-І чому ми на це погодилися? – шепотів чоловік Риті посеред ночі, поки купа родичів по черзі ходили у ванну й на кухню. – Майже дві години вже, а заснути не виходить.
-Вибач мені, коханий, – відповіла йому Рита.
-Ти тут ні до чого, я теж не відмовив би їм, – тяжко зітхнув Олег і пішов шукати навушники, щоб хоч у них спробувати заснути.
Усі ці гості приїхали до двоюрідної сестри на весілля і розміщували їх у трьох квартирах. У дядька, у бабусі і ось у Рити. Сама сестра тимчасово орендувала зі своїм хлопцем кімнату і там місця не було. І ще й проблема з опаленням саме зараз. Тож сестра теж була тут, у Рити.
-Спиш? – зазирнула до них Світлана.
-Вже ні, – відповіла Ріта, подивившись на чоловіка.
Він таки заснув.
-Ми там пару салатів з’їли, – сказала Світлана.
-Ці салати були для іншого свята, але що зробиш, – подумала Рита.
-Добре, – кивнула вона Світлані.
-Якщо не спиш, то можеш півгодини посидіти з Оленою? Її батьки поїхали зустрічати друзів, їх треба відвезти до тата, там ще хоч якесь місце є, – Світлана посміхнулася.
-А сама не можеш посидіти з нею? – Риті дуже не хотілося зараз вставати.
-Мені о шостій на макіяж, і так залишилося години три на сон. Ну, пожалій наречену, будь ласка, – Світлана попросила її знову.
Довелося вставати і йти в іншу кімнату, де маленька Олена теж ніяк не могла заснути.
Через годину повернулися її батьки.
Рита пішла відпочивати. Їй, звичайно, вставати не на шосту, а на сьому, але веселіше від цього не було. Усіх розмістили, всім запропонували вечерю, з дитиною ось посиділа. Втомилася. І теж тільки три години сну.
-Рита, – хтось сів на ліжко. – Кохана, вже майже сьома година. Пора вставати
Це її чоловік повернувся в кімнату з чашкою чаю. Сам він, хоч і відпочивав більше, але теж був не виспаний.
-Вже? – Рита взяла чашку. – Повірити не можу, що це не сон.
Усім запропонували сніданок, допомогли зібратися, паралельно навели порядок в квартирі після такої кількості гостей. До десятої години молоді мають бути готові.
В квартирі почалася метушня..
-Ти не бачив моє плаття? – Рита намагалася сама хоч якось зібратися.
-У коридорі подивися, – відповів Олег.
Повернулася Світлана. Вона встигла сходити на макіяж, а її наречений встиг зустріти ще одного свого дядька. Хоча б розміщувати вже нікого не було потрібно…
-Світлана, десять хвилин – і ми будемо готові, – сказала Рита, бігаючи по квартирі.
-Слухай, – підійшла до неї сестра. – Тут така справа – ресторан розрахований на певну кількість гостей, а ми не чекали на дядька Василя. Він і не планував сьогодні з’явитися, але приїхав… І ще й з дружиною…
-Це зрозуміло, – Рита все ще думала, як швидше зібратися. – Часу нема, вибач, треба поспішати.
-Просто, розумієш… Ви не їдете з нами, – сказала Світлана.
Рита застигла від здивування.
-Нам таксі викликати? – не зрозуміла вона.
-Ні. Замість вас доведеться взяти дядька Василя. Ти не уявляєш, як важко таке вам говорити, – Світлана одразу пожаліла… себе. – Я і без того хвилююся, а тут і ці додаткові проблеми…
Продовжуючи машинально шукати туфлі, Рита нарешті зрозуміла про що каже Світлана – на них там не чекають.
До них, значить, привезли юрбу родичів, причому рідню нареченого Рита бачила вперше. Вони про всіх подбали, хоча Світлана не була для Рити дуже близькою людиною, просто двоюрідна сестра, з якою вони бачилися раз на рік. Але Рита вирішила їй допомогти. А тепер для них немає місця…
-Так вийшло, – Світлана ніби читала її думки. – Самі не очікували.
І можна було б повірити, що це так, але…
-Світлано, там дядько Василь вже десять хвилин у машині на нас чекає, – сказав наречений. – Він пожартував, що і так місяць нашого весілля чекав.
-Місяць, значить, – простягла Рита. – Тобто ви давно про це знали, що він приїде?
Тиша.
-Збирайтеся і йдіть, – тільки й сказала Рита. – Кому потрібно, нехай залишають речі, потім заберуть.
-Ну, ми як би планували і сьогодні їх залишити у вас переночувати, – сказала Світлана.
-До побачення, – Рита почекала, поки вони зберуться і закрила за ними двері.
Більше з сестрою вона ніколи не спілкувалася.