– Скажи дякую, що ми тебе, у сім’ю взяли! А то як би ти, сирота, жила одна? А ми тобі і дах і їжу дали, можна сказати задарма живеш, як сир у маслі катаєшся. А у самої – руки не з того місця ростуть, лінива, та й обличчям не вийшла… – так з недавніх пір стала примовляти свекруха, роздратовано дивлячись на Наталку…
…Вийшла Наталка заміж за її сина, Ігора, зовсім молоденькою, у вісімнадцять років. Порадити і наставити на істинний шлях її просто не було кому – вона рано втратила батьків. Була тітка по батьківській лінії, але вона жила далеко і на долю Наталки їй було абсолютно наплювати.
Сергій був старший за Наталю майже на п’ятнадцять років і цим мабуть підкорив її. Виросла без батька, вона тяглася до старших чоловіків, вони здавались їй дбайливими та мудрими.
Молодята одружилися без надмірностей і після весілля чоловік привів її в їхню, з матір’ю, хату. А квартиру Наталки, що дісталася їй від батьків, вони вирішили поки що здавати.
Спочатку Ніна Петрівна, свекруха, була лагідною та ввічливою, ну просто сама доброта.
-Ой, доню, ой Наталко… Як же моєму Ігору пощастило з дружиною. І розумниця, і гарна, а господиня… – співала їй у вуха свекруха, закочуючи очі від задоволення.
Вона вчила Наталку пекти млинці і всіляко розчулювалася яка та тямуща і на льоту все схоплює. Хвалилася сусідам та знайомим яка у неї невісточка чудова. Золота ..
Жили вони дружно, і здавалося, що всі й усім задоволені.
-Давай продамо твою квартиру і прибудуємо до нашого будинку кілька кімнат, – вмовляв її чоловік. І ми окремо житимемо, і дитині майбутній кімнату зробимо, і мамі добре. Я ж не можу кинути маму, вона вже немолода.
Мамі було вже за 60 років. А Наталі, недосвідченій і наївній, що вірить людям, не було кому порадити, щоб вона в жодному разі цього не робила. Не продавала свій кут. Ніколи. Інакше…
Але настав день ікс, коли Наталка здалася на вмовляння чоловіка і все-таки продала свою квартиру.
І ось з того дня, коли вона віддала виручені з продажу гроші чоловіку в руки, все змінилося. В одну мить вона стала для свекрухи не донечкою та золотцем, а дармоїдкою та нахлібницею.
-Взяв синок у сім’ю безрідну – ні роду, ні племені. Нероба, недолуга, лінива, ні приготувати нічого не може, ні підлоги толком вимити, – постійно бурчала свекруха, злісно блищачи очима в її бік.
До Наталі з часом дійшла причина зміни до неї ставлення свекрухи, та пізно було…
Чоловік почав нарешті своє довгоочікуване будівництво, а з Наталею з часом рахуватися перестав зовсім, не без допомоги своєї мами, звичайно. А молодій дружині сироті що робити? Рідних немає, друзів теж, піти нікуди. Поступово вона стала для чоловіка та свекрухи безкоштовною прислугою – принеси, подай, йди геть і не заважай.
Закиди стали постійною справою, хоча Наталя і в домі все робила, і приготування на ній і город. А потім вона пішла в декрет, отут свекруха вже відігравалася як могла.
-Ну все! Остаточно на нашу шию сіла та ніжки звісила… І так ледар був, а зараз ще й нахлібницею стала! Як спеціально. Ух безсоромна! Ще треба подивитися, чи мого сина це чадо буде, а то від вас, невідомо чого можна чекати… – видала свій вердикт свекруха, дізнавшись новину.
Наталя весь декрет була на нервах, але народила вчасно на подив здоровеньке і спокійне маля, до речі повну копію Ігора.
Дівчинку назвали Лізою і вона стала справжньою відрадою для Наталки, ковтком свіжого повітря. Більше вона дітей від чоловіка не хотіла мати. Жили вони погано і тут явно відчувалася рука свекрухи. Ні, Ігор на неї руки не піднімав, але ображав морально, не зважаючи на її почуття…
А потім Лізонька виросла, а Ігор тяжко занедужав. Наталя, як могла доглядала його, намагалася допомогти, бігала з ним лікарями. Але нічого не допомогло, близько шістдесяти років він покинув цей світ. І Наталя залишилася самотньою, сорокап’ятирічною вдовою… Ах так, не самотньою. Ще була свекруха, якій було вісімдесят.
І одного вечора Наталя раптом помітила, як у хаті стало оглушливо тихо. Не бубонить вічно незадоволений чоловік, не робить їй зауважень. Не кричить свекруха своїм каркаючим голосом, і не бурчить… А недавно навіть дякую сказала за тарілку супу. Дивними були Наталі такі зміни…
Якось сіли вони ввечері чай пити. Пили в повному мовчанні, що порушується лише краплями дощу за вікном, що барабанили по карнизу. Раптом Наталя почула звук, якого від свекрухи ніколи не чула, навіть під час прощання з Ігорем. Та плакала…
-Мамо, що ви! Ви що, плачете? Не треба…, – розгубилася Наталя.
-Ага … Не плач … Ти мабуть мене в будинок престарілих надумала здати, так? Навіщо тобі зла, чужа стара в будинку…, – плакала свекруха, витираючи сльози зім’ятою хусткою…
– Чого це ви вирішили? Що за дурниці вам на думку приходять на старості років, мамо? І не збираюся вас нікуда здавати. Що ви там собі вигадали, га? – Сердито відповіла Наталя.
-Ну як же… Я тобі все життя зіпсувала, не любила тебе, ображала. А тепер сина немає мого, заступитися за мене нікому, за стару… Ось і здаси мене куди треба, як мотлох непотрібний… ,- продовжувала схлипувати Ніна Петрівна.
-Знаєте що, те, що ви творили, нехай на вашій совісті і залишиться. Бог вам суддя, мамо. А я вас не віддам нікуди, будете зі мною свій вік доживати. Якщо тільки жити зі мною несила, тоді справа ваша – ви вільні.
-Ой, горе мені, старій … Вибач мене, Наталко … Все життя тобі зіпсувала, сина налаштовувала… Пробач мене, доню…, – Розплакалася вкрай свекруха …
Так і стали вони жити. Ліза навчалася в іншому місті, приїжджала лише у гості. А вони її зустрічали разом – Наталя та Ніна Петрівна. Наталя жарке готувала, а бабуся Ніна пироги пекла.
Подруги казали Наталці, що, мовляв, свекруха життя їй псувала, а вона шкодує її, а дарма. На що Наталя відповіла:
-А я не мстива, не буду злом на зло відповідати. Господь їй суддя, а я робитиму, що вважаю за потрібне. Людиною треба, я певна, завжди залишатися. Тільки так.
А нещодавно Наталя із чоловіком познайомилася. Гарний чоловік, добрий та порядний. Довго вона думала, як свекрусі сказати про це. Як та відреагує, невідомо. А вирішилася проблема сама, ненароком. Ніна Петрівна у вікно їх побачила. Чоловік Наталю додому привіз та на прощання обійняв. Коли Наталя в будинок зайшла, свекруха сказала тихо.
-Наталя, ти не ховайся, бачила я все. Як хороша людина, так і живіть, чого вже там. Я не буду проти, що ти. Ти з моїм сином щаслива не була, то хоч з іншим будь. Тільки рада буду…
Наташа подивилася на неї вдячно, обняла міцно, адже не чужа. Зрозуміла вона, що легше свекрусі стало, коли вибачення попросила. Ось такі справи…
…Минуло кілька років. Пішла свекруха в інший світ, а Наталя заміж вийшла. Через кілька років вони з чоловіком на весіллі Лізи гуляли. А через рік онук у Наталі народився, Іван… Адже життя триває…
А у свята і не тільки, обов’язково Наталя приходила на дві могилки, приносила квіти, прибирала, чистоту та порядок підтримувала. А хто, як не вона? Адже людиною залишатися не важко.