Провести маму в останню путь прийшли навіть такі люди, яких я і в очі не бачила. Але вся увага їх була прикута до мене, бо як то так, я така сяка, навіть не горюю, не завиваю за рідною людиною. По селу відразу чутки пішли, що я нарешті зітхну з полегшенням і заживу в тих хоромах, які мені батьки залишили. Але ніхто не знає, що всі свої сльози я вже виплакала за тих 10 років, поки мама була прикута до ліжка, а перед мамою в такому ж стані 5 років був батько.
Родичі раз на місяць, а то і рідше, приходили, ніби то як провідати маму, але насправді заглядали, яка постіль, чи чиста, і чим я годую маму.
Ніхто і гривнею мені не допоміг, бо всі вважали, що мама заслужила гарну пенсію, і будинок тато свого часу двоповерховий вибудував, який мені залишився, оскільки я єдина спадкоємиця. І все б нічого, та за доглядом тата і мами пропливло і моє життя. Я ж не заміжня, бо ніколи мені було з кавалерами зустрічатися. Все життя в тому селі на побігеньках. Але як для односельчан, так і для родичів я погана дочка, бо тільки й чекала, поки мама на небеса відійде.
Коли всі розійшлися, я зачинилася в будинку й сіла посеред кімнати. В тиші, яка навалилася після багаторічної круговерті догляду, мені здавалося, що навіть стіни стали чужими.
На другий день, ледь розвиднілося, прийшла тітка Ганна. Вона завжди мала чимось дорікнути, а зараз – тим більше.
– Ну що, тепер будеш як пані жити? – всілася на стілець, схрестивши руки. – Будинок маєш, пенсію материнську ще кілька місяців отримаєш, і що далі?
Я мовчала.
– Збираєшся продавати? – не вгавала тітка.
– Ні, – відповіла твердо.
– А що тоді? – глянула з недовірою.
– Буду жити, – знизала плечима.
– Жити… – тітка фиркнула. – Ти ж сама, тобі ж за сорок п’ять! Хто тебе заміж візьме? Всі, хто нормальні, давно сім’ї мають.
Вона дивилася на мене так, наче я вже й не жива, а просто існую.
– Не знаю, тітко, – відповіла я. – Але точно не збираюся тепер за кимось доглядати, – додала з викликом.
Тітка ще щось бурчала, але мені було байдуже.
Але день не приніс спокою. По обіді прийшла ще одна гостя – сусідка Марина.
– Слухай, а ти не здаєш кімнати? – запитала, наче між іншим. – Бо мій племінник з міста хоче в селі пожити, відпочити від метушні.
Я вже й не дивувалася, що всі навколо мали якісь плани на мій дім.
– Ні, не здаю, – коротко відповіла.
Марина знизала плечима.
– Ну, як знаєш. А що тепер робитимеш?
– Відпочивати, – усміхнулася я.
Марина явно чекала іншої відповіді.
– Та якось воно не по-людськи…
Я провела її до воріт і нарешті залишилася сама.
Наступні дні я просто звикала до себе. Вперше за довгий час могла робити, що хотіла. Спати, коли заманеться, гуляти біля річки, навіть просто сидіти на ґанку й пити чай.
Але село не залишало мене в спокої. Раз у раз хтось заходив – родичі, сусіди, знайомі.
– Виходь між люди, – радила мені баба Надія.
– Заміж іди, – хитала головою інша сусідка.
– Продавай хату та їдь у місто, – радив двоюрідний брат.
Кожен знав, що мені робити. Лише я сама ще не розуміла.
Одного разу приїхала двоюрідна сестра Оксана з міста.
– Збирай речі, поїдеш до мене! – заявила вона.
– І що я там робитиму?
– Та хоч поживеш для себе! – усміхнулася вона.
Я вагалася.
І от стою на порозі, дивлюся на рідний двір.
Залишитися чи поїхати? Що б ви зробили на моєму місці?
Автор – Карамелька