Син соромився матері прибиральниці перед рідною нареченою, але на його весіллі вона викликала фурор
Ілля уважно вивчав своє відображення у дзеркалі. Він повернувся, задоволено кивнув, зазначив, що костюм сидить ідеально.
— Модне вбрання. — хлопець обернувся до матері. — І колір добрий, і виглядає дорого.
“Він і коштує дорого”, – подумала Марина, але вголос сказала:
— Рада, що догодила. На весіллі точно сльозу пущу, як тільки тебе побачу при повному параді.
Ілля нарешті відірвався від дзеркала:
– Мам, ти на весілля зібралася, чи що? Ми ж домовились, що тебе там не буде.
— Домовилися, синку? Я думала, що ти жартуєш.
– Та які жарти? — Син нервово зайшов по кімнаті. — Ти забула, які у Вікі батьки? На весіллі буде суцільна еліта. Ти ж відчуєш себе там бідною родичкою. Я почну за тебе переживати. Мамо, ти хочеш зіпсувати мені такий важливий день?
Син сів поруч із Мариною на диван, узяв її за руку і легенько потис:
— Мамуль, ну уяви, як убого ти виглядатимеш на тлі тих розфуфирних дамочок. У мене серце лусне від такого приниження. Та й подумай, як тобі буде. На другий день приїдемо, гаразд? Чайку поп’ємо чи шампанського. Ти нас привітаєш, подарунок віддаси.
У Марини серце стиснуло від образи. Рідний син соромиться її настільки, що готовий виглядати на власному весіллі безрідним сиротою.
— Чому я буду убого виглядати? — заперечила мати.
– Яке пристойне? Це блакитне старіння! — гаркнув Ілля і знову заметався по кімнаті.
— Отже. — Він став перед матір’ю. — Якщо ти по-доброму не розумієш, то скажу тобі прямим текстом. Я не хочу бачити тебе на весіллі. Нехай я і… але мені соромно, що моя мати прибиральниця. Я не хочу, щоб ти своїм зовнішнім виглядом ганьбила мене перед рідною Вікі. Так зрозуміліше?
Марина була вражена визнанням сина і не могла вимовити жодного слова. Ілля мовчки взяв рюкзак, гордо блиснув костюмом і попрямував до виходу. На порозі зупинився:
— Ще раз повторюю, не приходь на церемонію. Там тобі ніхто не буде радий.
***
Ілля поїхав кілька годин тому. За вікном настав сутінки, а Марина так і сиділа на дивані в повному заціпенінні. Від шоку вона навіть не могла заплакати. Сльози прийшли трохи пізніше, коли жінка увімкнула світло і вийняла з комоду старий альбом із сімейними фотографіями.
У цьому альбомі вмістилося все її життя без прикрас. Спогади обрушилися на Марину з такою силою, що важко було зітхнути. Стара пошарпана фотографія. Там вона блакитноока дворічна дівчинка, зосереджено дивиться в об’єктив. Строката сукня явно з чужого плеча. Поруч худа дивна жінка з розсіяним поглядом і дурнуватою усмішкою. Навіть на поганому знімку видно, що жінка напідпитку.
Марині було два з половиною роки, коли мати позбавили батьківських прав, і вона назавжди зникла з дочки. Подорослішавши, дівчина навіть не намагалася шукати недолугу матусю. Навіщо?
Групове фото. Десятирічна Маринка з непокірними золотистими кучерями стоїть у другому ряду, третє зліва.
Установа, де виховувалась Марина, нагадувала неблагополучні притулки з документальних фільмів про дев’яностих. Кухарів ловили на крадіжках продуктів, вихователі не соромилися у висловлюваннях, а директорка заплющувала очі на дідівщину, не цікавлячись методами підтримки дисципліни старшими дітьми.
Три симпатичні дівчата у формі офіціанток кокетливо позували фотографу на ганку закладу з вивіскою, що покосилася. Після школи Марина не надто замислювалася про вибір професії і швидко влаштувалася офіціанткою в придорожнє кафе з назвою «Біля дороги». Зарплата була невелика, але чайові, які щедро залишали клієнти, компенсували це.
Дванадцятигодинні зміни вимотували, але Марина не сумувала. Їй подобалося самостійне життя. Кімната в комуналці була простора і світла, а сусіди, літня пара, виявилися привітними. Грошей, хоч і небагато, але Марині вистачало. Вона несподівано відкрила талант. Виявилося, що вона вміє стильно одягатись за копійки. Купуючи одяг у секонд-хендах, вона перешивала та перекроювала його, перетворюючи на модні речі.
На літній галявині в лісі щаслива і смілива Марина у вінку з квітів сиділа на траві, а її обіймав симпатичний темноволосий хлопець у такому ж вінку. Минуло багато років, але серце Марини досі завмирає, побачивши цей знімок.
Вона вже близько року працювала в кафе, коли зустріла Максима. Того літнього ранку в кафе було несподівано багато відвідувачів, що носила по залі з підносом, обслуговуючи нетерплячих клієнтів, і раптом спіткнулася, проливши томатний сік на хлопця біля вікна. розпливалася яскраво-червона пляма.
Марина втратила мову, розуміючи, що сорочка дорога. Не встигла вона оговтатися, як до столика підскочив Стас, адміністратор кафе, і почав метушитися, погрожуючи звільненням.
– Навіщо так переживати? — усміхнувся хлопець, простягаючи Марині ключі від машини. — Не турбуйтеся, я їду до батьків на дачу. Машина має чисту футболку. Чи не могли б ви принести рюкзак із заднього сидіння?
— Я сам принесу, Максиме Миколайовичу, — послужливо запропонував Стас, вихоплюючи ключі. — А то ця курка вам і в машині щось зламає.
Залишившись наодинці з клієнтом, перелякана Марина нарешті змогла вибачитися:
— Вибачте, будь ласка, зі мною таке вперше. Слово честі, шкоду я вам відшкодую.
— Та заспокойтесь, — відповів Максим. – Нічого страшного. До речі, як вас звати?
– Марино.
– А я Максим.
Він простяг їй руку. Вона відповіла рукостисканням і тоді вперше наважилася глянути на нього. Перед нею стояла гарна, висока, спортивна людина, з сірими очима і чарівною посмішкою.
Стас приніс йому рюкзак і провів у підсобку переодягтися. Проходячи повз Марину, Стас уїдливо помітив:
— Чого вартий? Зміна вже закінчилася?
Вона саме приймала оплату від закоханої парочки, коли почула за спиною веселий голос:
— Марино, чи не могли б ви приділити мені хвилину уваги?
Вона обернулася. Максим, у свіжій синій футболці, сидів за тим самим столиком.
– Приймете замовлення?
— Звісно.
Обслуговуючи симпатичного відвідувача, дівчина почувала себе ніяково, її щоки палали. Стас особисто провів хлопця до дверей, потім підморгнув Марині:
— Не ображайся, я спеціально на тебе гаркнув, бо раптом він змусив би за сорочку платити. Вона дорожча за твою зарплату.
– Звідки ви знаєте цього хлопця?
— Це Макс Скворцов, син нашого мера. Його у місті кожен собака знає.
До того вечора Марина так втомилася від багатогодинної метушні, що й думати забула про ранковий інцидент. Вона мала одне бажання — якнайшвидше дістатися до будинку і впасти в ліжко.
Надворі вже стемніло. Невідомо було, скільки ще доведеться чекати на автобус. Раптом до кафе під’їхала світла іномарка. Марина мимоволі відступила до ґанку, але, придивившись, упізнала автомобіль. Цікаво, що тут забув син мера?
Максим вискочив з машини з букетом у руках і попрямував до Марини. Підійшов до здивованої дівчини та вручив квіти:
— Вже перестала працювати? Вибач, не знав, які тобі подобаються, тож вибрав білі троянди. Але обіцяю, що потім даруватиму тільки твої улюблені.
Марина остаточно розгубилася:
– Навіщо?
– Як навіщо? – засміявся Макс. — Я тут взагалі доглядаю за тобою. До речі, вечір такий чудовий, може, поїдемо кудись?
Марина вже забула, що шалено хотіла спати. Все, що відбувалося, здавалося чарівним сном. Дівчина зрозуміла, що готова поїхати з ним будь-куди. Але швидко повернулася у реальність. Вона згадала, що одягнена у старі джинси та просту футболку.
— Дякую, але я втомилася, сьогодні не можу, — з жалем сказала Марина.
– Тоді завтра? – Макс не відступав.
— Тоді завтра, — луною відгукнулася дівчина.
Наступного дня вони зустрілися, щоб не розлучатися. Це було кохання з першого погляду. Максим був студентом економічного факультету. Він успішно здав літню сесію, і вони почали бачитися щодня. У липні хлопець звозив Марину на відпочинок. Вона не мала закордонного паспорта, тому вони провели чарівні 10 днів у Сочі.
Макс познайомив кохану з університетськими друзями. Всі разом вони часто їздили купатися та смажити шашлики на природі. Це був найяскравіший, безтурботний і незабутній час у житті Марини. Більше такого щастя вона не мала.
Марина та Максим уже почали будувати плани на весілля, але восени всі їхні мрії про майбутнє впали. Двоюрідна сестра Макса помітила його на вулиці з якоюсь голодранкою і доповіла папаше-меру. Життя Марини перетворилося на жах.
Сім’я Скворцових не схвалювала їхніх стосунків. Це зрозуміло. Єдиний син і дівчина з дитбудинку. Мати Максима назвавала сто разів на день, обсипала образами та погрозами, вимагала, щоб Марина залишила його. Двоюрідна сестра Макса прийшла в кафе і влаштувала там страшний скандал.
Потім ще й сусідки повідомили, що якісь люди цілу годину розпитували про Марину.
— Тут нещодавно одна дамочка, — підтвердив Яків Іванович, сусід по квартирі, — пропонувала нам із дружиною гарні гроші, якщо підтвердимо, що ти наркоманка та дівчина легкої поведінки. Я виставив її геть.
Марина нічого не розповідала нареченому. Знала, що наразі вирішується питання про його поїздку за кордон із студентського обміну. Мабуть, на хлопця теж чинився тиск, бо в його очах оселилася тривога. Іноді він напружено вдивлявся в обличчя коханої, але, побачивши її лагідну посмішку, полегшено зітхав.
За два тижні до від’їзду Максима у квартирі Марини пролунав телефонний дзвінок.
— Це Микола Борисович, — почула вона у слухавці жорсткий чоловічий голос. – Я батько Максима. Ти маєш розлучитися з моїм сином до його від’їзду. Скажи, що ти маєш іншого чоловіка. Якщо проігноруєш мої слова, гірко пошкодуєш.
І не чекаючи на відповідь, мер відключився. Марина була готова віддати життя за Макса, хіба вона могла відмовитися від того, кого так сильно любила?
Коли коханий відлетів до Лондона, навколо дівчини почали відбуватися події, які вона досі згадує як поганий сон. Стас, підкуплений міським головою, раптово звинуватив офіціантку у великій нестачі, і дівчину заарештували.
Марина була така вражена підлим вчинком свого боса, що навіть не подбала про надійний захист. Коли справу швидко передали до суду, вона не сумнівалася, що невдовзі з’ясується вся правда, і ці жахливі звинувачення знімуть.
Суд був схожий на фарс. Адвокат, наданий дівчині державою, мало не спав під час процесу. Зате обвинувач намагався щосили. Щодня Марина чекала, що з’явиться Максим і врятує її, але подружка повідомила, що з чуток хлопець збирається продовжити навчання в Англії.
Марині дали три роки. Вже у в’язниці вона дізналася, що чекає на дитину.
Про час, проведений у жіночій в’язниці, вона намагалася не згадувати — надто боляче. Занурена в емоції, вона швидко перевернула сторінку сімейного альбому. На фотографії був її темноволосий, сіроокий малюк. Марина ніжно провела пальцем на зображення. Який же лагідний і тямущий був її синок. Тільки Богові відомо, чого їй варто було його виростити.
Після півтора року ув’язнення Марина вийшла на волю. Їй неймовірно пощастило, що дитину не відібрали. На волі на неї чекала маса проблем. Ніхто не хотів наймати на роботу молоду жінку з маленькою дитиною та ще й із судимістю.
Завдяки сусідові Якову Івановичу, який через свого учня допоміг влаштувати Іллюшку в ясла, Марина змогла працювати невтомно. Вона працювала прибиральницею в ресторані, вечорами прибирала в офісах, у вихідні підробляла на автомийці, а ночами шила наволочки та підковдри.
У минуле вона не заглядала – навіщо зайвий біль? Поки вона відбувала термін, усі старі зв’язки обірвалися. Якось вона випадково зустріла колишню подругу, яка розповіла, що господар придорожнього кафе Стас збанкрутував, мер Скворцов переїхав із сім’єю до столиці, отримавши підвищення, а його син рік тому одружився зі столичною красунею.
Марина тоді проплакала всю ніч, але потім витерла сльози та пішла мити підлогу в ресторані. Потрібно було вирощувати сина — тепер це її єдина турбота та радість…
***
За вікном починало світати. Невже вона всю ніч провела над альбомом? Вона лягла спати, але думки про сина не давали спокою. Вона завжди намагалася порадувати його дорогими іграшками, смачною їжею, модним одягом. Була готова на все, щоб виконати всі його бажання наскільки це було можливо. Якщо Іллі був потрібен новий гаджет, він спокійно говорив про це матері, знаючи, що вона знайде потрібну суму, в крайньому випадку візьметься за додаткову роботу.
Звичайно, в тому, що Ілля виріс таким байдужим егоїстом, є її вина. Вона ніколи не скаржилася йому на втому, ніколи не брала лікарняний, за обідом завжди давала йому найсмачніші шматочки.
Не дивно, що син жодного разу не задумався, якою ціною матері дістаються гроші. А тепер він соромиться її і не хоче, щоб вона, як прибиральниця, була присутня на його весіллі.
— Зрозуміла, — зітхнула гірко Марина, а потім звернулася до портрета Іллі на стіні. — Синку, я 25 років тобі у всьому догоджала, але цього разу зроблю по-своєму. Ти вже вибач.
Вона встала з ліжка і дістала з тумбочки скриньку, де по-старому зберігала свої заощадження. Плюс на картці лежала місячна зарплата — на вбрання, зачіску та візит до косметолога вистачить.
***
Поява Марини в загсі викликало справжній фурор.
Вона завжди виглядала молодшою за свої роки, а після відвідування салону краси і зовсім ніби скинула десяток років. Гості, особливо чоловіки, крадькома поглядали на світловолосу жінку у вишуканій синій сукні. Під час церемонії мати, скидаючи сльози, милувалася на серйозного, трохи розгубленого сина та його чарівну наречену. Як добре, що вона прийшла сюди. Після церемонії усі гості привітали наречених. Ілля непомітно пробрався крізь натовп до матері і прошепотів:
— Значить, моє прохання для тебе нічого не означає? Сподіваюся, до ресторану ти не підеш?
— Не піду, — кивнула Марина. – Я вже побачила все, що хотіла.
— Здрастуйте! — до них підскочила Віка, що розрум’янилася. — Марино Анатоліївно, ви дивовижно виглядаєте! Батьки запрошують вас разом із ними вирушити до ресторану.
— Дякую, але мені вже час.
– Як пора? – обурилася Віка. – Ілля, що відбувається?
— Справді, мамо, куди ти поспішаєш? Це ж весілля твого єдиного сина, — із натягнутою усмішкою Ілля запросив матір до ресторану.
Коли настав час батькам привітати молодят, Марина взяла мікрофон:
— Діти, будьте щасливі, кохайте одне одного все життя…
У її короткому мовленні було стільки щирого почуття, що гості влаштували їй овацію. Спускаючись із маленької сцени, жінка ледь не зіткнулася із високим чоловіком у дорогому костюмі. Його обличчя здалося знайомим.
— Не може бути, — сказав Максим, заступивши їй дорогу.
– Максиме? — Марина не вірила своїм очам.
– Батько нареченої – мій діловий партнер, ось запросив на весілля. Який у тебе симпатичний син? — Максим хвилюючись узяв Марину за руку. — Може, підійдемо до вікна, побалакаємо? Ти сама, без чоловіка? Я ось уже 10 років у розлученні, та й дітей немає.
Вони проговорили цілу годину. Максим розповів, як батько, прилетівши за кордон, повідомив, що Марина зустріла іншого хлопця і поїхала з ним до столиці. Шокований Макс не повірив батькові, але, боячись принизити кохану підозрами, вирішив спочатку дізнатися правду від найкращого друга. Приятель з’їздив до придорожнього кафе, але не знайшов там дівчину. Хазяїн та офіціантки в один голос підтвердили інформацію, отриману від батька.
— Я тоді мало не збожеволів від горя, залишився в Англії ще на півроку, звідти повернувся вже до Москви. Батька підвищили, потім я одружився. Чи був я щасливий усі ці роки? Жодної хвилини. Лише в молодості з тобою. Ну, а ти як жила весь цей час?
— Давай не будемо про сумне, — запропонувала Марина. — Все ж таки весілля.
Гості не могли відірвати очей від гарної пари. Ілля дивився на матір і не впізнавав її. Тут хлопець помітив, що мама під руку з якимсь багатим чоловіком прямує до виходу, і наздогнав її вже на ганку.
– Мамо, ти куди?
– Іду. Ти ж так хотів цього, — нагадала мати.
— Мам, вибач, але куди ти йдеш із цим чоловіком?
— Я з ним готова йти хоч на край світу, — щиро зізналася Марина. — До речі, познайомся, це твій батько, Максиме.
Ілля ошелешено дивився на Марину. Вона помовчала і з усмішкою додала:
— Так, схоже, що ми маємо дуже довгу розмову. Але не сьогодні. Сьогодні весілля!