У Богом забутому хуторі, з двома маленькими дітьми, у хаті, яка розвалюється живе –
не повірите – доброволець, який чотири роки боронив наш з вами спокій на Сході
країни. Без однією легені, без військової пенсії, без будь-якої допомоги держави не
живе, а виживає, і при цьому жодним чином не нарікає на життя.
Віталій Федірцан на Сході зустрів своє кохання і відтоді у житті молодої пари почались
справжні випробування. Подружжю з двома дітьми довелось переїхати з Торецька на
закинутий хутір, де фактично немає нормальних умов для життя. Пара сподівається на
підтримку з боку держави, проте наразі зводити кінці з кінцями їм допомагають
небайдужі люди.
Хутір Мазярка це місцина, якої навіть немає на карті. І сюди довелось переїхати
колишньому військовослужбовцю. Віталій Федірцан чотири роки воював на Сході.
Розповідає, на війну пішов добровольцем, як і його батько та двоє братів.
“Я прийшов у військкомат по призову. Мене не взяли через плоскостопість, а потім я
пішов у 7-й кабінет, сказав, що хочу йти добровольцем в АТО, вони усіх мобілізованих
відставили і мене в першу чергу упакували”, – пригадує колишній військовослужбовець
Віталій Федірцан.
Саме там у зоні АТО, у Донецькій області, під час несення служби знайшов своє
кохання. Одружились, стали батьками, – сьогодні виховують двох чудових синочків.
“Я її побачив і навіть словами не можу описати, йойкнуло і все. Ми там і повінчались і
дітей маємо”, – каже Віталій.
Спочатку подружжя жило у власній квартирі, яку придбали у Торецьку за усі свої
заощадження – 40 тисяч гривень. Проте потім у місті стало неспокійно.
“Місто залишилось без наших військових, бо вже було підконтрольним Україні, і серед
військових залишився і місті я один. І коли я заходив у магазин мене там щодня били
за те, що я говорив українською. Я Насті кажу, а що буде, як наші діти виростуть і їм
будуть казати, що їх тато вбивав їхніх дідів, бабів”, – додає Віталій.
Тоді спільно вирішили: краще покинути місто, а квартиру продати. За помешкання
отримали не багато – 16 тисяч гривень, цих грошей вистачило на стареньку хату на
хуторі Хмельниччини. З Тернополя сюди понад 120 кілометрів. Наша знімальна група
приїхала КАМАЗом. У машині допомога, яку зібрали тернополяни. А це іграшки, одяг,
побутова техніка. І поки хлопці розвантажують меблі, Віталій показує, в яких умовах
наразі їм доводиться жити.
Замість холодильника у них окрема кімната, де у пакетах вішають овочі і фрукти, щоб
не псувались. У хаті, каже, двері були низькі, довелось самому будувати арку замість
них. У кухні потріскані стіни, стара грубка та меблі ще з минулого століття.
Холодильник після ремонту не працює, плитка електрична, розрахована на одну
каструлю. Далі чоловік показує як облаштував спальню. Каже, клеїв шпалери на муку з
водою, бо не мав грошей. Але щурі, через це погризли стіни.
Дружина Віталія каже, до нової оселі важко звикнути, оскільки умов для нормального
життя тут немає. До найближчого магазину звідси 3 кілометри, а до міста більше
години їзди. Анастасія каже, дуже образливо за дітей: не мають з ким гратися, немає
належних умов для виховання.
Наразі Віталій шукає роботу. А ще, сподівається на підтримку держави, оскільки після
військової служби у чоловіка погіршилось здоров’я. Хлопцеві вирізали легеню і він
розраховував на військову пенсію.
На життя Віталій не нарікає, сподівається на добрих людей і власні сили. Зараз
намагається хоч якось підготувати старий будинок до зими. Чоловік переконує, руки є,
то й зробить усе, аби його крихітки жили краще.
Також шукає юристів, які б допомогли отримати пенсійні виплати, передбачені
законом. Віталій переконує для країни зробив багато, ризикував своїм життям і гідно
захищав, проте не сподівався, що цей подвиг держава так швидко забуде.
Хто хоче і може допомогти цій сім’ї ось номер картки Ощадбанк: 5167490135404946
(Федірцан Анастасія Михайлівна)