Марічка і Настя подругами не були, але по-сусідськи іноді зустрічалися, зупинялися поговорити на сходовому майданчику, прибирали в коридорі до свят, прикрашали сходи свого поверху на Новий рік. Молодь!
Ровесниці та були вони абсолютно різними: Марічка – тонка блондинка, легка, немов вітерець, вчилася в університеті культури, а Настя невисока дівчина з пишними формами, брюнетка з карими очима, домогосподарка і кравчиня.
Як вдалося Марічці знайти такого залицяльника, красеня і тихоню, як Степана – загадка. Марічка сказала, що він побачив її на студентських зборах в кінці року. Степан працював у театрі, сором’язливий блакитноокий хлопець, тільки що приїхав із села шукати щастя в обласному центрі. В театр його прилаштувала тітка, яка довгі роки працювала там гардеробницею.
Побачивши Марічку в костюмі з пишною пачкою, розшитою блискітками, струнку як статуетка з бабусиного серванта, Степан закохався. Вона стояла поруч за лаштунками, чекаючи свого виходу із завмиранням серця, хвилюючись. Її хвилювання передалося Степану, але він раптом звернувся до неї, ніби знав її давно:
-Не переживай, все вийде. Я за тебе вболіватиму. А вона, кивнувши йому, випурхнула на сцену з захопленим виразом обличчя, немов птаха на довгоочікувану свободу.
Так вони познайомилися. Їхні зустрічі проходили в театрі – було ще кілька виступів, після одного Степан наважився напроситися проводити Марічку додому. Жила вона на першому поверсі старого будинку. Поруч з під’їздом стояла лавка.
Потім Степан приходив на зустрічі з Марією на цю лавку, але вона часто спізнювалася: то репетиції, то додаткові заняття, то здача заліків. В один з вечорів Степан так само присів на лавку, але почав накрапати дощ. З під’їзду виглянула Настя:
-Агов, Ромео! Заходи погрітися. Марічка веліла тобі дещо передати. Затримається вона.
Степан кивнув і увійшов до під’їзду. Настя завела його в свою квартиру, і скинувши плащ, поспішила на кухню. У ніс вдарив аромат наваристого борщу. З обіду він нічого не їв. А з кухні долинув голос Насті:
-Знімай взуття, у мене чисто. І проходь, проходь. Склади компанію. Не люблю я одна. Не можу звикнути. Вже рік як живу самостійно, а одній нудно… Давай борщу мого спробуй. Все одно тобі поспішати нікуди: Марічка затримається, і надовго, швидше за все.
Степан скинув куртку і черевики. Він несміливо пішов на голос Насті і побачив її у великій кухні з високими вікнами і ошатними фіранками. Настя була в домашньому халаті з яскравими воланами і перловими ґудзиками. Така домашня і спокуслива, яскрава і ніжна.
Бачачи на обличчі Степана збентеження, Настя почервоніла і підвела його до умиваьника, запропонувавши помити руки, а потім посадила за стіл, підсунувши до нього тарілку з борщем.
-Незручно, я тут вперше і відразу за стіл, – пробурмотів Степан, але із задоволенням взявся за ложку. А Настя сіла поруч і примудрялася і їсти, і говорити без угаву. Вона розповіла, що від Марічки заочно знає про Степана, що вони в приятельських стосунках, і що у Насті все просто, можна не соромитися.
-І де це Марічка таких красенів тільки знаходить? – сміялась Настя, накладаючи на тарілку Степана гірку картопляного пюре і пару котлет. – Ну, всі хлопці у неї – як на картинці. Вона, ясна річ, на сцені, артистка, вся в блискітках, примітна, всім подобається. Шанувальників буде – хоч відбавляй. А я ось – домашня. Навпаки. Настя крадькома глянула на Степана.
А хлопець не міг відірватися від Настиних котлет, до того вони були смачні. Дівчина помітила це.
-Що? Подобаються? Я готувати обожнюю. Це у мене від матері. Робота – роботою, а щоб вдома завжди було зварено. І не аби як. А смачно, щоб у роті тануло… Я хоч і живу одна, а холодильник у мене порожнім не буває.
В знак своєї правоти, Настя відкрила дверцята великого холодильника. Полички ломилися від овочів, фруктів, молочного та всякої смакоти.
Степан ніколи не бачив такого достатку. У нього вдома завжди було скромно. Батьки працювали, але на невеликі зарплати багато не накупиш провізії. Жили від получки до получки, не бідували, але і зайвого не було.
Настя продовжувала:
-У Марічки ж часто ніц нема. Вона ж квартиру знімає, вдома тільки ввечері. Та й ніколи їй. І фігуру берегти треба. А у мене квартира ця – своя. Я осідла людина. Батькам, звичайно, спасибі. Тато – директор сільськогосподарської фірми. Ось і купили мені на повноліття квартиру. Поки одиничка, а як заміж вийду – обіцяли на більшу поміняти.
Степану стало ніяково. Ніби як він тут на оглядинах нареченої сидить. Але через повагу за гостинність, він кивав і слухав, і раптом згадав про Марічку.
-Так що Марічка передати хотіла?
-Га? Марічка? – розчаровано протягнула Настя, – вона повернулася до підвіконня і взяла звідти записку, простягнувши її Степану.
-Швидше за все тобі чекати вже її не варто. Допізна затримається. Може, щось їй передати?
Степан прочитав записку, кивнув на знак згоди і став збиратися йти.
-Передай, будь ласка, що завтра і післязавтра я прийти теж не зможу – вечірні спектаклі у нас в театрі. Тепер відвідаю її в той же час в понеділок. А тобі спасибі величезне за вечерю, та ще й з борщем. Я давно так не об’їдався. Смакота…
Настя засяяла. Провівши до дверей Степана, вона посміхнулася йому, виблискуючи білосніжними зубами і по-родинному помахала рукою.
Марічка останні дні була дуже зайнята. У Степана теж в театрі було велике навантаження – йшли концерти і спектаклі один за іншим. Степан не прийшов на лавку ні в призначений ним день, ні пізніше.
Нарешті, йому вдалося заскочити вдень на великій перерві до Марічки, щоб побачити її. Біля вбиральні він побачив її поруч з компанією струнких красенів – хлопців з її курсу. Степан навіть не наважився підійти, щоб не заважати їхній розмові. А молоді люди сміялися, щось обговорювали і жестами показували якісь дивні па або руху зі світу танцю.
“Так, – подумав Степан, спостерігаючи за Марічкою, – у такої красуні завжди будуть шанувальники. Її світ – сцена, музика, свято. А чи буде там місце для мене? І хто я такий для неї? Подай, піднеси, зміцни декорацію… А що потім?”
Він зітхнув і вийшов з будівлі училища. Але через пару днів все ж знову вирішив прийти на лавку. Сутеніло, коли він подзвонив до Марічки в двері. Йому не відкрили. Ймовірно, Марічка, як завжди була зайнята на репетиціях. Прийде втомлена, змучена – тільки відпочивати. Не до нього…
Тут двері під’їзду прочинилися і висунулася Настя.
-Стьопа, ти? Марічка сьогодні буде пізніше. Не зайдеш? Кави заварю. У мене пиріг в духовці. З капустою. Забігай на півгодинки. Посидиш і підеш.
-Як ти мене побачила? – запитав Степан.
-Так у мене вікна на цю лавку дивляться. Я всіх бачу: хто приходить, хто йде. Навіть коли за шиттям сиджу – всіх бачу. Сумно самій, ось і дивлюся, а ще музику слухаю. Ти яку любиш?
Настя поставила турку на газ, стала молоти каву. Степан сидів у знайомій затишній кухні і насолоджувався ароматом кави, а Настя раділа гостю і не приховувала цього.
-Ти можеш мені допомогти, Стьопа?
-В чому справа?
-Мені тут мої невгамовні матуся і татусь подарунок вирішили зробити, а я ось відмовитися не можу. Уявляєш, машину хочуть підібрати. Щоб я до них в село частіше їздила. А вони ж звідти всякої живності вічно надають: і тушонки домашньої, і яєць, і банок всяких… Кажуть, придивися, дочко, собі машину. А хіба я в них розумію? Мені порадник потрібен. Що б ти собі взяв?
Степан зніяковів. Він був захоплений зненацька. Став щось бурмотіти про марки машин, двигуни, і нарешті, сказав, що йому треба подумати і порадитися з дядьком. Той був спец куди серйозніший, ніж Степан. Настя заварила каву, вийняла пиріг з духовки…
І засиділися вони до пізна… А потім так і сталося – Степан залишився ночувати…
Під ранок в квартирі пролунав дзвінок. Настя задріботала до дверей, на ходу застібаючи халат і надягаючи капці. Степан спішно одягався, швидко глянувши на годинник. Він ледь не проспав на роботу.
У коридорі Настя обіймала матір. Батько ставив важкі сумки і кивав доньці. Раптом батьки побачили Степана, який хотів вже йти і привітавшись, став взуватися.
Кілька миттєвостей мовчання. Нарешті, мати запитала:
-Настуню, хто це? Ти нам нічого не говорила. Донечко…
Батько Насті зблід.
-Мамо, тату, це Степан. У нас з ним все серйозно. Правда ж, Стьопа? – Настя притулилася до плеча хлопця.
-Правда, – ледь чутно сказав Степан. – Тільки ось я на роботу, здається, спізнююся…
Настя поцілувала Степана при батьках і сказавши: “Біжи, ввечері чекаю”, випустила з дверей.
Весілля Степан і Настя грали вже через два місяці. Настя раділа своєму щастю, своїй любові з першого погляду. Марічці нічого пояснювати не стала.
-Ти вже вибач, на весілля запрошувати не буду. Сама розумієш – зигзаг долі. Ти ще собі хлопця знайдеш. А я свого тепер нікому не віддам.
Марічка тільки посміхнулася. Незабаром вона з’їхала з квартири – ближче до училища знайшла кімнату в комуналці.
На весілля молодим батьки Насті подарували машину. А як тільки з’явиться первісток, обіцяли квартиру просторіше. Дочка-то єдина…
А Степан майже і не згадував Марічку – яскравого метелика театру в блискучих капронових сукнях… Настя зайняла все його життя. Вона була прекрасною господинею, чуйною люблячою дружиною, доброю матір’ю їхнім дітям…
Згадуючи їх знайомство, Настя завжди говорила, що полюбила чоловіка з першого погляду, а Степан не бентежачись відповідав, що оцінив її з першої ложки борщу. І сміявся.
Але лише тільки потім він переконався, що і в іншому вона – повненька, миловидна, жіночна і ніжна, – є для для нього – сама, сама, сама…