Зазвичай обережні європейські політики почали дуже жорстко критикувати Путіна.
Упродовж кількох останніх тижнів три європейські інституції назвали Росію «терористичною державою». Хоча всі три є дорадчими органами, які не формують політики, їхні заяви важливі, оскільки вони представляють громадську думку та сигналізують про перехід від спроб пристосуватися до Росії до ставлення до неї як до невиправної парії.
Чи може Державний департамент США, який досі опирався внесенню імперії Володимира Путіна до списку терористичних держав (Куба, Північна Корея, Іран і Сирія), бути у цьому питанні десь далеко позаду?
13 жовтня Парламентська асамблея Ради Європи розпочала свою нищівну критику війни Путіна проти України, заявивши: «Ця агресія однозначно має бути засуджена як злочин сама по собі, як порушення міжнародного права та як головна загроза для міжнародного миру та безпеки». Заява продовжується довгим переліком злочинів, а потім – закликом до держав-членів Ради Європи оголосити нинішній російський режим терористичним.
21 листопада 2022 року Парламентська асамблея НАТО наслідувала цей приклад, постановивши, що «Спонукає уряди та парламенти країн-членів Північноатлантичного альянсу чітко заявити, що Російська Федерація за нинішнього режиму, сили якої здійснюють невибіркові напади, навмисно та систематично націлюючись на цивільні об’єкти та критичну інфраструктуру в Україні, діє як держава, яка підтримує та здійснює тероризм та військові злочини».
А 23 листопада Європейський парламент, який значно більше, ніж дві інші інституції, відображає настрої європейського суспільства, заявив, що «підкреслює, що навмисні напади та звірства, здійснені Російською Федерацією проти цивільного населення України, руйнування цивільної інфраструктури та інші серйозні порушення прав людини та міжнародного гуманітарного права становлять акти терору проти українського населення та військові злочини; висловлює своє беззастережне обурення та засудження цих нападів і звірств та інших дій, які Росія вчинила, переслідуючи свої деструктивні політичні цілі в Україні та на територіях інших країн; у світлі вищезазначеного визнає Росію державою-спонсором тероризму та державою, яка використовує засоби тероризму».
Хоча ці три інституції не формують політики, їхні погляди чітко вказують на те, що колективна Європа втратила терпіння щодо Путіна та Росії. Після дев’яти місяців військових злочинів, злочинів проти людяності та геноциду європейцям, схоже, все це вже набридло. І жорсткість мови, яку вони використовують, демонструє, що вони більше не стримуватимуть удару. Політикам і дипломатам, можливо, слід бути дещо стриманішими у своїй критиці Росії, але навіть вони не можуть ігнорувати погляди цих трьох інституцій, які висловлюють ідентичні думки упродовж кількох тижнів.
Європейці можуть скаржитися на високі ціни на енергоносії і майбутню холодну зиму, але сподівання Росії отримати якісь поступки, очевидно, залишаться невиправданими. Україна може бути впевнена, що у майбутньому вона й надалі отримуватиме зброю, боєприпаси, гуманітарну та фінансову допомогу.
Те, що обидві парламентські асамблеї та Європейський парламент погоджуються, що Росія є державою-терористом, дуже важливо ще й тому, що це вирішує питання відповідної і точної термінології для опису режиму Путіна. Це тероризм, і більше не потрібно боятися бути звинуваченим у гіперболізації часів холодної війни, американській зверхності чи закоренілій русофобії. Якщо європейці, схильні до компромісів, вважають Росію терористкою, вони мають рацію.
14 вересня сенатори Ліндсі Ґрем та Річард Блюменталь представили двопартійну резолюцію «Росія є державою-спонсором тероризму», звинувативши Москву у тяжких «звірствах», «воєнних злочинах» і «геноциді» в Україні. Однак адміністрація президента Джо Байдена чинила опір тому, щоби назвати Росію державою-спонсором тероризму – навіть якщо це підходить під будь-яке визначення тероризму.
Здається, опір адміністрації ґрунтується на двох основних страхах. По-перше, таке визначення важко скасувати – таким чином, воно може стати перешкодою для потенційного миру. По-друге, Росія може розірвати дипломатичні відносини зі Сполученими Штатами, тим самим перешкоджаючи потенційному прогресу у багатьох інших важливих питаннях, таких як контроль над озброєннями. Обидва побоювання є законними, хоча їхня актуальність після дев’яти місяців геноцидної війни з боку Росії, нахабної байдужості до міжнародних норм і натяків про готовність застосувати ядерну зброю може бути спірною. Чи можна стверджувати, що визнання нацистської Німеччини терористичною державою у 1944 році завадило би співпраці демократичного світу з Берліном?
У будь-якому випадку, тиск на адміністрацію Байдена тепер посилиться, оскільки навіть значно обережніші європейці вже зробили сміливі кроки.
Олександр Мотиль
Професор політології в Університеті Ратґерса в Ньюарку, США