– І знову те саме, я так і знала, – каже невістка моєму сину. – Знову нам все найгірше, а Наталці твоїй – все найкраще, – скаржиться Марина. – Ну що це за помідори такі маленькі? А огірки – найбільші нам, та вони на кабачок схожі!
Вони обоє заносять в машину продукти, які я їм приготувала, невістка все ретельно оглядає, а я стою біля вікна в кімнаті, і спостерігаю за цим дійством. За таким сценарієм проходять всі їхні приїзди до мене, і я вже дуже втомилася від цих її безпідставних звинувачень.
Дітей у мене двоє: син і донька. Обоє одружені, живуть окремо. Ми з чоловіком залишилися самі в своєму заміському будинку, тримаємо господарку, маємо город, тому забезпечуємо домашніми продуктами і себе, і дітей.
Я нещодавно уже на пенсію вийшла, тож маю і час, і можливість на грядках попрацювати, та й люблю я цю справу, я на городі відпочиваю. Та в мене такі красиві грядочки, що з них картини писати можна.
Мій чоловік в свій час на заробітки їздив, і ми з ним порадилися і вирішили, що купимо в місті дві однокімнатні квартири, щоб і доньці, і сину забезпечити старт, а далі вони вже самі нехай рухаються, якщо хочуть мати щось більше.
Першим одружився син. Він сам собі вибрав одну з двох квартир (хоча квартири дуже схожі, і навіть знаходяться в одному районі). Невістка відразу показала свій характер, вона нам заявила, що ми цю квартиру маємо або на них двох записати, або, принаймні, на сина.
Чоловік мій махнув рукою, мовляв, нехай буде так, як вони хочуть, бо син теж був такої думки як і його новоспечена дружина. Одним словом, переписали ми квартиру на сина – живіть і радійте.
Через два роки вийшла заміж і донька, тож ми вже не стали чекати, а теж переоформили другу квартиру на неї, щоб було все чесно і однаково.
Від дітей ми нічого не вимагаємо, навпаки, допомагаємо чим можемо. Зараз продуктами домашніми, що теж непогано, адже ціни в магазинах ого які високі. Кілограм огірків чи помідорів 80 гривень, а що таке кілограм? Це ж кілька штук. А я їм наготую повні сумки усього, їм треба лише приїхати і забрати, і то моя невістка замість того, щоб подякувати, шукає причину, щоб посваритися.
Ну як я можу давати своїй доньці інші помідори чи огірки, якщо вони вирощені всі на одній грядці? Це якісь дитячі, несуттєві претензії, на які я навіть не знаю і як реагувати.
В той день я їм нічого не сказала, вони поїхали, залишивши мені неприємний осад. Але я вирішила, що на наступний раз я зроблю по-іншому.
В наступну суботу до мене знову приїхали і син з невісткою, і донька з зятем, ми добре провели час, а коли дійшла справа до роздачі продуктів, я покликала невістку на кухню, і кажу:
– От, Марино, бери пакети і набирай що сама хочеш.
Вона якось без ентузіазму стала складати в сумки продукти, а коли закінчила, то я все решту сама склала своїй доньці. У Наталки моєї, на відміну від невістки, ніколи претензій до мене немає, вона просто за все дякує, ще й приїжджає по можливості мені на грядках допомагати.
Я була впевнена, що вже цього разу невістка не буде мати жодних претензій, але коли вони сідали в машину, Марина традиційно скаржилася, що я кращі продукти приховала для доньки, а гірші їй дала, начебто вибирати.
Я вже не могла дочекатися їхнього наступного приїзду, бо вирішила діяти ще інакше, щоб провчити невістку, якій вгодити не можу.
Ще через тиждень вони всі знову зібралися у мене в селі, ми гарно посиділи, настав час їхати додому, а я і сама жодних продуктів їм додому не даю, ні їх не кличу вибирати.
Тоді син каже:
– Мамо, ми вже будемо їхати, давай продукти.
– Які продукти? – здивовано питаю. – Ті, що найгірші? Синку, не треба вам таких. Ви у мене багаті, самі в магазині все купите.
Треба було бачити вираз обличчя Марини! Вона позеленіла як огірок, а потім розчервонілася як помідор.
Вони поїхали від мене без нічого. Чоловік мене картає, що я перегнула палицю. Можливо. Але ж мені треба було якось поставити невістку на місце.
А яка ваша думка? Я правильно зробила, чи можна було якось по-іншому вчинити?