Рік тому не стало моєї бабусі. Ще при житті вона заповіла велику частину своєї
трикімнатної квартири мені, а одна з кімнат дісталася моїй сестрі Олі.
Бабуся вирішила розділити квартиру таким чином, бо сестра має своє власне житло,
а моя родина ні.
Після того, як я та мій чоловік дізналися, що одна кімната дісталася сестрі, ми
вирішили викупити в Олі її частку, щоб вся територія була наша, але сестра
відмовилася.
– Я не продаватиму свою кімнату! Це воля бабусі, – відрізала Оля.
– І що ти з нею робитимеш? Адже в тебе є ціла квартира, навіщо тобі ця частка? –
Запитала я.
Оля не дала конкретної відповіді. Мене дуже обурила ця ситуація та принциповість
сестри. Я шукала способи, щоб переконати її продати нам кімнату. Дзвонила мамі з
проханням достукатися до Олі, але все було марно. Сестра стояла на своєму.
У результаті ми переїхали у бабусину квартиру. Було незручно, що квартира наче
наша, окрім однієї кімнати.
– А ми могли б зробити тут дитячу, – казала я чоловікові, дивлячись на закриті двері.
– Так, було б чудово. Нам таки треба переконати твою сестру продати кімнату, –
казав мій чоловік.
Минуло три місяці після нашого переїзду, кімната сестри була закрита. Вона не
приходила, не перевіряла її та навіть не намагалася її продати. Я періодично
дзвонила їй і просила:
– Олю, продай кімнату нам, вона просто стоїть без діла! Ну навіщо вона тобі?
– Я сама вирішу, що з нею робити! Живете на своїй території, от і живіть. Кімната,
кухня та вітальня – ваші. – волала в слухавку сестра.
Минув час, і я змирилася з тим, що кімната зачинена і стоїть без діла. Я навіть звикла
до того, що ми так живемо. Але одного разу, сидячи у вітальні, я почула, що хтось
заходить у квартиру, це була моя сестра і якийсь чоловік.
– Привіт, Віко. Це Олег, він житиме в кімнаті, яку бабуся заповідала мені, – заявила
сестра та запросила чоловіка дивитися апартаменти.
Я була шокована, покликала сестру на розмову до кухні.
– Ти що знущаєшся? Навіщо тобі здавати кімнату, якщо ти можеш її продати нам із
чоловіком? – Запитала її я.
– Я не хочу продавати, я хочу здавати її, щоби був якийсь дохід. Кімната по праву
належить мені, і я можу робити з нею все, що завгодно! – заявила сестра.
Я стояла та просто здивовано дивилася на неї. Оля не бачила у цій ситуації жодного
абсурду. Вона вважала, що робить справедливо.
– Продай квартиру нам, щоб мій син мав окрему кімнату, щоб нам не довелося жити
з чужою людиною – умовляла її я.
– Вибач, але ні. Я вже ухвалила рішення. Олег житиме у цій кімнаті. Кухнею та
вітальнею він користуватися не буде, тож не хвилюйся, – сказала сестра, віддала
ключі новому мешканцю і пішла.
Я не могла перетравити в цю новину. Якийсь чоловік буде на території нашої
квартири, хай навіть в окремій кімнаті. Гірше не може бути. Я вирішила, що
дочекаюсь чоловіка і ми разом подумаємо, що нам робити. Швидше за все, ми
просто продамо свою частку і купимо іншу квартиру.
Найбільше мене розлютила принциповість моєї сестри, адже вона могла легко
продати кімнату нам. Чому часом найрідніші люди поводяться так? Що вона хоче
цими своїми діями мені показати або довести? Щиро не розумію цього.