— Мишко, я чого зайшов то – м’яв кепку в руках батько.
– Не підможете нам із матір’ю картоплю викопати? Соромно як, у всіх сусідів уже прибрана, а в нас як у волоцюг якихось ще стоїть. Ми б самі. Але в мене ноги хворі – прихопили, а матері
спину звело. Біда нам.
Мишко натягуючи чобіт, пробурчав
– Ну і куди ви її стільки садите? Не голодуєте ж.
Сьогодні, батьку, не можу, в район їду
– Батько хотів сказати щось різкіше, але махнув рукою і вийшов.
На подвір’ї схопив вила і, накульгуючи, пішов на город. Ніна, перетягнувши пуховою
хусткою хвору спину, зашаруділа поруч
– Ну що, Миколай, прийдуть діти? – Він рявкнув
– Ага, чекай. Бери он відро і збирай картоплю. Привела п’ятеро, ну б їх до
біса, а їм ніколи батькам допомогти. Ворушись, стара. До вечора хоч трохи пройдемо
рядків пʼять…
А тим часом Ірина, дружина Михайла, йому вимовляла
– Ну що ви за порода така Коваленки. Все собі, все поодинці. Господи, батькам не допомогти. Сором – то який.
Були б мої живі, на крилах би полетіла – схлипнула вона.
Михайло обійняв дружину:
— Щось і справді, недобре вийшло. Живемо ніби й недалеко, збираємося рідко. А
давай так. Я на роботу зараз поїду, відгул візьму. А ти на телефон і подзвони всім
нашим. Відбрикуватися будуть, скажи, приїду, зв’яжу і привезу – захохотів він.
Ірина сіла за мобільний і відкрила папку “контакти”.
— Як не можете? Робота? Вона у всіх не закінчується. Відгул беріть. Не соромно,
люди похилого віку надриваються, а їм лінь дупу підняти. Це ж ваші рідні батьки.
Дітей ні з ким залишити? Із собою беріть. На природі ж всяко краще, ніж із
планшетом на дивані. Усі, чекаємо!
Де вмовляннями, де погрозами, вмовила Ірина всіх.
А тим часом дід Микол сів подиміти.
– Так, Ніно, мабуть до снігу ми картоплю копати будемо. І на біса стільки насадили? А все ти. А раптом сімʼї не вистачить. А де твої хлопці? Палець об палець вдарити не хочуть. А раніше пам’ятаєш? Як купою навалимося, до обіду вже все викопано. Ех, були часи
– Ніна прислухалася
– Чуєш,діду, під’їхав начебто хтось? Сходи, подивися.
Микола шкандибав у бік воріт. Звідти одразу сміх, крик. Ніна, тримаючись за хвору
спину, пішла на шум.
Господи! Народу скільки. І діти приїхали й онуки. Радість яка.
– Ну, батько, показуй де в тебе тут лопати, вила, відра? – командував Михайло. Батько давлячи сльози,грубувато прикрикнув
– На місці. Що забув уже?
І почалося. Хто копає, хто збирає, хто картоплю для сушіння під навіс носить. Ніну в
хату відправили. Невістки рукава закотили, нагодувати всіх потім треба. Але не
лежиться Ніні. Там покаже, там підкаже. Як же без господарського нагляду.
А на городі веселощі.
— А пам’ятаєш, Михайле, ти мені в дитинстві картоплею в лоб запустив? Тримай
відповідь – сміється Сергій. Дід жартівливо бурчить:
— Чого надумали, байстрюки, картоплею кидатися. Самим до біса років, а вони як
хлопчаки.
Ура! Город викопали, бадилля акуратно в купу склали, картопля під навісом. Час і
перекусити.
Накрили великий стіл у дворі. Весело. Дитинство згадують. Ніночка ні, ні, та сльозу
витирає. Хороші в неї діти. Повз односельці проходять. Вітаються ввічливо. Хвалять.
Хтось із сумом своїх згадує, давно не приїжджають.
Іринка тихо запитала Мишку:
— А ти що на роботі сказав?
Він обійняв її за плечі.
— Так і сказав, що батькам допомога потрібна. Одразу відпустили, кажуть, батькам
допомогти – свята справа