Того вечора, коли його звільнили з роботи, Костя провів час у барі. Попереду на нього чекали сірі, важкі дні, коли знову доведеться збирати довідки, ставати на облік у Центрі зайнятості, а потім тиснутися в чергах серед таких самих безробітних, як і він, відмічаючись кожні два тижні.
Костя був ще зовсім молодим і ніяк не уявляв, що його життя складеться саме так. У школі він навчався відмінно, а в одинадцятому класі навіть отримав звання «Учень року». Він вирішив вступати до університету на фізичний факультет, адже мріяв займатися наукою. Студентом став без проблем і всі роки навчання отримував підвищену стипендію. Проте після завершення університету роботи в науковій установі для нього не знайшлося. Можливо, будь Костя більш наполегливим і рішучим, усе могло б скластися інакше. Але тоді він був типовим «ботаніком» — худим, у важких рогових окулярах, тихим і скромним у всьому, що не стосувалося його наукових інтересів.
Тим часом, працювати було необхідно. Батька Костя знав тільки за розповідями — той давно помер. Мати вдруге вийшла заміж, і у новій сім’ї росли діти. Матеріально допомагати синові вона не могла. Фактично, у Кості залишалася лише бабуся з боку батька. У її будинку він жив, і на її пенсію та свою стипендію вони купували продукти та інші необхідні речі.
Зрештою, Кості вдалося влаштуватися до школи вчителем фізики. Спочатку директор радів: адже чоловіки-педагоги — рідкість, та й фізик був потрібен терміново. А тут — молодий фахівець із червоним дипломом. Але згодом прийшло розчарування. Костя явно не міг впоратися з дисципліною. Учні на його уроках бились, ходили по класу, робили домашнє завдання з інших предметів і навіть тікали за морозивом у найближчий кіоск. Його пояснень ніхто не слухав.
Незабаром занепокоїлися батьки випускників, яким належало здавати ЗНО з фізики. Вони пішли до директора й вимагали замінити Костю на досвідченішого викладача. Директор викликав його до себе і запропонував написати заяву за власним бажанням.
Кості не залишалося нічого іншого, як піти працювати на будівництво. Але й там йому не вдалося пристосуватися. Можливо, якби він поступово втягувався в роботу, все могло скластися інакше, але ніяких поблажок для «студента» не було. Найважчу й найбруднішу роботу доручали саме йому. Костя старався, бо зарплата на будівництві була вищою, ніж у школі, а гроші були їм із бабусею дуже потрібні.
Проте незабаром пішли лікарняні. То Костя сильно застудиться, працюючи на холоді, то спину пошкодить. Зрештою, бригадир сказав, що такий «немічний» працівник колективу не потрібен. Нічого особистого.
Ось тоді Костя і вирішив випити. Ще в університеті він навіть пива не вживав, але на будівництві почав трохи пити. Інколи так замерзав до кінця зимового дня, що зігрітися міг лише після кількох чарок горілки.
А цього разу він вирішив напитися до безпам’ятства, щоб не мучитися від думок про те, яким жалюгідним він став, нікому не потрібним, окрім бабусі. Але Костя розумів, що додому має дістатися сам. Тому, ближче до півночі, коли бармен запропонував ще одну чарку, він відмовився. Розплатився, підняв комір пуховика й вийшов у морозну ніч.
Це була околиця міста. Лісопарк із доріжками, кілька багатих особняків за високими парканами та лікарняне містечко. Корпуси лікарні були трохи далі, а прямо біля дороги стояла будівля моргу.
Костя ніколи не був забобонним, але все ж подумав мимохідь — ось де точно не хотілося б працювати… І справа навіть не в тому, що довелося б бути серед мертвих тіл, а в людському горі, з яким неминуче стикаєшся в такому місці. Адже майже кожен покійний — це для когось близька і дорога людина. Костя іноді зі страхом думав про той день, коли доведеться ховати бабусю, і як він це переживе.
Проходячи повз морг, Костя несподівано почув плач немовляти. Спочатку він вирішив, що йому здалося. Напевно, якась слухова галюцинація. Але все ж він підійшов до похмурої одноповерхової будівлі. На дверях висів замок, у вікна нічого не можна було розгледіти — брудні шибки, ґрати.
Але плач почувся знову, і тепер звучав ще голосніше. Костя приклав вухо до дверей. Ну, точно! Усередині плакало немовля. Молодий чоловік міг би подумати, що працівниці моргу, якій ні з ким залишити дитину, довелося взяти її із собою. Але цей замок на дверях…
Потім Кості здалося, що він почув слабкий вигук-стогін: «Допоможіть!».
Не розмірковуючи більше, Костя дістав телефон і почав набирати номер поліції. Механічний голос попередив його, що всі розмови записуються. Потім йому відповів молодий голос, і Кості здалося, що черговий дрімав, а він його розбудив.
— Де? У морзі плаче дитина? Ви впевнені?..
— Ну так… На дверях замок, але там усередині хтось є, я абсолютно впевнений, — наполягав Костя.
— А ви самі там як опинилися? Уже майже перша ночі…
— Розумієте, я повертався з бару…
На тому кінці поклали слухавку. Костя обурено вилаяв себе вголос. Треба ж було ляпнути про бар! Зовсім як у «Майстрі й Маргариті».
«Міліція? Товаришу черговий, розпоряджайтеся зараз же, щоб вислали п’ять мотоциклів із кулеметами для упіймання іноземного консультанта. Що? Заїжджайте за мною, я з вами поїду… Говорить поет Бездомний із божевільні…» — цю цитату Костя пам’ятав напам’ять.
Тим часом плач дитини ставав усе слабшим, і тільки це змусило молодого чоловіка ще раз набрати номер «102». Цього разу черговий не церемонився. Він без сорому повідомив Кості, що той піймав «білочку», порадив іти додому, виспатися, а потім і закодуватися.
Стало зрозуміло, що на допомогу правоохоронців сподіватися немає сенсу. Костя увімкнув ліхтарик на телефоні й почав шукати щось, чим можна було б відкрити замкнені двері. Нарешті, у кущах він помітив залізяку, щось схоже на монтировку.
Навички фізичної роботи, здобуті на будівництві, цього разу дуже згодилися! Костя почав ламати замок. Він то впадав у відчай, переконаний, що нічого не вийде, то, чуючи жалісливий писк дитини, знову відчував у собі сили й натискав на залізо.
Нарешті, із великими зусиллями двері піддалися і скрипнули. Костя увірвався всередину. Промінь ліхтарика заметушився темним порожнім приміщенням.
Недалеко від дверей, на підлозі, він побачив молоду жінку в окривавленій сорочці. Її обличчя було смертельно блідим, довге волосся розпущене. І під ними, під цими пасмами, щось ворушилося… Ось промайнула крихітна ручка. Костя зрозумів, що жінка загорнула новонародженого у своє волосся і притискає до себе, намагаючись зігріти.
Костя розстібнув блискавку куртки, потім зняв через голову светр. У нього він загорнув малюка, а куртку накинув жінці на плечі. І лише тоді запитав:
— Що сталося?
Найбільше він боявся, що сталося якесь злочин.
Відповідати жінці було важко. Вона занадто замерзла й ослабла від втрати крові.
— Нам треба в лікарню, — прошепотіла вона.
— Звісно… звісно… Я зараз… Тільки скажу, що ви тут поруч, бо мені знову не повірять, що в морзі хтось живий. Знову вирішать, що я просто напився. Як вас звати?
— Оксана, — побілілими губами вимовила жінка.
Костя підтримав Оксану, допоміг їй піднятися, посадив на лавку. Жінка міцно притискала до себе немовля.
— Сидіть тут, — сказав Костя, — А я — до лікарні.
Костя спочатку хотів викликати «швидку допомогу», але потім зрозумів, що лікарня зовсім поруч, і швидше буде добігти туди, ніж витрачати час на телефонні розмови.
Костя побіг до лікарняного містечка. Спершу він хотів знайти корпус пологового будинку, але зовсім поряд була станція «швидкої допомоги», і він кинувся туди.
Розчинивши двері, Костя, задихаючись, видавив із себе:
— Допоможіть! Тут, поруч із вами, жінка… Вона щойно народила. Замерзає разом із немовлям. Доїхати машиною — буквально три секунди… Носилки потрібні. Я допоможу…
На жаль, і тут миттєво виїхати не вдалося. Спочатку у Кості почали ставити питання, потім ще кілька хвилин чекали, поки найближча бригада повернеться з виклику.
Костя не витримав:
— Дайте щось тепле, ковдру якусь. Я — до неї. А ви під’їжджайте до моргу… до входу…
Скоро Оксана вже лежала на ношах, накрита пледом, а фельдшер дзвонила в поліцію. У пологовому будинку, побачивши молоду жінку, всі застигли в подиві. Поліція прибула вже туди. Костю не відпустили додому, поки не записали його показання.
Так почала відновлюватися вся ця історія. Пологи в Оксани почалися передчасно. Планувалося, що вона народжуватиме в платному відділенні, у присутності чоловіка, але термін був ще через два тижні.
У місті, як і всюди, через сезонні захворювання не вистачало медиків та машин. У результаті «швидка» приїхала лише через кілька годин. Оксані вже здавалося, що через почату кровотечу вона от-от помре. Коли її привезли до пологового будинку, вона була непритомна, пульс ледь прощупувався. Молоденька лікарка цього зробити і зовсім не змогла. Серцебиття дитини вона тим більше не почула.
Вона визнала жінку мертвою, спробувала провести найпримітивніші реанімаційні дії. А потім констатувала смерть і відправила «тіло» в морг, де робочий день уже майже закінчився, і вирішили зайнятися жінкою завтра, залишивши її на кушетці в коридорі.
Але природа взяла своє, і там, у стінах «обителі смерті», Оксана прийшла до тями. Вона народила дитину і, не знаючи, як його зігріти, загорнула в пасма своїх довгих волосся. Жінка намагалася кликати на допомогу, але їй бракувало на це сил. Вона то приходила до тями, то знову втрачала свідомість. І якби немовля не плакало так голосно і наполегливо, якби Костя, що затримався вночі, не проходив повз…
— Ох, — протягнув молодий поліцейський, — тепер Романова нагріють… Ну, того, хто чергував сьогодні. Адже розмови записуються. А якби ти, хлопче, послухався його і пішов додому, жінка б точно загинула.
Але ще більше в замішанні була молода «лікарка», яка кількома годинами раніше вирішила, що Оксана померла. Вона ридала, і заспокоїти її не могли навіть сильні седативні препарати.
Справу взяла до рук досвідчена акушерка:
— Перше, що треба зробити — зателефонувати батькові. Адже йому одразу повідомили, як тільки… Сподіваюся, серце у нього міцне, щоб пережити такі новини за одну ніч.
— Хто там хоч народився? — раптом запитав Костя, — Мені було не до того, а тепер цікаво. Дівчинка? Хлопчик?
— Хлопчик, — відгукнулася акушерка з глибини коридору.
Додому Костя прийшов лише на світанку. Бабуся не лягала спати, чекаючи його. Вона закип’ятила чайник, і вони ще довго сиділи, обговорюючи цю історію.
Після безсонної ночі Кості хотілося виспатися, і він думав, що його ніхто не потурбує. Але опівдні в двері подзвонили, бабуся пішла відчиняти, а за кілька хвилин нахилилася над онуком:
— Костику, там до тебе…
— Ну що? Ну, хто? — буквально простогнав хлопець, якому зовсім не хотілося переривати солодкий сон.
— Вийди, — суворо сказала бабуся, — Треба!
У коридорі якийсь незнайомий чоловік міцно обійняв Костю, притиснув до себе.
— Дякую, — прошепотів він, — За моїх, за Ксюшку мою… По гроб життя тепер твій боржник.
Чоловік затримався у них ненадовго, він поспішав знову до пологового будинку, до дружини. Пізніше біля дверей вони знайшли сумку з шампанським і різними делікатесами.
Костя з бабусею думали, що на цьому все й закінчилося. Але, через тиждень, Кості зателефонували. На мобільному висвітився незнайомий номер.
— Це Сергій, — представився той, хто телефонував, — Чоловік Оксани. Пробачте, що я взяв ініціативу. Ваш номер дізнався, навів довідки… Костянтине, я хочу запропонувати вам роботу. Як ви ставитеся до того, щоб очолити Станцію юних техніків? Там працює багато гуртків, переважно технічного напрямку. Хлопці ходять серйозні, багато серед них талантів, таких «зірочок», чиї здібності потрібно розвивати. Там була директорка в літах, вона звільнилася. А керівник управління освіти – мій брат. Я йому вас рекомендував, і він чекає… Зарплата…
Сергій назвав суму, яка змусила Костю сісти на стілець.
— А ще, — продовжив Сергій, — Навесні, коли ми будемо хрестити Дімку, ми з Оксаною хочемо попросити вас стати хрещеним. Не відмовитеся?
Костя лише й зміг, що кивнути. Потім він зрозумів, що Сергій його не бачить, і тихо сказав:
— Не відмовлюся.