— Ти, Серього, замерзнеш тут. Сам розумієш. Скоро ніч, хуртовина починається. До ранку тут не протриматись.
Розмовляли двоє. Один високий, у чорному кожушку, міцно стояв на лижах, за плечем рюкзак та головне знаряддя мисливця – рушниця. Другий, напівлежачи на снігу, дивився на нього знизу вгору. Поруч зламана лижа та неприродно підгорнута нога. Навколо голий степ: ні деревця, ні кущика, тільки десь далеко, майже біля лінії горизонту, темною смужкою виднівся ліс. Вечеріло, посилюючись дув вітер, кидаючи колючі, поки що рідкісні сніжинки.
— Сам розумієш, – ніби виправдовуючись, говорив високий, – якби в лісі, інша справа, там хоч багаття можна розвести. А тут до лісу півтори години ходу. Мені тебе не дотягти.
— А ти спробував? – стомлено спитав лежачий на снігу.
— А тут і пробувати нічого, – переходячи на вереск, швидко заторохтів інший. – Залишуся з тобою – обидва загинемо, було б полювання влаштовувати тут братню могилу. Мені за компанію на той світ зовсім не хочеться. А так хоч я живий залишусь.
— Завжди відчував, що ти, Генко, людина з гнильцем.
— Досить тобі мене на совість виводити! – ще більше розпалюючись і підвищуючи голос, відповів перший. – Це тільки в книжках все гаразд виходить, а в житті буває все навпаки. Людина людині вовк. Ось як буває. Я винен, що ти ногу підвернув. Я не герой, розумієш? Я проста людина.
Трохи помовчавши, Геннадій раптом різко висунув руку з лижною палицею. Він спритно зачепив за ремінь Сергієву рушницю і швидко відштовхнув її вбік. Засковзавши снігом, воно уткнулося в сніговий горбок.
— Ти що твориш, гад? – обурився лежачий, спідлоба дивлячись на нього А це так, для мого спокою. А то хто тебе знає, навіженого, пальнеш ще зі злості мені в спину.
Потім махнув рукою – чого, мовляв, час з тобою гаяти – і, боязко опустивши очі, відштовхнувся лижними палицями. Скрипів сніг під лижами, і, швидко набираючи швидкість, Генка посунувся у бік далекого лісу. Напівлежачі Сергій дивився вслід фігурі, що віддаляється, поки вона не зникла за сніговими пагорбами.
“Людина людині – вовк…” – подумки повторив він і тихо додав:
— Ось так живеш з людиною поряд, а до кінця і не знаєш, яка вона справжня.
А за якийсь час завив вітер, сніг посилився, застилаючи все навколо.
Раптом здалеку долинуло виття. Вовчий вий. Від якого все холоне у жилах“Рушниця!” – Схаменувся Сергій.
Треба дістатись до неї. Патронів вистачає. Вона лежить у парі метрів, уткнувшись
стволами в кучугура. Він спробував повернутися до нього, напружуючись із останніх
сил. Але гострий біль так заколов, що в голові все потемніло, і, мало не
знепритомнівши, безпорадна людина припинила подальші спроби добратися до
спасіння від тварин.
Перемагаючи себе, Сергій дивився, як крізь завісу снігу до нього повільно
наближається кілька темних плям, які з кожною секундою ставали дедалі більшими і
виразнішими.
— Вовки. – дивуючись своєму спокою, прошепотів він. – Ось і все мені.
Боляче наче камінь в грудях:
“Мамо! Як же вона без мене?!”
За два кроки від нього стояли вовки. Їх було четверо: могутніх, сильних, безжальних
хижаків. Попереду ватажок із відбитим лівим вухом і нижчим на зріст, ніж інші,
мабуть, вовчиця.
— Десь я тебе бачив? – майнула думка, перш ніж Сергій провалився в глуху, в’язку
темряву.
Кажуть, останніми секундами в людини перед очима пролітає все його життя. Ось і
Сергій побачив себе хлопчиськом, що біжить у літній сонячний день із друзями до
озера. Поряд з ним, не спускаючи з нього очей, його пес на прізвисько Вірний. Ім’я
своє він отримав не дарма. Ні на хвилину не залишав свого хазяїна без нагляду.
Шумна ватага хлопців, піднімаючи хмари бризок, кинулась у воду. Сергій заплив далі
за всіх. І тут, під гучний сміх та крики друзів, у воду кинувся Вірний. Друзі регочуть:
— Давай, вилізай! Нянька за тобою прибігла!
А Вірний, допливши до нього, схопив зубами за руку і потяг до берега. Тримав міцно,
але не боляче. Під регіт хлопців задоволений собою Вірний витяг Сергія на берег і
радісно застрибав біля ніг.
Вірний – улюблений пес Сергія, безпородний, але досить високий і сильний, з
широкими грудьми та міцними лапами. Непропорційно велика голова з розумними
очима чимось нагадувала вовка. Хазяїна свого любив безмірно. Іноді це кохання
переходило всі межі.
Одного разу Сергій пішов на рибалку, і пес уп’явся за ним. На березі, знайшовши
вільне місце між рибалками, він, як ведеться, розмотав вудку і зробив закид. Коли
поплавець торкнувся води, Вірний, вирішивши, що господар із ним грає, з усього
розмаху бухнувся у воду, щоб принести поплавок назад. Розлякавши всю рибу і
почувши від рибалок купу поганого, задоволений пес приніс Сергію пожований
поплавець. З того часу, підходячи до ставка, той говорив, дивлячись собаці в очі:
— Додому! Іди до дому.
Вірному не треба було повторювати двічі, він, сумно опустивши очі, повертався і
знехотя біг до будинку.
Потім у його пам’яті промайнули події позаминулого літа. Сергій із двома
мисливцями переслідували вовків. Двох вдалося приборкати, а ось третя вовчиця,
залишаючи сліди понівечення, пішла від них. Намагаючись врятувати свій виводок,
вона хотіла переховати вовченят в інше місце, але не встигла і мимоволі навела
мисливців на своє лігво.
І ось троє чоловіків стояли, думаючи, що робити з трьома вовченятами, яких вони
витягли з-під коріння берези, що впала. А ті, збившись у купку, то пищали, то
намагалися смішно гарчати.
— Та закінчуємо з ними! І всі справи! – Сказав Генка. – А то виростуть, потім ганяйся
за ними.
— Ну, що ти, – загородив їх собою Сергій, – вони ж ще малеча
— Та ти що, Сергію, такий боягузливий! Давай, я це зроблю, – наполягав Генка.
— Зате ти, як я подивлюся, дуже сміливий, проти цуценят з таким знаряддям не
боїшся. А ти зустрінься з одним із них через рік, тоді й покажеш свою хоробрість.
—Та не сперечайся ти з цим навіженим, – вступив у розмову третій. – Давай краще
за вовчицею, бачиш, є сліди на траві, вона поранена. Добре її зачепили, далеко не
піде. А ці без неї й самі здохнуть.
Коли мисливці пішли, Сергій сів біля тихих вовченят.
— Ну що мені з вами робити, хлопці?
Збившись у купу, вони притихли, слухаючи звук, що походить від дивної істоти, що
видає небезпечні, зовсім ні на що не схожі запахи. Раптом у Сергія холодок пробіг по
спині, і почуття небезпеки змусило його різко обернутися. З-за старої берези на нього
сталевим поглядом дивилася вовчиця. Ліве вухо у неї було відбите, і по голові
стікала червона цівка к, але, судячи з запеклих плям на шерсті, вже не така сильна,
як на початку.
Сергій підвівся, машинально піднявши своє знаряддя самооборони. Вовчиця
відступила назад, за дерева.
— Та ти, мамо, розумна! – Прошепотів він, трохи заспокоюючись. – Та й рана в тебе,
як я подивлюся, дрібниця… Гаразд, гаразд, забирай своє потомство та сховай
надійніше.
Сергій задкуючи назад, став повільно, без різких рухів, відходити до околиці лісочка,
не зводячи погляду з хижака. Вовчиця знову вийшла з укриття і зробила кілька
кроків уперед. Потім зупинилася і уважно стежила за людиною, що віддаляється,
ніби намагаючись його запам’ятати.
Було тихо. Завірюха зникла з поля зору, лише рідкісні сніжинки кружляли подекуди.
Сергій лежав, уткнувшись у чийсь теплий вовняний бік, і смикав руками грубі коси
волосся. Ще не прийшовши до тями повністю, посміхнувшись, подумав: “Вірний! Ти зі
мною, Вірний”.
І тут в свідомість прийшла страшна думка: “Мене вже немає на цім світі! А Вірного
кілька років тому мисливець позбавив життя, прийнявши його за вовка”.
Але вовна наполегливо продовжувала лоскотати обличчя. Остаточно приходячи до
тями, Сергій розплющив очі, підвів голову. І відразу застиг не вірячи своїм очам. Він
лежав поруч із вовком. Ні, не просто поруч, а обійнявшись з ним. Він обережно
озирнувся. Та не з одним вовком. Навколо нього, вірніше, прикриваючи його, лежали
припорошені снігом хижаки. Сергій боявся не те що поворухнутися, боявся дихати.
— Це що ж, ви всю ніч мене гріли? – спала на думку нісенітниця.
Але тут підлий внутрішній голосок прошипів:
— Як же! Тебе гріли! Тримай кишеню ширше. – Вони собі сніданок гріли.
Почувши, що людина прокинулася, звірі стали по одному вставати на ноги,
струшуючи сніг. Останньою піднялася одновуха вовчиця, що лежала на його ногах.
Вовки зібралися навколо неї, потужні, широколобі, вилиці – справжні господарі лісу.
— Нічого, у тебе хлопці вимахали, – пробурчав Сергій, дивлячись на них.
А вовчиця, спокійно подивившись на нього, розвернулась і неквапливо побігла в бік
дерев, що далеко виднілося. Вовки, вишикувавшись ланцюжком, поспішили слідом
за нею. Приголомшена людина проводжала їх очима, все ще боячись поворухнутися.
Нога! Дивно, нога вже так не боліла, і, на свій подив, він, спробувавши встати, встояв.
Потім дошкандибав до рушнички, взяв її і, спираючись на неї, зробив кілька кроків.
— Я можу йти! – радісно подумав він. – Якщо пояс із собачої вовни лікує, то кожух із
вовчої – робить чудеса! – Спробував пожартувати він.
Обережно ступаючи, рушив у протилежний бік від зграї, що втекла. “Потрібно йти. Іти,
скільки вистачить сил. Напевно, нас уже шукають”.
Він не пам’ятав скільки пройшов, але нарешті почув вихлопи, а потім і чиїсь крики.
Крізь сльози, що застилають очі, побачив людей, що поспішали до нього.
— Він тут! Він живий! – почув він крик, що переходить на вереск. Це кричав його
двоюрідний брат Матвій.
Тієї ж секунди Матвій, що підлетів, з усього розмаху збив Сергія з ніг. І, опинившись
зверху, безжально тріпотів за плечі, втискуючи в кучугуру, безпорадного брата,
продовжуючи верещати від радості:
— Живий! Живий!
— Та злізь ти з нього! – обурилися чоловіки, що під’їхали. – Адже задушиш.
Сергія поставили на ноги. А Матвій, який ніяк не бажає заспокоїтися, то обіймав
його, то тицяв кулаками під ребра.
— Живий, братику, живий!
Сергій стояв, безглуздо посміхаючись, і не впізнавав свого брата. Зазвичай
похмурий, стриманий, зайвого слова не скаже, а сліз з нього й загалом не виб’єш. А
тут тішився, як хлопчик, періодично розмазуючи сльози по щоках.
“Ось так живеш з людиною поряд, а до кінця і не знаєш, що вона являє собою…” –
знову подумав Сергій.
— Живий, братику, хоч ти живий! – продовжував радіти він.
— Що означає, хоч я живий? – ледве повертаючи язиком, спитав Сергій.
Матвій, спохмурнівши, неохоче почав говорити:
— Розумієш, годину тому в ярі Генку знайшли. Впав він туди, та мабуть шию звернув,
так, не приходячи до тями, і не стало його. Цілу ніч пролежав там, снігом засипаний,
ледве знайшли.
Вдалині заторохтів мотор снігоходу, що наближався. Коли він під’їхав, Сергія, як
дитину, підхопили на руки і поклали в кузов, щільно закутавши в кожух.
— На ось, випий живої водиці, – клопотав невгамовний Матвій, наливаючи в склянку
з киплячім чаєм.
— Вовки! – раптом хтось крикнув. На якийсь час усі замовкли, дивлячись, як далеко,
майже біля лінії горизонту, темними цятками віддалялася вовча зграя.
— Ну, Сергію! Ти щасливчик! – захоплено заговорив Матвій. – Пургу пережив та ще й
вовкам не попався. Добре, що вони не знайшли тебе.
— Добре! – провалюючись у сон, пробурмотів він – випитий чай зробив свою справу,
– ДОБРЕ, ЩО ЗНАЙШЛИ!
Сергій спав, загорнутий у теплий овчинний кожух. Він не чув свисту зустрічного вітру,
брязкотливого торохтіння мотора, не відчував, як снігохід, підстрибуючи на
кучугурах, штовхав його то в один, то в інший борт. Лише, посміхаючись уві сні,
смикав жорстку шерсть і ледве чутно шепотів:
– Вірний, ти зі мною? … Вірний! …
Розповідь заснована на реальних подіях.