, мов свердлом,
І вмить інсульт пронісся, як стихія,
Здвигнув все тіло наче бурелом.
Лікарня, ліжко, боргові рахунки,
Одним-одна в візку на чужині,
Такі життя зробило подарунки,
А діти не спішать до мами. Ні.
Усе життя для них трудилась в поті,
Поневірялась по чужих світах
І ось тепер, як кажуть «цирк на дроті»
Нікому непотрібна і в боргах.
Минали довгі дні й безсонні ночі,
В притулку для безпомічних калік.
Та якось серед дня, підвела очі,
Стояв Василь, колишній чоловік.
Прийшов. Від нього помочі не ждала,
Бо ж у розводі вже сімнадцять літ
Та на душі чомусь так легко стало,
І посвітлішав в цю хвилину світ.
Він вже не пив, звільнився від сусідки,
Жив одиноко в батьківськім гнізді
І їздив десь в Москву на заробітки
Та сумував за Ніною в труді.
Щодня корив себе за п’яну зраду,
Стояла Ніна в серці, як стіна,
Не обійти ні спереду, ні ззаду,
Жінок багато та в душі одна.
Десятки раз хотів поговорити,
Шукав нагоду та потрібну мить,
Але не зміг вершину підкорити,
Бо певен був, що Ніна не простить.
Коли ж дізнався, що вона в візочку,
В далекім краї десь на чужині,
Зібрав валізу і в потрібну точку
Помчав, як той метелик на вогні.
— Прости мене й збираймося додому —
Сказав Василь прості такі слова,
Узяв за руки, пригорнув потому
І цілував мов в юності бува.
І так затишно стало в цю хвилину
В цих дужих чоловікових руках.
Згадала хату-пустку й Україну,
І заридала, мов підбитий птах.
Любов і сльози, зустріч і розлука
Тугим канатом в долю заплелись,
Старе кохання поверталось в муках,
Василь і Ніна міцно обнялись.
Ніхто з них вже не стримував емоцій,
Тіла палали, душі і серця,
Весь персонал пустив сльозу на оці
Від смаку переможного кінця.
Їх непривітно стріла Україна,
Холодний дощ розчісував чоло,
Сільська дорога в ямах по коліна,
І ось воно ріднесеньке село.
Півроку пролетіло наче днина,
По новому для них відкрився світ.
На грудях в Василя ридала Ніна,
Бо в п’ятдесят округлився живіт.
Вона в візочку, в зрілім віці діти,
Красуня внучка вже на виданні.
Ну як їй бути, як це пережити,
Як подолати ці тривожні дні?
Наважилась прийняти виклик долі,
Ну не вбивати ж їй дитя своє!
Зібрала всі свої остатки волі,
Хай буде так, як вже Господь дає.
Параліч став відходити від тіла,
Нове життя творило чудеса
І темну смугу вмить накрила біла,
Мінливий світ і в тім його краса.
Родився хлопчик, нарекли Богданом,
Василь радів, допомагав як міг.
Життя котилось, мов за Божим планом,
Лунав в хатині знов дитячий сміх.
Хоч кажуть двічі в річечку не входять,
Є тисячі доріг до забуття
Та Ніна з Василем таки доводять
Любов — найкраща формула життя!
автор: Микола Курилюк